Український одяг XIV—XVIII ст. Костюм запорізького козацтва

Ареал етнічної основи українського костюма в цілому збігається з ядром Київської Ру¬сі — Київщиною, Сіверщиною, Поліссям, Поділлям і Галичиною; національ¬ні ж його риси стали складатися в XIV— XV ст. головним чином у селянському і козацькому середовищі

До комплексу одягу XV ст. входила насамперед сорочка переважно із грубо¬го саморобного полотна. У чоловіків вона була короткою, глухою, тунікопо¬дібною, з прямокутною горловиною. Жі¬ноча сорочка була довгою, різноманіт¬ного крою: тунікоподібна, з плечовими вставками (пришитими по основі й по пітканню стану), з суцільнокроєними ру¬кавами.

Як поясний чоловічий одяг відомі вузькі штани — гачі (ногавиці) з білого або темного сукна, а також широкі шаро¬вари.

Жіночий поясний одяг на значній території України був незшитий або частково зшитий у вигляді одного широ¬кого чи двох вузьких прямокутних шмат¬ків саморобної вовняної візерунчастої або однотонної тканини. Це — дві за¬паски, одноплатова обгортка (опинка, дерга), святкова плахта, що побутувала виключно на Середній Наддніпрянщині. Незшитий поясний одяг із домотканої вовни мав чимале локальне розмаїття за рахунок різного орнаментально-колори¬стичного вирішення.

Так, на території Середньої Наддні¬прянщини в будень носили дві вузькі — чорну й синю — запаски, а на свята — багатокольорову клітчасту плахту з ошатною орнаментованою запаскою — попередницею. На Поділлі побутувала обгортка у вигляді широкого горизон¬тального полотнища чорної саморобної вовняної тканини, прикрашеної складни¬ми ритмічними композиціями орнамен¬тальних різнокольорових смуг. У райо¬нах Подністров'я та Карпат носили як дві вузькі запаски, заткані різнокольоро¬вими смугами з додаванням металевої нитки, так і поясний одяг у вигляді широкого горизонтального полотнища з місцевими варіантами колориту й оформ¬лення.

Поряд із незшитим поясним одягом в Україні розвиваються і зшиті форми. На Поліссі, наприклад, широко відомими були літник та андарак. Літник — це вертикально-смугаста вовняна спідниця (на червоному тлі різнокольорові смуж¬ки: зелена, чорна, жовта, синя, біла). Андарак — червона однотонна спідни¬ця із закладеними по спинці зборами й широкою орнаментальною смугою по низу.

Спідниця шори, яка побутувала на Львівщині, виконувалася з вовняної тка¬нини, затканої багатокольоровими верти¬кальними смугами, розташованими у складному ритмічному чергуванні на бі¬лому тлі. По низу вона обшивалася чер¬воним саморобним шнуром.

Димка, мальованка, друкованиця — так називалися полотняні спідниці з на¬бивним малюнком, нанесеним ручним способом.

Кожна місцевість, навіть кожне село відрізнялися самобутністю малюнка, орнаменту і крою спідниць. Особливе місце серед цих показників посідав орна¬мент — найбільш різноманітний засіб прикрашання жіночого одягу. Орнамен¬тація виконувалася техніками ткацтва, набійки, вишивки, аплікації, художнього шва і відповідала звичним стереотипам, які склалися на конкретній території.

Виразним елементом одягу був і го¬ловний убір — своєрідний символ сімей¬ного статусу жінки. У дівчат — це ві¬нець, обруч, перев'язка, які завжди одя¬галися так, щоб була відкритою маків¬ка. На свята напинали вінок із квітів, який особливо багато прикрашали під час весілля. Як відомо, на другий день весілля голову дівчини покривали рушни¬ковим головним убором — наміткою, а потім одягали жорсткий очіпок, який у різних місцевостях мав значну різно¬манітність форм (трапецієподібний, овальний, серпоподібний, сідлоподібний і т. д.). Очіпок, за звичаєм, жінка на людях не знімала, а, йдучи до церкви чи в гості, поверх нього обов'язково вдягала ще й намітку у вигляді довгого рушникоподібного навою.

Якість ткани¬ни, а також способи пов'язування на¬мітки також мали регіональне роз¬маїття. На Середній Наддніпрянщині намітки робили з найтонших сортів само¬робного лляного або конопляного полот¬на (серпанку), а в західних областях — із більш цупкого полотна (нафрами) 10. Як і за часів Київської Русі, селяни у XIV—XVII ст. взували шкіряні посто¬ли або плетені личаки. Заможніші носили чоботи й черевики. Святкові чобо¬ти робили з двокольорового сап'яну, завдяки чому вони мали назву чорно¬бривці.

Верхній одяг селян виготовлявся з саморобного валяного сукна. Розвиток цього одягу йшов від прямоспинного до приталеного крою. Пряма форма викори¬стовувалася в довгих плащах типу ман¬тії, гуглі, чуги, а також у короткій довговорсій гуні. Широко побутував і одяг типу свити. її крій поступово ускладню¬вався за рахунок вставки по боках кли¬нів — вусів — або за рахунок додатко¬вих полотнищ, вшитих по лінії талії. Заможні селяни носили верхній одяг із покупних мануфактурних тканин — жу¬пан. Узимку основним одягом був овчин¬ний кожух, не критий тканиною. Крій та пропорції кожухів у різних місцево¬стях мали свою специфіку.Своєрідно розвивався у цей період одяг міського населення, що зумовлюва¬лося поступовим поділом праці, зокрема виділенням ткацтва в окреме ремесло. Цехове, а потім мануфактурне виробни¬цтво викликало певну уніфікацію одягу, значну його відмінність від домашньо¬го — і в техніці ткацтва, і у способах пошиття, і у структурі всього комплек¬су". Формування національного ринку забезпечувало великий асортимент тка¬нин, у тому числі імпортних.

Тільки останні мали значну кількість видів: камка, тафта, китайка, атлас, паво¬лока, бязь, миткаль, киндяк, кумач тощо. Шовкові й бавовняні тканини в основно¬му завозили зі Сходу: з Китаю, Індії, Персії, Туреччини, Закавказзя, Серед¬ньої Азії, а також із Криму; вовняні — із країн Західної Європи: Англії, Фран¬ції, Італії, Фландрії, німецьких князівств. Одного лише імпортного сукна існувало понад 30 сортів.

Разом із тим розвивалось і місцеве виробництво лляних, шовкових та вовня¬них тканин високої якості. Недарма серед міських ремісників виділялись такі фахівці, як холщовники, суконники, шов¬ковики. Урізноманітнювалася й палітра кольорів: до тих, що здавна вживалися, додалися лазуровий, гвоздичний, сірий та ін.

На торгових площах великих міст у спеціальних рядах можна було придбати не тільки вітчизняні, а й різноманітні привізні матеріали для одягу — оксамит, парчу, прошву, стрічки, шнури, нитки тощо. Імпортні речі коштували дуже дорого, тому їх використовували лише для святкових очіпків чи запасок, оздоблювали ними верхній одяг або деякі елементи орнаменту творчо перероблю¬вали на вишивку чи набійку.

Міський одяг, як і раніше, відбивав соціальне розшарування населення. Ря¬дові городяни — ремісники, дрібні тор¬гівці, обслуга — звичайно були вихідця¬ми із сільської місцевості, а тому й про¬довжували носити одяг, близький до сільського. Зрозуміло, в місті він дедалі більше нівелювався, втрачаючи локальну специфіку. Як і в селі, комплекс одягу городян включав сорочку і штани або сорочку і спідницю, але сорочка стає нижнім одягом. Щодо форм та крою одягу, то вони змінювалися повільніше. Розрив у крої між селянським і міським костюмом відбувався через те, що місь¬кий одяг середніх верств поступово починає розвиватися за загальноєвро¬пейськими законами, підлягаючи впли¬вам моди.

Соціальна диференціація міського одягу насамперед позначалася на вико¬ристанні тих чи інших матеріалів. Якщо бідні городяни вживали, як і селяни, саморобні тканини із льону та вовни, а покупні — тільки для оздоблення, то за¬можні верстви — переважно шовкові тканини, парчу, оксамит, високоякісне сукно, дорогі хутра.

У міському костюмі порівняно з сіль¬ським налічувалася велика кількість предметів. На відміну від полотняної сорочка заможних городянок була шовко¬вою, з глибоким вирізом. На верхню частину сорочки надягали ліф із вузь¬кими рукавами, які застібалися або за¬шнуровувалися. Спідниці та ліфи робили з дорогих тканин: штофного шовку, атла¬су, парчі. На голову надівали шапки-кораблики овальної форми з шовку, ок¬самиту або парчі. Дуже різноманітним був верхній жіночий одяг — кунтуші, жупани, свитки, каптани. Люди серед¬нього достатку взували чоботи й череви¬ки з телячої, волової, кінської шкіри або з юфті. Найбільш заможні — з перського й турецького сап'яну: червоні, жовті, зе¬лені, блакитні, лазурові, білі або ж тілес¬ного кольору. Таке взуття густо розши¬валося золотом, особливо халявки.

У чоловічому одязі городян обов'яз¬ковим компонентом був жупан із само¬робного сукна. Він підперізувався широ¬ким поясом, якість якого свідчила про заможність власника. Жупан носили у парі з кунтушем — верхнім одягом із довгими рукавами або прорізами для рук, який іноді підшивався хутром.

Для всіх узагалі чоловічих убрань люди середнього достатку вживали сук¬на, які привозилися з-за кордону, зуф (різновид камлоту), для святкового плаття — шовкові матерії (киндяки, тафту, камку, оксамит, атлас, алтабас та ін.). У людей більш заможних покри¬валось шовковими тканинами і буденне вбрання. Тодішній смак вимагав най¬яскравіших кольорів — як сукна, так і матерій. Чорні та взагалі темні кольори вживали лише для печальних (траурних) або так званих смирних (жалобних) убрань. За уявленням часу яскраві ко¬льори викликали повагу, і тому царі на¬казували керівним особам в урочистих випадках, коли потрібно було впливати на народ, з'являтися у барвистому одязі. Служилі люди під час урочистих подій також одягали «цветнне одеждн».Кольори були різноманітними, але переважав червоний із багатьма відтін¬ками. Навіть духовні особи носили ряси червоних кольорів. Серед найбільш ужи¬ваних були кольори лазуровий, зелений та вишневий, за ними йшли рудо-жов¬тий, шафранний, лимонний, пісочний, цегляний, сливовий, маковий, димчастий та ін. Шовкові матерії, за винятком деше¬вих сортів, ткалися разом із золотом та сріблом і мали багато узорів та фігур, зокрема: луску, великі й малі кола, стру¬мені, ріки, трави, листя, птахів, змійок, людей тощо. «Золотное платье» вважа¬лося атрибутом гідності бояр та думних людей, котрі оточували царську особу, і коли приймали послів, то тим, хто не мав такого одягу, його видавали тимчасово із царської казни.

Особлива цінність чоловічого вбрання полягала у нашивках, зап'ястях, мере¬живі, ґудзиках. Нашивки робили завжди з матерії, різко відмінної від лицьового боку всього одягу: наприклад, на зелено¬му сукні нашивки були червоні.

Під колір нашивок підбирали зав'язки й китиці (ворворки). Нашивки та зап'ястя у бага¬тих занизувалися перлами, коштовним камінням, покривалися золотими ґудзи¬ками, у бідних ґудзики були з шовку або прядива. Мереживо залежно від своєї форми мало різні назви: кільчасте, ко¬лінчасте, решітчасте, плетене, петель-часте тощо. Ґудзики іноді робили з пер¬лин; у деяких франтів кожний ґудзик являв собою одну велику перлину. Золоті та срібні ґудзики мали назви або за спо¬собом виконання (канфаренні, еканні, грановиті), або за формою (грушоподіб¬ні, гострокінечні, прорізні, клинчасті, половинчасті, жолобчасті). Траплялося, замість металевих ґудзиків пришивали плетені з капітелі або кришталеві. Бідня¬ки носили олов'яні ґудзики таких самих форм, що й багатії; часом вони сягали розміру яйця. Число їх було найчастіше одинадцять чи дванадцять, іноді чотирнадцять-п'ятнадцять.

Пояси носили обов'язково: ходити без пояса вважалося за непристойне. Окрім опояски на сорочці, носили широ¬кі пояси (кушаки) з верхнім одягом і хизувалися ними не менше, ніж нашив¬ками і ґудзиками. У небагатих людей пояси були дорогильні і тафтяні; у бага¬тіїв вони робилися з дорогих матерій та прикрашалися коштовностями. Пояси були смугасті (наприклад, білі з червча¬тими та лазуровими смугами почергово або лазурові, червчаті та вишневі смуги з золотом), і в кожній смузі розташову¬валися своєрідні узори: змійки, ратички, шильця тощо. Пояси прикрашали золо¬тими і срібними бляхами (плащами) круглої, видовженої, чотирикутної або багатокутної форми з виїмками по ку¬тах; між плащами накладали інші мета¬леві прикраси (переченки). На плащах карбували різні фігури, звірів, птахів, вершників. До поясів приробляли гачки, якими вони застібалися. Про розмір поясів можна судити з того, що в одного боярина у XVII ст. був пояс завдовжки п'ять аршин і п'ять вершків та зав¬ширшки шість вершків.

Чоловічі сорочки робилися широкі й короткі (ледве сягали стегон). Вони за¬правлялися або опускалися зверху спід¬нього плаття і підперізувалися вузьким паском — опояскою. По подолі та по краях рукавів сорочки вишивали, обля¬мовували тасьмою, розшитою золотом та шовком. У полотняних сорочках під пах¬вами робили трикутні вставки з іншого полотна, розшитого прядивом чи шов¬ком, або ж із кольорової тафти. Багаті люди вишивали також рукави й груди, і тому сорочку лишали відкритою з-під іншого одягу. Такі сорочки звалися пошевними. Але переважно звертали увагу на комір сорочки, який випускався з-під верхнього вбрання. Цей комір звався ожереллям. Його робили окремо від со¬рочки і пристібали до неї, коли було потрібно,— у багатих золотими та сріб¬ними, золоченими, у бідняків — мідними ґудзиками; іноді замість ґудзиків вжива¬ли запонки з петлями.

У ті часи видаються спеціальні укази про вимоги до одягу різних соціальних верств суспільства, про обмеження ниж¬чих станів у використанні дорогих тка¬нин, хутра, коштовностей, про заборону вживання ними тих чи інших кольорів тканин тощо. Все це призводило до знач¬ного розшарування одягу міського насе¬лення. Крім того, одяг міської верхівки формувався під відчутним впливом іно¬земної моди, насамперед польської, угорської, російської, зберігаючи, втім, і національні риси.

Якщо раніші історичні періоди пов'я¬зані з закладенням основ етнічного кос¬тюма українців, то в добу гетьманщини формується костюм національний, тобто такий, що виступав символом спочатку козацтва, а потім і всього українства.

Найбільш повні дані про костюм за¬порізьких козаків містяться у працях відомих українських істориків Д.Яворницького, В.Голобуцького, О.Апанович та ін. Ґрунтуючись на них, можна скласти ясне уявлення не лише про вбрання козаків різних соціальних про¬шарків, а й про джерела та причини його формування.За свідченнями сучасників, одяг запо¬рожців не був одноманітним. Повсяк¬денний, похідний одяг вирізнявся про¬стотою, що проявилось у самій його назві — підлий одяг. На протилежність йому парадне вбрання було дуже розкішним і ошатним, причому нерідко воно складалося з трофеїв, добутих під час походів. У дорожніх нотатках німецького посла Еріха Лясоти (XVI ст.), який від¬відав Запоріжжя, знаходимо згадку про такі елементи одежі запорожців, як та¬тарський кобеняк і мантій. Посол від¬гукується про козаків як про людей дуже щедрих, котрі зробили йому багаті подарунки: кунячу шубу і чорну лисячу шапку. Дані про костюм козаків XVII ст. є й у відомій праці Г. Левассер де Боплана. Він перелічує, зокрема, сороч¬ки, шаровари, шапки й каптани з тов¬стого сукна, що складали повсякденний козацький одяг. Польські письменники XVIII ст. зазначали, що запорізькі коза¬ки носили широкі шаровари з золотим галуном замість опушки, суконні з відкидним рукавом напівкунтуші, білі шовкові жупани, шовкові з золотими китицями пояси й високі шапки зі смуш¬ковими окільниками сірого кольору і червоним шовковим вершком, який за¬кінчувався китицею.

За описами інших очевидців, одяг запорожців складався з жупана, зробле¬ного із сукна різних кольорів, шовкового каптана також різних кольорів, яскравої черкески (подібна до жупана), шарова¬рів, шовкового кушака, шапки-кабардинки з видри та кошлатої вовняної бурки-вільчури. На ноги взувалися сап'янові чоботи.

Парадний одяг запорізьких козаків виготовлявся з шовку та польського й англійського сукна — кармазину та ок¬самиту. Шовкова штофна тканина з візе¬рунками називалася у запорожців шальовою, одяг із польського та англійсько¬го сукна називався састами, а вбрання з червоного східного сукна — кармазин-ним.

116-річний запорожець Іван Гнатович Розсолода так описував козацький одяг та зачіски:

«Ходили запоріжці добре, одягались ошатно і красиво; голови вони брили, обриють і ще милом намажуть (щоб краще волосся росло). Одну тільки чуп¬рину залишали довжиною з аршин, чор¬ну та курчаву. Заправиться, замотає два-три рази за ліве вухо та й повісе, а вона й висить до самого плеча.

А інший візьме та перев'яже свою чуприну стрічкою, закрутить її на лобі та й ляже спати, а зранку розпустить її, і вона робиться, точно хвіст у вівці. То все на вихвалку. Дівчата коси відро¬щують, запоріжці чуприни. А якщо вже занадто довга виросте, тоді козак замо¬тає її спершу за ліве вухо, а потім про¬веде поза потилицю на праве вухо та так і ходить. Бороди теж голили, тільки одні вуса залишали і ростили їх довше.

Інший візьме їх обома руками, підні¬ме вверх та й позакладає на самі вуха, і вони ще нище вух весіли. Оце як запо¬рожець чуприну замотав, вуса розче¬сав — тоді вже одягається у своє плаття».

Трохи пізніші свідки писали про запорожців: «Жупани у них були сині і робились із доброго сукна, яке ніколи не линяло; вилоги на рукавах «заковраші» — іншого кольору: червоні або зеле¬ні, пояс червоний, а шаровари сині китайчаті на очкурі. Жупан застібався до самого верху на густо розташовані гап¬лики; комір був тоненький, у два пальці, а на комірі два крючки і дві бабки. Пояс теж міг бути різних кольорів (зеле¬ний, синій), але перевагу віддавали чер¬воному. Цей жупан називали «каптан-том». Рукава були вузенькими і на кінцях застібалися крючками при самій руці». Каптан шився з зеленого шовку, робився в подолі «рясним», клини вшивались до пройми між спинкою і передом, від¬логи приставлялись із оксамитової мате¬рії, по боках обов'язково були кишені (гаманки).

Крім того, документи, що збереглися, згадують серед запорізького одягу ще й широкі суконні киреї та короткі юбки на зразок турецьких курток. На старо¬винних малюнках козаки зображені та¬кож у коротких куртках зі шкіри — шкірянках.

Наочне уявлення про запорізьке вбрання дають гравюри, ікони, прапори й портрети, які дійшли до нас. Такими є три гравюри в додатку до твору О.Рігельмана «Летописное повествование о Малой России...», де представлене вбран¬ня військового старшини і двох козаків. Запорожці вдягнуті в широкі шаровари, довгі каптани, низькі шапки й кошлаті бурки. На одній із ікон — група запо¬рожців, які моляться Богоматері; на них червоні нижні каптани й верхні темно-зелені з відкритими рукавами жупани, широкі, низько опущені червоні шарова¬ри, підперезані різнокольоровими з набо¬рами і без наборів поясами, а також червоні гостроносі чоботи.

На прапорі, який зберігається в Ермі¬тажі в Санкт-Петербурзі, запорожці зображені без верхніх жупанів, у шовко¬вих поясах, різних видів шапках — низь¬ких придавлених та високих гострокутих, із баранячим окільником і суконним або шовковим вершком, у широких ша¬роварах і в довгих хустках, що звиса¬ють із талії уздовж шароварів.Д. Яворницьким описані запорожці, змальовані олією на весь зріст із натури: з непокритими головами, з шапками або в руці, або під пахвою. На них червоні жупани, шовкові штофні з візерунками каптани, широкі червоні пояси й сап'янові червоні та жовті чоботи. Цей одяг — найбільш характерний для запорізьких козаків перед ліквідацією Січі.

Існує й докладніший опис костюма запорізьких козаків, складений за колек¬цією Д. Яворницького. їхні каптани були нижче колін, кожний мав по два вуси ззаду, як черкеска кубанських козаків, на кінцях рукавів красувалися невеликі відлоги з жовтого оксамиту, прикріплені металевими гачками; у плечах каптани досить широкі, а в перехваті — досить вузькі, підбиті клітчастою китайчатою матерією. Такий крій цілком забезпечу¬вав вільність рухів. До цих каптанів на¬дягали кілька поясів: «один шовкового перського сирцю, ширини дві з полови¬ною чверті, довжини в одинадцять ар¬шин, буракового кольору (для підперізу¬вання вони складаються втроє навиворіт усередину), з позолоченими кінцями, довжини у три чверті; кожний кінець — із шовковими плетеними шнурками, дов¬жини з аршин, прикріпленими до кожно¬го з кінців пояса; другий — також із шовку, такої ж ширини, сім аршин, буз¬кового кольору, з посрібленими кінцями і шовковими шнурками на кінцях; тре¬тій — такої ж ширини і такої ж довжини, але без позолоти на кінцях, з ошатної шовкової матерії із квітами і візерун¬ками...» У такі пояси запорізькі козаки вкладали гроші, листи, огниво, нюхальні ріжки та інші дрібні речі. Д. Яворницький вважав, що звичай зберігання предметів у поясі позичений запорожцями у татар. Широкі пояси з матерії були невідрив¬ною деталлю костюма вищого козацтва України, як і польського панства у XVII—XVIII ст. Найпоширенішими се¬ред запорожців були турецькі й перські пояси, які привозили вірменські купці. Щодо шкіряних поясів запорожців, то їхня довжина дозволяла лише обгорнути стан. Зовнішнє оздоблення з різно¬манітних металевих накладок нагадувало черкеські пояси.

Як бачимо, запорізький костюм не був вільний від багатьох іноземних запо¬зичень, проте мав тривку етнічну основу, що й зробило його одним із найяскра¬віших виявів національної самобутності.

Використана література.

1.Матейко К. І. Головні убори українських се¬лян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.

2.Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографіч¬ний нарис. Київ, 1991.

3.Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбран¬ня // Нар. творчість та етнографія. 1963.

4.Нариси історії українського декоративно-при¬кладного мистецтва. Львів, 1969.

5.Білецька В. Українські сорочки, їх типи, ево¬люція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.

6.Бойко В. М. Українські народні традиції в су¬часному одязі. Київ, 1970.

7.Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.

8.Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народ¬ні художні промисли України. Київ, 1979.

9.Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.

10. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.

11.Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.