Український костюм як джерело вивчення етнічної історії

Костюм — яви¬ще конкретно-історичне, продукт розвит¬ку даного етносу, нації, етнографічної або локальної групи. Він відбиває цей розвиток специфікою своїх функцій, ма¬теріалу, крою, способів носіння, само¬бутністю колориту, орнаментики, різних доповнень, неповторністю загального си¬луету.

Залежно від схожості природно-гео¬графічних умов, характеру виробничої діяльності, шляхів соціально-економіч¬ного та історичного розвитку, від етнічної та антропологічної спорідненості та етнокультурних взаємозв'язків спостері¬гається і ступінь близькості, а часом спільності в костюмі різних народів. Риси такої спільності, що виробилися на пев¬ному етапі розвитку етносів, стійкіші за більш пізні впливи. Саме тому ознаки етнічної специфіки та етнокультурної спорідненості в костюмі різних народів є важливим джерелом пізнання етніч¬ної історії від найдавніших часів до на¬ших днів.

Таке значення традиційного костюма підкреслювалося багатьма дослідниками, але до вбрання спершу підходили пере¬важно як до явища культури, що розви¬валося за своїми законами, обмежуючись констатацією самого зразка одягу, ха¬рактеристикою його крою тощо. Погляд на традиційний костюм як на предмет етнографічного вивчення у свою чергу викликав історико-культурну спрямова¬ність методики. Костюм став сприйма¬тися як явище, котре має певні якісно-розпізнавальні ознаки народного чи національного духу. Проте лише деякі дослідники переконливо доводили, що традиційний костюм є важливим продук¬том культури конкретного народу, і ви¬вчення цього явища проливає світло на питання генезису даного етносу, його історичного розвитку, наочно розкриває етнокультурні взаємозв'язки і взаємо¬впливи.

Так, відомий етнограф Д.Зеленін, класифікуючи те чи інше етнокультурне явище, розподіляв його за певними озна¬ками (на основі конкретного матеріалу) на види, групи, типи, підтипи тощо, намагався визначити ареал поширення кожного з них, прив'язуючи його до пев¬ної місцевості, національної, етнічної або локальної групи населення з їхньою істо¬рією, мовою, іншими явищами культури та побуту. Причому якщо в одних ви¬падках учений простежував історію яко¬гось явища з моменту його походження, то в інших вони цікавили його саме як джерело вивчення етнічної історії та етнокультурних зв'язків.

На основі порівняльного етнографіч¬ного аналізу одягу слов'ян в його історичному розвитку, на відміну від інших дослідників, які стверджували, що укра¬їнський одяг підлягав значним змінам під впливом як східних, так і західних сусі¬дів, Д. Зеленін дійшов висновку, що не можна розглядати будь-яку спорідне¬ність форм як просте запозичення. «При запозиченні та перехрещенні різ¬них культурних елементів,— писав він,— жоден народ не засвоює механічно чу¬жого, а завжди творчо видозмінює, пристосовує та переробляє це чуже».

В.Куфтін, обґрунтовуючи важли¬вість порівняльного методу у вивченні традиційного вбрання як історичного джерела, підводить теоретичну базу під такого роду дослідження. Зокрема, ана¬лізуючи костюм, він робить спробу з'ясувати походження та складові еле¬менти одягу певної етнографічної гру¬пи.

Узагальнивши в середині 50-х років величезний матеріал стосовно одягу східнослов'янських народів, Г. Маслова наголошує, що ці дані із застосуванням здобутків лінгвістики, археології, історії, антропології відкривають можливість глибше опанувати складні питання етно¬генезу. Слідом за її ґрунтовною пра¬цею з'являється ціла низка монографій і статей, присвячених дослідженню етно¬культурних зв'язків слов'янських наро¬дів, і саме на матеріалах одягу.

У наступні роки традиційне вбрання розглядалося дослідниками у багатьох аспектах, зокрема:

як важливе історичне джерело, що відбиває походження і різні етапи роз¬витку етносу;

як явище культури, в якому зберіга¬ються сліди взаємовідносин між різними етносами на конкретних історичних етапах;

як одна з важливих ознак національ¬ної належності, етнічної самосвідомості;

як художньо-культурне явище, котре узагальнює практичний досвід народу у різних напрямах мистецької творчості;

як нашарування традицій національ¬ної культури, найкращі риси яких вико¬ристовуються та вдосконалюються кож¬ним наступним поколінням.

Зупинімося коротко на напрямах дослідження традиційного костюма як історичного джерела.Кожний елемент традиційного одягу, виконуючи вже відомі нам функції, являє собою сплетену, зв'язану або зшиту з того чи іншого матеріалу форму, утво¬рену кроєм і зшиванням, а також різ¬ними способами пов'язування чи носін¬ня. Одягнені у чіткій послідовності, у певний спосіб, всі елементи вбрання об'єднуються в певний комплекс, який у кожній місцевості і в кожний істо¬ричний період має локальні особливості силуету, об'ємної форми, колористики, декоративно-орнаментального вирішен¬ня та опорядження. Як елементи, так і різноманітні доповнення й атрибути одягу виготовлялися та об'єднувалися в комплекс відповідно до конкретних природнокліматичних, історичних, еко¬номічних умов, були розраховані на пев¬ний антропологічний тип населення з його психологічними, естетичними та етичними уявленнями і нормами, соці¬альною та національною належністю й самосвідомістю, що відповідало рівневі розвитку культури даного етносу. Саме порівняльний аналіз етнографічних ознак елементів чи доповнень комплек¬сів убрання дає важливу інформацію щодо етнічної історії народу.

Кожна деталь традиційного одягу має свою назву, яка не завжди збігаєть¬ся з назвами аналогічних за матеріалом, формою, кольором, оздобленням еле¬ментів інших комплексів, котрі побуту¬ють в іншому етнографічному середови¬щі. Зіставлення реалій з термінами, врахування ареалів їхнього побутування є також важливими етнокультурними характеристиками історичного розвитку окремих регіонів.

Ми вже згадували, що матеріалами для одягу українців, як і багатьох інших народів, здавна були шкури тварин (з хутром або без нього), вовна та рослинні волокна, з прядива яких або відразу виробляли деталі одягу (поясний одяг у вигляді незшитого шматка тканини, поя¬си, жіночі рушникоподібні деталі голов¬них уборів тощо), або спочатку тканини для нього. Для окремих елементів одягу (взуття, чоловічих головних уборів) широко користувалися рослинними стеб¬линами, корою дерев або самою дере¬виною. Місцеві матеріали, що вжива¬лися для традиційного вбрання, свідчать про його давнє походження, а також про уміле використання природної сиро¬вини, розвиток і удосконалення ремесел і промислів із виготовлення та обробки тканин, шкіри, хутра, а також пошиття різноманітних видів одягу.

До широкого вжитку входили й при¬візні матеріали — не менш важливе дже¬рело вивчення етнічної історії українців. Уже на ранніх етапах розвитку суспіль¬ства на нашій території по матеріалах, що використовувалися для одягу, або по деталях костюма можна простежити давні етнокультурні зв'язки. Жваві сухопутні й водні торговельні шляхи, що пролягали на українських землях, торгів¬ля з сусідніми народами, а також із роз¬виненими країнами Сходу і Заходу, Пів¬дня і Півночі забезпечували постійний обмін товарами. Прядиво, фарби, ткани¬ни, прикраси; деталі одягу, які потрапля¬ли в Україну з-за кордону, розкривають різнобічні етнокультурні контакти насе¬лення різних регіонів України в певні історичні періоди, вплив цих контактів на формування традиційного одягу укра¬їнців.

Матеріали, з яких виготовлявся український національний костюм, явля¬ють собою дійсно невичерпне поле для дослідження. Сировина, переплетення, ширина полотна для натільного одягу; орнаментально-колористичне вирішення і техніка ткання вовняних матеріалів для незшитого поясного одягу, поясів, головних уборів тощо; використання різноманітних місцевих і привізних мате¬ріалів для нагрудного одягу; обробка та колір сукна для верхнього осінньо-весня¬ного одягу; обробка і колір хутра для зимового одягу; способи плетіння взуття із рослинних стеблин; обробка та якість шкіри для взуття; використання різних матеріалів для головних уборів тощо,— етнографічний аналіз кожного з цих пи¬тань, розкриваючи локальні особливості традиційного одягу, проливає яскраве світло на етнічну історію українців.

Важливими етнографічними класи¬фікаційними ознаками і водночас вираз¬ним історичним джерелом є способи утворення форм традиційного костюма: крій, способи одягання, носіння (пов'я¬зування, драпірування, підтикання то¬що) різних елементів і деталей убрання. Наявність різних прийомів формоутво¬рення одягу: за допомогою незшитих шматків тканини (пояси, жіночий поясний одяг і головні убори), а також зши¬тих глухих форм типу сорочок, спідниць, чоловічого шаровароподібного поясного одягу, складних жіночих головних уборів тощо — наочно демонструє, що саме на території нинішньої України відбувалася етнокультурна взаємодія цивілізацій ан¬тичного світу з північними племенами, що пересувалися на південь, і азіат¬ськими кочовиками Північного При¬чорномор'я, які рухались на захід і пів¬ніч.В українському селянському костюмі майже до XX ст. зберігся поширений ще в Давній Русі вид поясного одягу, що складався з незшитих одного (дерга, опинка, обгортка) або двох (запаска) шматків тканини, закріплених на талії. Стегнова пов'язка зі шматка тканини є тим прототипом, з якого розвинулися різноманітні види поясного одягу. Ево¬люція незшитого поясного одягу в Украї¬ні відбувалася не в напрямі вдоскона¬лення крою, а за рахунок розвитку на¬родного художнього ткацтва. Архаїчні форми незшитого одно- або двоплатового поясного одягу, які широко вжива¬лися на Наддніпрянщині, Поділлі, у за¬хідних областях, розрізняючись орна¬ментально-колористичним оформлен¬ням, мали спільні риси з румунською та молдавською «катринце», болгарською «престілкою». Це свідчить про давнє коріння цього виду вбрання.

Слово «дерга», яким називається один із побутуючих в Україні XIX ст. видів одноплатового розпашного поясно¬го одягу з товстого саморобного сукна, має декілька значень: це й товста ткани¬на, попона, і полотнище вовняної чорної тканини, що його носили літні жінки, це й покривало, маленький килим. Можна припустити, що цей вид одягу походить із тих часів, коли шматок тканини виконував функції і поясного одягу, і напліч¬ного покривала, і ковдри.

Якщо в Україні прямокутний шматок тканини набув поширення як поясний одяг, то в інших народів, наприклад балтських, він аж до XX ст. мав призна¬чення лише наплічного покривала. Побутуюча у XIX — на початку XX ст. у південних росіян польова, а також українська плахта, поширена на Наддні¬прянщині, мали спільність у художньому оформленні саморобної вовняної ткани¬ни, в характері зшивання полотнищ, у способах носіння. Тривале побутування на значній території розпашного поясно¬го одягу із щільної вовняної тканини пояснюється стабільністю функцій, які він виконував відповідно до кліматич¬них умов Східної Європи, а також харак¬теру трудового процесу.

Загальним типом поясного одягу се¬лян південноросійських губерній, а та¬кож мешканців значної території Біло¬русі (так само як і західних та півден¬них слов'ян) була спідниця — зшитий поясний одяг, який генетично пов'язаний із незшитим. В Україні спідниці мали значну кількість локальних варіантів за рахунок різної якості й техніки виконан¬ня саморобної тканини, її малюнка, коло¬риту. Місцеві особливості позначалися і на назвах цього виду вбрання.

Андарак і літник — спідниці, які по¬бутували на Українському Поліссі (Жи¬томирщина, північ Київщини) і були аналогічні білоруським. Вони виконува¬лися з товстої вовняної чи полотняної тканини з малюнком у вигляді верти¬кальних смуг яскравих кольорів на чер¬воному тлі або були суцільночервоного кольору з широкою смугою орнаменту знизу.

У центральних районах Наддніпрян¬щини, на Поділлі в кінці XIX — на початку XX ст. найбідніші жінки носили стародавні полотняні спідниці, прикра¬шені саморобною вибійкою, так звані димки, мальованки, друкованиці. На Львівщині вовняна спідниця з верти¬кальними яскравими смугами та щільно закладеними дрібними зборами назива¬лася цюрц. На Волині та Рівненщині вона виконувалася з білого полотна, закладалася у дрібні збори і знизу при¬крашалася широкою смугою тканого червоного орнаменту. Спідниця бойківчанок — фартух — прикрашалась по ни¬зу вишивкою — циркою, яка нагадувала полтавське різьблення; лемки гофровану спідницю (кабат, сукню) робили з яскра¬вої вибійчастої тканини.

На півночі Київщини та Чернігівщини відома так звана спідниця до нагруд¬ника. На нинішній Кіровоградщині така спідниця називалася шарафаном. Одяг подібного типу також поширений у Біло¬русі й близький до російського сарафа¬на на лямках. Варіант спідниці до на¬грудника у вигляді андарака з пришитим ліфом разом із орнаментованою запас-кою-попередницею мав спільні риси з одягом південних слов'ян та безпосе¬редньо з болгарською «дрехою», яку також носили з орнаментованою «престілкою».

Порівняно значне поширення росій¬ського народного одягу з сарафаном і відсутність останнього в Україні (крім суміжних територій) можна розглядати як різні напрями розвитку одного виду давньої форми одягу. У росіян він пішов шляхом упровадження безрукавного довгого глухого (що одягався через го¬лову) одягу типу сарафана, в Україні — трансформувався в різні види розпашного безрукавного нагрудного одягу, що відрізнялися формою, довжиною, оформленням.

Еволюція нагрудного безрукавного українського одягу починалася також від глухих нерозпашних форм: прикла¬дом можуть слугувати західноукраїнські бунда й камізеля. Керсетки, що набули більш розвинених форм, входили в комп¬лекс убрання Середньої Наддніпрянщи¬ни разом із саморобною святковою плахтою або повсякденними запаскою та дергою, а з розвитком мануфактур¬ного виробництва — зі спідницею. Кер¬сетки у XIX ст. носили й росіянки (переважно у центральних та південних областях), однак не пов'язували їх із певним комплексом одягу.Розширений донизу клинами крій ді¬став розвиток у верхньому одязі східно¬слов'янських народів, зокрема українців. Такі вироби виконувалися з саморобних, а часом із фабричних матеріалів (шу-шун, бурнус, свита, керея). Цей крій на¬був особливого поширення у плащопо-дібному одязі. Широко побутуючий в Україні XIX ст. плащоподібний одяг однотипного крою (керея, сіряк, затула, кобеняк, бурка, свита з кобеняком) шили частіше з одного або двох перегнутих на плечах полотнищ сукна, а по боках від пройми до низу вставляли два великих клини. Застібок такий одяг не мав. До невеликого комірця пришивався прикра¬шений вишивкою капюшон (відлога, за¬тулок, кобка, каптур, богородиця). Одяг подібного типу на Наддніпрянщині нази¬вався халат, на Лівобережжі переважала назва сіряк (від кольору сукна), на Правобережжі — кобеняк, по всій Україні — керея. Назва опанча зберегла¬ся в українському реліктовому одязі, а саме на Поділлі. Вона має загально¬слов'янське коріння і сягає терміна «япончица», що згадувався у «Слові о полку Ігоревім».

Одяг, близький до українського кобеняка з валяного сукна з капюшоном, носили у XIX ст. на Північному Кавказі пастухи та вівчарі. У кабардинців, ади¬гейців, карачаївців та балкарців він нази¬вався «гебенек», у осетинів — «джебен», у Західній Грузії — «гвабана», в Абха¬зії — «агубанак», що може бути наслід¬ком давніх українсько-кавказьких зв'яз¬ків. Аналогічний одяг траплявся у монголів — «хевнег», у персів — «кепенек», а також в угорців — «кьопен'єг». Стійке побутування одягу, котрий має типологічну схожість у різних народів, свідчить не лише про взаємовпливи їхніх культур, а й про найбільш вдалу відповід¬ність форми одягу його функціональному призначенню, що є цінним і для сучас¬ної практики.

В Україні на кінець XIX — початок XX ст. не зберігся архаїчний, спільний для ранніх етапів буття всіх східно¬слов'янських народів глухий верхній одяг — дістав розвиток його розпашний варіант. Така ж ознака, як наявність або відсутність рукавів, виявилася стій¬кішою. До одягу без отвору для рук на¬лежать стародавній гуцульський плащ — гугля, а також гуня, чуга з «фальшиви¬ми» рукавами; зберігся і спосіб носити верхній одяг, накидаючи його на плечі (наприклад, гуцульський кептар або над¬дніпрянську свиту). В цілому ж формо¬утворення верхнього одягу з самороб¬ного сукна набуло в Україні значного розвою: в кінці XIX — на початку XX ст. тут побутували не тільки прямоспинні або розширені від пройми клинами халатоподібні типи його крою, а й різно¬манітні варіанти приталеного багатоклинного верхнього одягу.

Характерна для національного верх¬нього вбрання значна типологічна різно¬манітність, пов'язана зі специфікою при¬родно-кліматичних умов і господарської діяльності, соціально-майновою нерівні¬стю, а також з етнокультурними впли¬вами, підтверджується й поширенням в Україні з давніх часів осінньо-весняного одягу з мануфактури місцевого виробни¬цтва або завезеної з інших країн. Старо¬давній верхній одяг із покупних тканин, дуже розширений донизу, вільного халатоподібного крою (шушун, шушпан, халат, бурнус) наприкінці XIX ст. моло¬ді й літні заміжні селянки одягали в урочистих випадках: на свято, до церкви; використовувався він і як обрядовий одяг під час весілля. Його робили різної дов¬жини з набивного ситцю або тонкої вов¬ни, з великим виложистим коміром; спинка у верхній частині, під коміром, закладалася у дрібні збори, утворюючи виразний об'єм усього вбрання.

Генетично спільним для східносло¬в'янських народів був зимовий одяг з овечих шкур. В Україні кінця XIX — початку XX ст. він визначався багат¬ством крою, оздоблення й колориту. Це так звані тулуб'ясті, або круглі, до стану і до клинців нагольні кожухи, дуже давні за походженням.

Окрім основних компонентів костю¬ма, важливим джерелом етнографічних знань слугують такі його елементи, як головні убори, взуття, пояси та прикраси, котрі підкреслювали призначення одягу, вносили композиційну рівновагу, значно урізноманітнювали його.

Активізація економічних та культур¬них взаємин між народами, характерна для пізніших періодів української історії, супроводжувалася поступовим перехо¬дом від локальної замкненості до розви¬нених торговельних зв'язків, широкого обміну інформацією та широкого спожи¬вання продуктів індустріального вироб¬ництва. Все це призводить до зменшення кількості обов'язкових етно диферен¬ціюючих ознак, ба навіть до їх нівелю¬вання в матеріальній і духовній культурі та безпосередньо в одязі, який ще не¬давно так яскраво відрізняв етноси.

Використана література.

1.Матейко К. І. Головні убори українських се¬лян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.

2.Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографіч¬ний нарис. Київ, 1991.

3.Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбран¬ня // Нар. творчість та етнографія. 1963.

4.Нариси історії українського декоративно-при¬кладного мистецтва. Львів, 1969.5.Білецька В. Українські сорочки, їх типи, ево¬люція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.

6.Бойко В. М. Українські народні традиції в су¬часному одязі. Київ, 1970.

7.Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.

8.Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народ¬ні художні промисли України. Київ, 1979.

9.Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.

10. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.

11.Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.