Традиційний одяг XVIII—XIX ст. у контексті загальноєвропейської куль¬тури. Відмінності в костюмі Ліво- й Пра¬вобережжя
Розвиток українського кос¬тюма цього періоду відбувався у своє¬рідних соціально-культурних і політич¬них умовах. З одного боку, Україна продовжувала зміцнювати зв'язки з за¬рубіжною Європою, а з іншого — вона перебувала в залежності від Росії. Що¬правда, остання в особі Петра І прагнула увійти до загальноєвропейського куль¬турного процесу, посиливши орієнтацію на Захід. На відміну від Росії Україна впліталась у цей процес більш органічно, поскільки була й залишалася важливим осередком духовної культури, що притя¬гав до себе іноземців як Заходу, так і Сходу.
Московія ж тільки-но «прорубала вік¬но в Європу», цілеспрямовано форсуючи зближення з нею, що нерідко досягалося впровадженням суто зовнішніх атрибу¬тів. Зокрема, у костюмі штучно порушу¬валися традиційні елементи та силоміць насаджувалися нові, європейські. Так, згідно з указом Петра І заборонялося з'являтися при дворі в «російському» вбранні; за словами сучасниці, «іноземна манера спостерігалася і в етикетах, і в хатніх лаштунках, і в уборах, і в столах». Усе це стосувалося насамперед вищих верств суспільства. Селянам, як і ра¬ніше, дозволялося носити «образ і подобіє Божіє» — бороду.
Загалом петрівські реформи за всієї своєї позитивної спрямованості значно послабили усталені культурні зв'язки між поколіннями, а у певному сенсі й міжсоціальні зв'язки.
Дедалі посилювалися прагнення при¬дворної знаті до розкоші у побуті та в одязі, спроби наслідувати спосіб життя Західної Європи. Одначе це поки що не відповідало об'єктивному станові культу¬ри та економічного розвитку імперії.
Костюм «благородних мужів» петрівської епохи складався з дорожнього кафтана, поли якого обшивалися позу¬ментом, довгого камзола, коротких пан-талонів, черевиків із багатьма пряжками та довгих панчіх. На голову вдягали завиту перуку та прямокутного капе¬люха.
Найбільше віддалився від традицій¬ного вбрання жіночий одяг. Якщо давні моральні норми наказували жінці закри¬вати волосся, то нові, навпаки, допускали глибоке декольте, відкриті руки та голо¬ву. Талія затягувалася вузьким і високим корсетом, спеціальні каркаси з китового вуса — фіжми — підтримували форму широченних суконь, які викінчувалися довгими шлейфами. Волосся жінки укла¬дали у складну зачіску. Із традиційних звичаїв збереглися лише накладання на обличчя рум'ян і білил, підведення брів та очей. Нові види верхнього вбрання знаті — дорогі, шиті золотом зипуни, жупани, літники — передавалися у спад¬щину і використовувались у святковому костюмі, доки не зношувались.
Розквітом придворної моди були часи імператриць Анни та Єлизавети. На чис¬ленні бали, парадні виїзди, полювання придворні мали з'являтися в яскравих багатих нарядах, причому вдягати одне вбрання двічі суворо заборонялося. Вель¬можі змагалися між собою у розкоші костюмів. За царювання Катерини II вони стали ще більшими розтратниками, у будень носили золототканий із шитвом одяг, парадні ж кафтани повністю обши¬вали діамантами. Це був період макси¬мального використання в одязі діамантів і кольорового каміння.
Придворні дами носили складні ви¬роби з дорогого жовтого шовку на фіж¬мах. Фасони були різноманітні. Зокрема, під впливом французької моди ввійшли до вжитку костюм «а ля Ватто» — з ши¬рокою задрапірованою складою по спині, круглі сукні з довгим шлейфом, а також сукні з глазету (різновид парчі) з від¬кидними рукавами.
Реформи Петра І викликали певну двоїстість культури Росії та Лівобереж¬ної України («Малоросії»), що входила до її складу. Прилучення вищих верств суспільства до західноєвропейських цін¬ностей призводило до нівелювання націо¬нальних рис. З іншого боку, різкі від¬мінності умов життя населення великих міст і глибокої провінції сприяли збере¬женню у побуті останньої патріархаль¬них звичаїв і традицій. Водночас відбу¬вався і неминучий взаємовплив культур різних верств суспільства, міста й села.
Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. побут придворної знаті, найзаможніших поміщиків, дворянства, ари¬стократії продовжував орієнтуватися на західноєвропейську моду, законодавцем якої утвердила себе Франція. У Росій¬ській імперії, як і в усій Європі, після тривалого панування стилю бароко ді¬став поширення класицизм, після ньо¬го — романтизм, а на рубежі XIX—XX ст.— модерн. Риси західноєвропей¬ської культури в різних регіонах імперії набували своєрідного національного за¬барвлення і проникали навіть у селян¬ський побут.Традиційний український одяг цього періоду рельєфно віддзеркалює соціаль¬ну структуру суспільства. В костюмі української знаті, як і раніше, викори¬стовувалися дорогі місцеві та імпортні матеріали. Крім того, наявнішими стали західноєвропейські, а також східні впли¬ви, переосмислені та пристосовані до міс¬цевих умов. Це можна простежити у назвах одягу, його видах, крої, оздоблен¬ні. Свої особливості в одязі мало духо¬венство; його вбрання зберегло форму давньоруської та візантійської ризи з незрівнянним багатством її золотого ткання, прикрас, культової атрибутики. Для виготовлення нарядного жіночо¬го й чоловічого вбрання заможних меш¬канців Лівобережжя вживали багато орнаментовані шовкові тканини — пар¬чу, оксамит, штоф. Характер орнамента¬ції відповідав ренесансному та бароко¬вому стилям. Тканини прикрашалися до¬сить великими елементами стилізованих квітів, листя, плодів, вписаних у різно¬манітні медальйони. Окрім привізних, в ужитку були й дорогі місцеві тканини. Ще з XVII ст. в Україні розвивається золототкацьке виробництво у Бродах, Слуцьку та інших містах.
Використання багатокольорових ор¬наментованих коштовних тканин було продовженням культурних традицій Ки¬ївської Русі, яке підтримувалося постій¬ними торговельними стосунками з краї¬нами Заходу і Сходу. Такі тканини йшли переважно на верхній чоловічий та жіно¬чий одяг: жупани, кунтуші, плащі-накидки тощо.
З однотонних шовкових тканин вико¬ристовували атлас і камку. Панська со¬рочка шилася з тонкого полотна, виши¬валася шовком, сріблом і золотом. За кроєм вона була близька до народної, відрізняючись від неї лише формою коміра, гатунком тканини, оздобленням то¬що. Сорочка заправлялася у досить ши¬рокі суконні, шовкові або оксамитові шаровари яскравих кольорів. На сорочку вдягався дорогий жупан, підперізувався золототканим перським або «слуцьким» поясом. Зверху напинався кунтуш або опанча, під час урочистих церемоній — шуба чи ферезея, прикрашена коштов¬ною запоною. Парчові шуби підбивалися цінним хутром, оздоблювалися горно¬стаєм, золотим шнуром, галуном, кош¬товним камінням. На ноги взували кольо¬рові сап'янові чоботи. Шапки були пере¬важно оксамитові, оздоблені хутром со¬боля, рисі або лисиці. їх прикрашали коштовностями, страусячим пір'ям.
Не дуже наслідували західноєвропей¬ську моду купчихи та міщанки. Навіть найзаможніші з них продовжували но¬сити традиційне вбрання міського ти¬пу — спідниці, шнурований ліф, бурнус, а голову покривали твердими уборами типу очіпка чи кораблика, на яких, утім, коштовного каміння інколи було більше, ніж на цілому наряді придворної дами.
Ще консервативнішим був селян¬ський одяг. Як і раніше, він виготов¬лявся з саморобних матеріалів і збері¬гав різноманіття місцевих варіантів крою, пропорцій, художнього оздоблен¬ня, способів носіння тощо. Разом із тим у селянському костюмі накопичувались і більш пізні форми, пов'язані з побутую¬чим у даний період міським убранням та його стильовим напрямом. Щодо меш¬канців заможних сіл, розташованих по¬близу торговельних центрів, то вони по можливості активно використовували для оздоблення дорогі привізні тканини, а також ювелірні прикраси, особливо коралі.
Для Правобережжя України період XVIII—XIX ст. характеризувався відходом від польського національного й куль¬турного впливу та частковим возз'єднан¬ням з Лівобережжям, що прискорило процес консолідації українського етносу та національної культури. У відповідності з такою ситуацією розвивався і костюм жителів цього регіону.
Протягом тривалого часу носіння того чи іншого одягу регламентувалося спеціальними законами, що їх видавав польський уряд. Гордовита польська й місцева шляхта всіляко намагалася від¬окремитися від інших, хай навіть замож¬них, верств. Так, «ясновельможні» могли носити яскраво-червоні кунтуші й жупа¬ни, дрібна шляхта — сірого кольору. Міщанству ж узагалі заборонялося носи¬ти кунтуші та інше цінне вбрання. Ось витяг з одного закону XVII ст.: «чтобы никакой мещанин, ни плебей не дерзнул употреблять шелкового платья и шелкового подбоя, шапки драгоценных мехов, кроме лисьих и других низких, а также, чтобы никто не ходил в сафьянах...» На «дерзнувших» накладався досить значний грошовий штраф.
Незважаючи на такі суворі заходи, міщани намагалися хизуватися своїм одягом, його матеріалом та кроєм. Я.Головацький, описуючи одяг бучацької міщанки, зазначав, що він був часом значно багатший за костюм польської графині: спідниця зі старовинної шовко¬вої тканини, на шиї — велике коралеве намисто та дукач, прикрашений рубі¬нами й сапфірами, зверху — дорога бламова шуба, покрита шовком.
Ще наприкінці XVIII ст. поляки ста¬новили більшість у поміщицько-магнат¬ській верхівці Правобережжя. Безумов¬но, це стримувало національний розви¬ток регіону. Водночас безпосереднє спіл¬кування двох народів на одній території сприяло взаємовпливові їхніх культур, що яскраво відбилося і в одязі, особливо заможного населення.Щодо одягу селянства Правобереж¬ної України, то він розвивався на тра¬диційній основі. Поряд із численними спільними рисами з народним убранням Середньої Наддніпрянщини тут чітко простежуються місцеві варіанти комп¬лексів традиційного костюма, котрі поде¬куди включають суто архаїчні елементи.
У своїх найбільш виразних фор¬мах український традиційний костюм сформувався у докапіталістичний період. У другій половині XIX ст. нові суспільні відносини поступово проникають в усі сфери життя українців. Ліквідація кріпо¬сництва та феодальних бар'єрів створює сприятливі умови і для вдосконалення процесу виготовлення народного одягу. На рубежі XIX—XX ст. упроваджують¬ся фабричні прядки та нитки, які значно збагачують тканини та вишивки, різно¬маніття їхньої кольорової гами. Фабрич¬ні матеріали витісняють трудомісткі у виготовленні саморобні, що у свою чергу прискорює розвиток народного крою. Машинна техніка, котра замінює ручне шитво, дає поштовх розвиткові нових художньо-технологічних прийомів. І на¬решті, готові елементи одягу (пояси, хустки, взуття) замінюють саморобні, а з розвитком швейної промисловості селя¬ни дедалі частіше користуються одягом фабричного виробництва.
Використана література.
1.Матейко К. І. Головні убори українських се¬лян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.
2.Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографіч¬ний нарис. Київ, 1991.
3.Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбран¬ня // Нар. творчість та етнографія. 1963.
4.Нариси історії українського декоративно-при¬кладного мистецтва. Львів, 1969.
5.Білецька В. Українські сорочки, їх типи, ево¬люція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.
6.Бойко В. М. Українські народні традиції в су¬часному одязі. Київ, 1970.
7.Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.
8.Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народ¬ні художні промисли України. Київ, 1979.
9.Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.
10. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.
11.Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.