Традиційне вбрання Слобожанщини й Полтавщини
Тра¬диційне вбрання населення цих суміжних регіонів значною мірою наближаєть¬ся одне до одного, хоча в характері їхнього господарства існували відмінно¬сті. У промислово розвинених районах Слобожанщини (Харківщина, Луганщина) формування капіталістичних відно¬син відбувалося швидше, ніж, скажімо, на Поліссі чи Поділлі, що призвело до ліквідації дрібного селянського госпо¬дарства і в тому числі домашнього виробництва сировини та одягу. Раніше, ніж в інших районах, тут з'являються на селі фабричні вироби, зокрема ткани¬ни, які народ пристосовував до традицій¬них форм убрання.
Щодо Полтавщини, то землеробська спрямованість її господарства значною мірою сприяла тривалішому, порівняно зі Слобожанщиною, збереженню тут де¬яких елементів традиційного вбрання в їхньому, так би мовити, класичному ви¬гляді — попри досить потужні культур¬ні впливи Росії, характерні для обох регіонів.
Насамперед це стосується так звано¬го полтавського типу сорочок, їхні озна¬ки настільки поширені, що з повним правом можуть претендувати на за¬гальноукраїнський тип.
Отож жіночий різновид полтавських сорочок складався з двох пілок — передньої та задньої, що з'єднувалися на плечах поликами прямокутної форми. У місці з'єднання полика й рукава робилися численні складки — пухлики. Під рукавами вшивалися квадратні ласт¬ки. Рукави викінчувалися чохлами. Ста¬нок із пришитими до нього вставками збирався біля горловини на нитку і вши¬вався до коміра. Комір звичайно був не¬великий, вузенький. Іноді замість коміра робили обшивку — стежку, переткану візерунком. Подекуди комір робили зуб¬цями, а під ним вишивали так званий вистіг, або ретязьок,— вузенький узор хрестиком або іншою технікою. Широкі рукави орнаментувалися досить рясно. Вишивали сорочки переважно лляними нитками — білими або підфарбованими. Сорочки кроїлися додільними або до підтички.
Чоловічі полтавські сорочки мали де¬кілька варіантів. Найдавніший з них — тунікоподібного крою, з бочками, стоя¬чим коміром, із розрізом посередині або збоку пазухи. Груди таких сорочок ви¬шивалися, а по скату рукавів іноді роби¬лися збори. Так звана сорочка з устав¬кою була зі стоячим або виложистим коміром, із рясними зборами біля нього та з прямим розрізом пазухи. Стрілкові сорочки також призбирувалися біля ко¬міра, але замість вставок тут був трикут¬ний клин, розширений до коміра і вкри¬тий вишивкою.
На Слобожанщині побутували жіночі сорочки переважно полтавського типу, які тут називали українками або мало¬росками. Наприкінці XIX ст. на Харків¬щині та Луганщині на відміну від Пол¬тавщини з'являються сорочки з високи¬ми стоячими вишитими комірами, на¬кладною нашивкою на пазусі та вишитими манжетами, а ще пізніше — сороч¬ки на кокетці (до талійки), з великим викотом горловини та рукавами, приши¬тими , безпосередньо до кокетки. Іноді за російським зразком на рукави жіно¬чих сорочок нашивали червоні стрічки, робили кумачеві вставки та ластки.
Крім описаних варіантів крою пол¬тавських чоловічих сорочок, на Слобо¬жанщині парубки почали впроваджувати широкі кумачеві сорочки навипуск, під¬перізуючи їх шовковим поясом.
Наприкінці XIX ст. натомість тради¬ційних плахт, дерг і кольорових запасок на Слобожанщині поширюються спідни¬ці з фабричних кубових тканин — шарафани, поділ яких звичайно обшивався у декілька рядів позументом. Підпері¬зували шарафан широким червоним поя¬сом. У східних районах Харківщини побутували також спідницісаяни на лямках, шиті переважно з синьої ки¬тайки.
Нагрудний безрукавний одяг — кор¬сетки — були до трьох — дев'яти вусів, довжиною трохи нижче стегон, обшиті кольоровою тасьмою — висічкою. Під впливом міста на селі з'являється на¬грудний одяг з рукавами — кофти-круглопілки, черкасинові кофти, куфай¬ки, баски, холодайки, стяжки, гусарки, козачки, матроски та ін. Шився такий одяг із фабричних тканин, мав різно¬манітний крій, довжину та оздоблення.
Верхній осінньо-весняний одяг сло¬божанок представляли куртки до трьох — семи вусів, куртини, куцини. Низи рукавів обшивали червоним сап'я¬ном. Носили також довгі кофти з та¬лією. Свити та юпки шили з пояркового сукна або тонкого сукна поліпшеної об¬робки. На початку XX ст. їх починають робити з фабричних тканин, інколи на ваті. Побутував тут і халатоподібний верхній одяг із виложистим коміром, розширений від талії кількома зборами (бурнус, парместон). Поширюються та¬кож кірасирські халати, широкополі кохти-пальта, оздоблені плисом та стек¬лярусом у вигляді квітів. Носили також ватянки з вусами, шушени, з великим коміром, що прикривав плечі, мов пеле¬рина, і застібався на один ґудзик. Узим¬ку жінки носили криті кожушанки, а у сильні морози — великі нагольні кожу¬хи, розшиті кольоровим гарусом.Головні убори жінок Слобожанщи¬ни — парчеві очіпки циліндричної фор¬ми з вушками, а також капори. У XIX ст. пов'язували вузеньку й довгу білу хуст¬ку — нахраму. Носили й так звані в'яза¬ні ковпаки, що за формою нагадували панчоху. Особливо ж були поширені різноманітні барвисті хустки та підшальники з торочками чи бахромою. Дівчата носили вінки та кісники. Волосся заплі¬тали переважно в одну косу, вплітаючи стрічку. Подекуди одягали набрівник, зроблений з картону й обшитий плисом.
Жіноче взуття, типове як для Слобо¬жанщини, так і для Полтавщини,— ко¬льорові чоботи — чорнобривці, пізні¬ше — високі шнуровані черевики. Бідні¬ші носили шкіряні постоли — коти.
Майже до кінця XIX ст. на Слобо¬жанщині чоловіки носили широкі полот¬няні штани до очкура. Зимові штани подекуди шилися з овечих шкур хутром усередину (єршанки). Пізніші штани з фабричної тканини здебільшого зберіга¬ли традиційний крій.
Чоловічим нагрудним одягом були жилетки прямого крою, верхнім — свити до трьох — п'яти вусів, куртки з відріз¬ною спинкою і рясними зборами по лінії талії. Носили також каптанки, оздоблені червоним або білим шнуром, піддьовки, широкі халати з густими зборами та плисовим коміром. Усі вони шилися з нанки, сукна, черкасину, казинету та інших фаб¬ричних тканин. Поширені були й довгі, відрізні в талії чинарки, а також значно коротші чинарочки. На сході Слобожан¬щини носили подібні до чинарок зипуни; іноді їх називали чуйками. У XX ст. на Харківщині з'являється дежурка пря¬мого крою, що нагадує сучасне пальто.
У негоду чоловіче населення обох регіонів одягало свиту з відлогою або кирею з капюшоном, подібні до аналогіч¬ного одягу інших областей України. Взимку носили нагольні або криті фаб¬ричною тканиною кожухи (тулупи).
Верхній одяг Слобожанщини визна¬чається багатством оздоблення, що вико¬нувалося техніками вишивки та апліка¬ції. Особливо пишно прикрашалися охтирські та богодухівські кожухи, розшиті барвистим гарусом на полах, спині та комірі.
Головні убори слобожан та полтав¬чан — малахаї з суконним верхом, на¬вушниками та потиличником. На сході Харківщини носили так звані пиріжкові шапки. Були поширені й високі караку¬леві шапки. Влітку носили картузи або традиційні брилі.
Чоловічим взуттям слугували виво¬рітні чоботи, підошва яких пришивалася або густо (просом), або рідко (вівсом). Взували також постоли-витяжки (на Полтавщині подекуди личаки та дерев'я¬ні довбанки), взимку — валянки. Пізні¬ше парубки починають носити чоботи з високими вистроченими халявами, а чоловіки — чоботи з низькими халявами (чирики).
Як ми вже знаємо, одяг Полтав¬щини в цілому був традиційний. Так, жінки тривалий час користувалися за¬пасками або плахтами, які разом із ви¬шитим подолом сорочки закривали ноги аж до кісточок. Такої ж довжини згодом почали носити спідниці. Плахти та спід¬ниці підперізували червоним поясом або барвистою крайкою. Кінці пояса з кити¬цями чи помпонами зав'язували звичай¬но ззаду на талії.
На початку XX ст. на Полтавщині поширюються кофти під усики з відріз¬ною талією. Шилися вони переважно з фабричної тканини чорного кольору, а стоячий комір був світліший. Кінці ру¬кавів та піл, лінія відрізу на талії обши¬валися тасьмою. Застібка розташовува¬лася на лівому боці вздовж плечового шва й охоплювала пройму рукава.
Верхнім осінньо-весняним убранням полтавчанок були білі світи — також під усики, побутували тут і байові юпки, при¬крашені вовняними китичками. Оздоб¬лення юпок та свит робили у вигляді обшивок і аплікації (левадки), викона¬них із плису, тасьми або ж технікою вишивки. Ідучи в гості або до церкви, поверх юпки одягали довгий широкий халат з великим коміром із синьої ки¬тайки, комір та рукави якого обшива¬лися червоною стрічкою. Довгополим верхнім одягом була також стародавня біла суконна юпка — жупа, скромно при¬крашена чорною аплікацією або шнуром. На свята носили юпку з зеленої байки (фризу) з червоними мушками (або чер¬вону з чорними).
Своєрідністю та художньою майстер¬ністю визначалося дівоче святкове голов¬не вбрання, особливо популярне на Пол¬тавщині. Наприклад, старовинний убір під назвою лопатушка був у вигляді досить високої картонної основи цилін¬дричної форми, на якій у багато рядків кріпилися закладені у дрібні збори ву¬зенькі смужки шовкової тканини яскра¬вого кольору. Хустки тут пов'язували теж своєрідно — так, щоб з-під них звисала коса. Маківку ж, як і повсюдно в Україні, дівчата залишали відкритою.
До вже згадуваних сорочок чолові¬ки на Полтавщині носили традиційні широкі полотняні штани, але вставка між холошами була чотирикутною. Щодо верхнього одягу полтавчан і слобожан, то особливих розбіжностей тут не зафік¬совано.
Використана література.
1.Матейко К. І. Головні убори українських се¬лян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.
2.Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографіч¬ний нарис. Київ, 1991.
3.Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбран¬ня // Нар. творчість та етнографія. 1963.4.Нариси історії українського декоративно-при¬кладного мистецтва. Львів, 1969.
5.Білецька В. Українські сорочки, їх типи, ево¬люція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.
6.Бойко В. М. Українські народні традиції в су¬часному одязі. Київ, 1970.
7.Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.
8.Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народ¬ні художні промисли України. Київ, 1979.
9.Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.
10. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.
11.Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.