Вплив соціального і технічного прогресу на духовну культуру

1. Наслідки прогресу

XX століття стало початком нової, постіндустріальної, інформаційної або постекономічної епохи, що характери¬зується швидким НТП, радикальною зміною структури су¬спільного багатства й зайнятості. Завдяки високим техно¬логіям сьогодні задоволені основні потреби більшості на¬селення розвинутих країн Заходу. Творчість витісняє тра¬диційні форми праці, утверджуються нові системи ціннос¬тей, осереддям яких є людина з її прагненням до доскона¬лості.

Протягом останніх ста років подвоїлась середня трива¬лість життя людини. Були переможені багато які з вірусів та мікробів. Але виникли нові віруси, найстрашнішим серед яких виявився СНІД. Людство перед ним просто безсиле. Кожні 12 секунд на Землі з'являється новий хворий на СНІД. 33,6 млн. чоловік у всьому світі на початку 2001 року будуть носіями СНІДу. На кінець 2000 р. в Росії їх кількість складала 600 тисяч. Зате знизився рівень неписьменності та підвищилася енергоозброєність кожної людини.

Тому-то прогрес може розглядатись як міф індустріаль¬ної сучасності. Надія людства на те, що розвиток технологій зможе розв'язати економічні, політичні та культурні про¬блеми, швидко розвіялась.

Розрив між бідними і багатими зростає, а не скорочуєть¬ся. 358 мільярдерів планети контролюють багатство, що пе¬ревищує суму національних валових доходів держав, чиє на¬селення становить половину всіх жителів Землі. А десятеро найбагатших людей світу зосередили у своїх руках 250 млрд. доларів. На початок 2001 року з 6 мільярдів сьогоднішніх мешканців Землі 3,3 мільярда недоїдають. Величезним є і технічне відставання бідних від багатих: у всій Африці сьо¬годні менше автомобілів, ніж в одній-єдиній німецькій зе¬млі Північний Рейн-Вестфалія. Всього ж по планеті їздить 700 млн. автомобілів.

На кінець 2000 року половина населення Землі жила в містах, 24 з яких мають більше 8 млн. мешканців. Кожного дня 170 тисяч осіб переселяються до міст. В основному це жителі країн, що розвиваються. Причому вони переселя¬ються з бідних сіл в міські трущоби.

В усіх культурах здобутки поступу очевидні в галузях нау¬ки і технології. Проте ідеї поступу не справили жодного впли¬ву на мистецтво, релігію і політику. Прогрес не приніс миру і соціальної гармонії, не поклав край ворожнечі між релігія¬ми та етнічним конфліктам. Поступ втратив значення в по¬літиці, бо війни XX століття страхітливіші, ніж війни XIX. Дійсно, жодну війну минулого не можна порівняти з гранді¬озною мерзенністю війни цивілізованих націй. Навпаки, на¬уково-технічний прогрес стандартизував культури.

Впродовж 50 років живе надія на прогрес як на розвиток. І дійсно, залучаючи до дії ринок, світову економічну систе¬му, прогрес сприяє фінансовим структурам. При цьому він руйнує довкілля. Рухатись швидко вперед завжди краще, ніж тупцювати на місці. Добре було б при цьому ще знати, куди йдеш. Сучасність розвіяла міф про загальний розвиток при¬роди, суспільства і людини. Як виявилось, ці сфери чітко роз¬межовані. Роль політики й культури, наприклад, Заходу по¬лягає в тому, щоб регулювати зв'язки між ними.

Досягнення науки і техніки, що породили цілий ком¬плекс проблем і поставили людство на край загибелі, не сприяють вирішенню питань духовного характеру.

Невір'я в силу людського розуму висловили у своїх пра¬цях такі несхожі філософи, як Т. Мальтус, Ф. Ніцше, К. Леонтьев, О. Шпенглер, М. Гайдеггер, X. Ортега-і-Гассеттаінші. Цієї ж думки дотримувались і митці. Наприклад, Й. Бродський був впевнений, що цивілізація гине. Єдине, що зближувало таких різних людей, була невіра в прогрес і в можливість накопичення позитивного досвіду.

З цього приводу іронізував Йосиф Бродський, стверджу¬ючи, що історія людства — це всього-навсього історія кос¬тюму.

Коротше кажучи, помилки і омани минулого (як і техніч¬ний прогрес) не убезпечують від повторення їх в майбут¬ньому.

У зв'язку з глобалізацією світу світоч німецької філосо¬фії Г.-Г. Гадамер закликав усе людство до нової солідар¬ності: «Ніякий контроль не врятує нас від зловживання руй¬нівною зброєю, якщо ми не відновимо взаємного довір'я». Цьо¬го не досягнути швидкісною передачею інформації з одно¬го кінця світу в інший, а тільки розумінням і повагою до великих світових релігій та інших життєвих форм. Філософ переконаний, що технічний прогрес не повинен бути са¬моціллю, а за мету людству може служити лише «окиття, в якому панують культура і різноманітність форм».

2.Ілюзія прогресуБільша частина людей, які народилися після Другої сві¬тової війни, а це майже чотири п'ятих населення Землі, уяв¬ляють економічний прогрес як безперервний процес. На сьогодні валовий продукт, що виробляється на планеті, збільшився у порівнянні з серединою XX століття майже в п'ять разів. Світове сільське господарство розвивалося ре¬кордними темпами. Високий рівень попиту на продукти харчування, зумовлений ростом чисельності населення і підвищенням його добробуту, сприяв збільшенню вироб¬ництва зерна в світі у 2,6 раза порівняно з серединою сто¬ліття. Жодне покоління людей не бачило нічого подібного.

Всі ці успіхи, здавалося б, мусили стати приводом для тріумфу, та наведені цифри — лише ілюзія, перебільшена оцінка прогресу. Система національних рахунків, що ви¬користовується для оцінки економічного росту, дозволяє врахувати знос машин і обладнання, але не виснаження природних ресурсів Землі. За останніх 50 років людство умудрилось втратити майже одну п'яту частину родючого ґрунтового шару на орних землях, стільки ж великих тропіч¬них лісів і десятки тисяч різних видів рослин і тварин. На¬приклад, людство використовує для задоволення своїх по¬треб або просто розтринькує в результаті бездумного руй¬нування екосистем майже сорок відсотків органічних ре¬човин, що створюються на суші в результаті фотосинтезу. Сьогодні всі визнають, що головне завдання людства поля¬гає в тому, щоб задовольнити свої природні потреби, не ста¬влячи при цьому під загрозу інтереси майбутніх поколінь.

Продовжується інтенсивна експлуатація природних ро¬довищ. Кістяк економіки України — хімічна, металургій¬на, вугільна і атомна промисловість. Криворізько-Донець-кий басейн — чемпіон Європи з викидів сірководню і хло¬ру. За обсягом хімічних викидів у Чорне море Україна сто¬їть після Німеччини і Польщі. В результаті станом на 1998 рік тільки 2 % річкової води в Україні придатні до пиття.

Одна тільки всесвітня техногенна катастрофа на Чорно¬бильській АЕС відкинула Україну в її розвитку далеко на¬зад. Радіоактивне забруднення охопило 150 млн. кв. км те¬риторії України, Білорусії, Росії з населенням біля 7 млн. чоловік. Тисячу років потрібно для того, щоб щезли остан¬ні наслідки катастрофи.

Український біолог проф. Коновалов впродовж багатьох років вивчав наслідки радіоактивних викидів четвертого ре¬актора АЕС. Вчений довів, що для ліквідації всіх мутаген¬них наслідків популяції людей в Україні потрібно не мен¬ше 40 поколінь. Тобто для повного одужання населенню України потрібно 800 років, оскільки зміна поколінь відбу¬вається кожних 20 років. Такими є наслідки експлуатації «мирного атома». Можна собі уявити, скільки ще таких «до¬сягнень» обіцяє нам наука.

В другій половині XX століття людство накопичило таку величезну кількість «мертвої матерії», що вона перевищила обсяг відходів виробництва за всю світову історію. Терито¬рія колишніх республік СРСР використовується сьогодні країнами Заходу як полігон для поховання «мертвої мате¬рії». Так, біля 20 % експорту Німеччини в країни СНД скла¬дають токсичні відходи німецьких заводів. В кінцевому ра¬хунку наші системи життєзабезпечення руйнуються у нас на очах, що привело цілий народ на межу вимирання.

3. Катастрофічний стан екології

Екологія — це взаємовідносини різних форм життя і ото¬чуючих його умов. Традиційна культура ґрунтується на уяв¬ленні про беззастережну вищість людини у світі. Прогрес розглядали як звільнення людства від багнюки божевілля, нерозумності й тваринного підкорення природі, — зазна¬чає американський вчений М. Букчін.

Однак постмодерн істи, наприклад, застерігають, що лю¬дина, борючись з природою, руйнує і себе, якії частку. Тоб¬то могутність людини обертається проти неї ж самої. Нова ж культура, носіями якої вважають себе постмодерністи, за¬кликає до єдності людини і природи, до гармонійного спів¬існування. Отже, нова культура — це культура виживання, її теоретики закликають до простоти, відповідальності й са¬мообмеження, які так важливі вже зараз. Це якості майбут¬ньої суспільної культури. А поки що наш світ повен руйнів¬них технологій, екологічних лих і ядерних катастроф.

Кожна людина мусить зрозуміти, як багато ми сьогодні маємо і як страшно все це втратити, ганяючись за перемо¬гою над природою. Ще Спіноза сказав, що в природі немає нічого, що суперечило б всерозуміючій любові. Як бачимо, то були щасливі часи — людина не вступала в бій з довкіл¬лям, не нівечила його, бо не вважала ще себе осереддям всього сущого.В кінці XX століття на передній план вийшло завдання попередження глобальної екологічної катастрофи. В пев¬ному значенні це завдання містить в собі антизахідний кон¬текст. Адже саме Захід відрізняється від решти світу еколо¬гічно безвідповідальним техноцентризмом і не стриманим споживацьким гедонізмом. Захід сьогодні став генерато¬ром споживацької ідеології в межах ойкумени. Західні стан¬дарти життя і супутній їм споживацько-гедоністичний ком¬плекс активно запозичуються іншими континентами. При цьому у туземних економік немає можливостей Заходу, а перспектива глобальних екологічних катастроф у них біль¬ша, ніж деінде. Безперечно, ця тенденція в світовій культу¬рі повинна бути подолана. Експансія споживацької психо¬логії рано чи пізно буде зупинена. З часом колективна пси¬хологія людей змінюється за допомогою могутніх ідейних реформацій. Вони за енергетикою дорівнюють світовим ре¬лігіям. Людство стоїть на порозі утвердження нової, пост-індустріальної аскези. Підставою для неї є екологічне са¬мообмеження споживацьких суспільств. Виникла настійли¬ва потреба у відновленні гармонії між людиною і природою, між свідомістю та дійсністю.

Цивілізація необмеженого розвитку приречена. Вихід з цього знаходиться тільки в житті людини, яка повинна гар¬монійно вписатися в природу і не виходити за певні розум¬ні межі виробництва. Людству треба змінити свої пріорите¬ти. А для цього треба змінити своє розуміння кращого. Треба перейти від накопичення нових речей до накопичення тих цінностей, які дають нам споглядання, медитація, високе ми¬стецтво. Як сказав поет:

Есть ценностей незыблемая скала Над скучными ошибками веков.

(О.Мандельштам)

4. Загальне і національне в культурах країн Сходу і Заходу

Впевненість відомого англійського письменника Ред'ярда Кіплінга, що «Захід — є Захід, а Схід — є Схід, і їм не зі¬йтися вдвох», сьогодні набула особливого значення і зміс¬ту. Дійсно, філософія Сходу дуже відрізняється від філосо¬фії Заходу.

Завдяки експансії Західна Європа на початок XX століття вирішувала долю решти світу. Проте Перша світова війна привела до серйозного ослаблення, а Друга — до втрати Єв¬ропою своєї провідної ролі в міжнародних зносинах. З цього часу вся влада і могутність були поділені між США і СРСР.

Існує декілька характеристик окремих культур, здійсне¬них ще Конрадом Лоренцом. Так, західноєвропейська куль¬тура базується на минулому. Вона успадкувала сім поперед¬ніх цивілізаційних надбань і культуру декількох імперій. Осередками культури стали міста, які існували вже задовго до виникнення європейської культури. Міста і села зформували стійку і просту класову структуру. Саме тут зароди¬лись і, розповсюдились гасла рівності і братерства таромантизму і жертовності.

Очевидно, що єдиного культурного простору немає і в самій Європі. Мало того, що вона поділяється на Західну і Східну Європу з відповідною відмінністю культур. Але ж навіть в самій Західній Європі існує дуже велика різниця, наприклад, між культурами народів Скандинавії і народів Середземномор'я. Якщо ж порівняти культури країн Захі¬дної і Східної Європи, то тут розбіжності між ними стають ще більш помітними.

Наприклад, росіянину чи українцю завжди видається об¬тяжливим картезіанський раціоналізм французів. Ще Кур¬но відзначив, що французи завжди схильні відтворювати картину світу за схемами розуму, а в своїй більшості наба¬гато менше схильні вдаватися до колективних спогадів, ніж, наприклад, німці.

Тому слов'янин бунтує проти раціоналізму, проти колю¬чої волі розуму, проти присутності його в кожному жесті, вчинку, помислі, проти його безжальної проникливості. Це слов'янину завжди чуже, це заважає йому і породжує щирий рефлекс відрази. Або приклад ще ближчий. Здавалося б, Скандинавія, завдяки її «північності», повинна мати багато спільного з Росією. Насправді ж Скандинавія надзвичайно далека від Росії через свій протестантський пуританизм. Ну¬дотна до спазмів пуританська етика з її остаточним позалюдським прагматизмом незрозуміла слов'янам. У скандина¬вів зовсім інший тип інтуїції, інше розуміння життя і світу, ніжте, яке носять в собі східнослов'янські народи.

Великою стала різниця між культурами країн Європи і Америки. Пропонуємо вашій увазі міркування з цього при¬воду знаменитого російського режисера Андрія Тарковського, записані польським режисером і сценаристом Кшиштофом Зануссі. Останній був гідом і перекладачем у Тарковського, коли той приїхав в США на запрошення діячів кіно. Як стверджує Зануссі, який часто бував в США, аме¬риканська психологія для європейця була незрозумілою, і навпаки. Так, на одній із зустрічей з американськими кіно¬глядачами А. Тарковський говорив про мистецтво, про призначення художника. В США надзвичайно сильною є по¬треба в гуру, вчителі, наставникові. Один з присутніх моло¬дих американців наївно запитав у А. Тарковського, що тре¬ба робити, щоб стати щасливим. Це питання приголомши¬ло А. Тарковського. Він просто не міг зрозуміти, що від ньо¬го вимагають.Справді, сказав він, як тут можна що-небудь радити? Хіба той же американський юнак сам не знає, для чого він живе? Нехай він сам замислиться над тим, для чого він виклика¬ний з небуття, нехай спробує відгадати роль, яка йому була визначена в космосі, нехай виконає її, а щастя або прийде, або ні.

Тобто європейцю-слов'янину важко усвідомити, що іс¬нування взагалі може бути якоюсь проблемою і, отже, не¬зрозумілим як таке; що варто задумуватися над смислом сво¬го існування; що воно до чогось зобов'язує. Все це для пра¬гматичного американського мислення є речі недосяжні.

Слов'янам і сьогодні ближчою за людину успіху є зайва людина, не здатна адаптуватися до соціальних умов, яка не вміє жити сьогоднішнім днем. Такою є вітчизняна культур¬на традиція на відміну, наприклад, від американської з її культом сили і успіху.

Характерними рисами північноамериканської культури є культ речей. Вони виступають у якості головної теми життя американців: «Життя — чуцоваріч!» Речі стають мірою лю¬дини. Соціальне становище свого співвітчизника американ¬ці визначають дуже просто: «Він коштує 12 мільйонів дола¬рів» чи «Він виглядає на мільйон доларів». Цей культ був створений переселенцями, які починали своє життя на по¬рожньому місці. В умовах жорстокої боротьби за виживан¬ня в диких преріях півдня чи лісостепові півночі кожна річ була на вагу золота.

Ще однією рисою американської культури є значення майстерності в будь-якій справі. Сучасний феномен «ноу-хау» — це притаманне перш за все американцям поєднання культу речей і майстерності. В основі його лежить виробництво все більшої кількості речей для все більшого спо¬живання.

Північноамериканська культура розкривається в збори¬щах та іграх. Масові ігри породжують і масові ілюзії та мрії. В основі «великої американської мрії» лежить сподівання кожного американця на виграш мільйона, а кожного чис¬тильника взуття — стати президентом.

Наприклад, в 70-х — 80-х роках принципи індивідуаліз¬му, незалежності і зверхсамостійності стають обов'язкови¬ми атрибутами успішної реалізації «американської мрії».

«Європа — це не Америка минулого десятиліття, а амери¬канці — не європейці майбутнього століття. Глибока прірва в галузі культури розділяє Старий і Новий Світ». До такого ви¬сновку прийшли американські спеціалісти в книзі «Соціаль¬ний стиль в США». Спосіб дії і навіть думання у американців не такі, як у європейців. З одного боку, вони люди сучасні (в тому, що стосується економіки і технології), з іншого — консерватори (коли мова йде про мораль). їм не притаманні шалені пристрасті. Вони однаково добре почувають себе як в «царстві ідеалізму», так і в «царстві реалізму».

Для американця як носія англо-саксонської цивілізаційної традиції суспільними вартостями є свобода і демократія, плюралізм, власність та ринкова економіка. Європейця ж, який не цурається цих вартостей, турбує інший суб'єкт іс¬торії — народ, нація та національна меншина.

Тобто для американців, країну яких ще Гегель назвав «буржуазним суспільством без держави», вся політична бо¬ротьба велась за вартості. На індивідуальному рівні це про¬явилось в тому, що американець віддає перевагу кар'єрі пе¬ред родинними стосунками. Навпаки, в розумінні європей¬ця в основі концепції нації знаходиться цілість етносу.

Європейцям весь час необхідно почувати себе в істо¬рії — чи це буде історія сім'ї, чи історія народу, нації. Американцям, як молодій нації, не притаманне почуття історії. Вони живуть поза нею і завжди готові її розірвати.

Політичний соціолог Роберт Патнем в книзі «Боулінгсам з собою: крах і відродження американського співтовариства» показав процеси суспільної дезінтеграції. Причиною цього стало те, що матеріальні цінності в США превалюють над усіма решта. Наукові відкриття і технічні вдосконалення си¬стематично розмивають смисли, які колись знаходилися тут в основі формування громадянського суспільства. Тобто Америка втрачає громадянське суспільство, оскільки втра¬чає свою культуру.

Правда, Європу і Америку єднають і деякі спільні про¬блеми. В європейському і в американському світі останнім часом спостерігається настільки безрозсудна перевага про¬блематики цивілізаційної над рефлексіями про характер ду¬ховний, що відлік може прийти власне з боку гуманітарних наук, ближче з духу мистецтва, а не техніки (К. Зануссі). Варто додати, що євроамериканська культура з її пафосом активного реформування дійсності привела до глобальних глухих кутів прогресу.

І все ж таки безумовна впевненість, що світова історія обмежена замкненою сферою євроамериканської культу¬ри, сьогодні щезла. Ми вже не можемо ігнорувати величез¬ний світ Африки чи Азії як область неісторичних народів і вічної бездіяльності.

Швденноазійський вид культури відрізняється від інших феноменом натовпу, яким переповнені густонаселені тери¬торії і міста. У населення цих територій культивується во¬лодіння своїм тілом і волею, що поєднується з масовою схильністю до задоволень.Що означає термін «Схід»? Під цим розуміється щось єдине в культурному значенні. Хоча Схід був і залишається надзвичайно різноманітним, там і сьогодні існує декілька культур. Наприклад, всесвіт китайця не боїться пустоти. Це світ, в якому немає нічого постійного, світ, який не знає ме¬тафізики. В цьому світі важливі не речі, а зв'язки між ними, світ, в якому реальність вважається банальністю, а потой¬бічного немає зовсім. Безкінечна різноманітність китайсь¬кого універсуму зводиться до символічного світосприйнят¬тя. Для китайця «природний світ — натяк на незриме» і «будь-яка річ — його символ» (В. Малявін).

При цьому слід пам'ятати, що цивілізація і культура — поняття зовсім не тотожні. Правда, як пише антрополог М. Мосс, філософи і широка публіка Франції надають тер¬міну «цивілізація» значення культури.

Навпаки, англійський вчений А. Тойнбі нарахував 21 ци¬вілізацію в історії людства. Багато які з них просто непо¬вторні, але всі вони мають спільні риси. А більшість з них поєднується поняттям «Схід». Цим терміном визначаються традиційні суспільства і традиційні культури. Традиція — це засвоєні впродовж віків правила поведінки. Це незвичайний стан цивілізаційного розвитку, набагато раніший, ніж ма¬шинна цивілізація. Ще в XII столітті Європа взнала, що вся влада і мудрість людини беруть початок зі Сходу, а Захід ко¬ристується тільки тим, що від них залишилося.

Як вважає В.Ж. Келле, цивілізація — це певний спосіб іс¬нування людства в умовах суспільного поділу праці. Машин¬на (техногенна) цивілізація Заходу виникла як мутація куль¬тури традиційного суспільства і традиційного шляху розвит¬ку. Західні метафори про природу підкреслюють відмінність між людиною і природою, а також зверхність людини, яка керує світом у своїх власних інтересах. Недавня метафора «Зе¬мля — то космічний корабель» є несвідомою спробою підкре¬слити верховенство людини. Таку ж мету переслідують ви¬слови: «керування довкіллям», чи «екологічний баланс», які наводять нас на думку, що ми — володарі світу.

Традиційне або східне суспільство може вести один і той же спосіб життя століттями, а навіть тисячоліттями. На ко¬ристь ефективності цивілізацій Сходу свідчить факт надзви¬чайної стабільності його соціальних утворень. Прямою про¬тилежністю йому є цивілізація Заходу. Характерною її ри¬сою є рухливість і різноманітність, мінливість.

Загибель одних східних суспільств і виникнення інших не змінює самий тип культури. Східні суспільства зміню¬ються вкрай повільно. Види діяльності, їх засоби і цілі там консервативні. їх основною культурною ідеєю є традиції, міфи, канонізовані стилі мислення. Лексикон людей Схо¬ду демонструє потребу взаємного контролю і порозуміння людини і природи. Він передає доконечну необхідність рі¬вноваги між людиною та її землею. Східна людина відчуває себе часткою природи і ніколи не вирізняє себе з неї.

Ці два типи цивілізацій взаємодіють між собою. Вся істо¬рія людства впродовж XIX та XX століть характеризується як поглинанням цивілізацією Заходу цивілізації Сходу, так і прищепленням західної культури на східному грунті. Напри¬клад, в Японії, як і скрізь на Сході, мистецтво йде двома шля¬хами. Перший з них — традиція, другий — цивілізація.

Разом з тим сьогодні існують дві тенденції в стосунках між Сходом і Заходом. Одна — це інтеграція цивілізацій Схо¬ду та Заходу. Друга — це спроба збереження цивілізацій Схо¬ду та Заходу.

Знову ж таки, наприклад, європейські і неєвропейські країни — це не просто різні спільності людей. Більш того, Європа — це «суб'єкт», який постійно веде спостереження за Азією, Сходом в цілому, — «об'єктом», який і формуєть¬ся як результат цього спостереження. Таким чином, Схід, який відкрила для себе і вивчає Європа, — це всього лише деяка єретична модель, створена для підтвердження правильності європейських стандартів. Виходить, що Схід слугує в якості дзеркала, дивлячись в яке, Європа може по¬стійно переконуватись у власній перевазі. Поділ світу на «центр» і «окраїни» — це тенденція, яка властива виключ¬но європейцям (Едвард Саїд).

Різниця в культурі між Заходом і Сходом — це одна з при¬чин конфлікту між ними. Дещиця західної культури вже розповсюдилась на решту світу. Та західні ідеї і уявлення принципово відрізняються від уявлень східної цивілізації. Як слушно зауважує Семюел Хантінгтон, окреміщність, конституціоналізм, лібералізм, права людини, свобода, рів¬ність і братство, влада закону, демократія не сприймаються народами інших культур світу.Більш того, спроба розповсюдити ці ідеї на Схід викли¬кає спротив. На Сході вже виникла теорія імперіалізму прав людини. Ідеологи Сходу прагнуть відродити значення міс¬цевих цінностей. Підтримка релігійного фундаменталізму молоддю у країнах Сходу свідчить саме про це. Ідея «універ¬сальної цивілізації» виникла на Заході. Вона суперечить пар¬тикуляризму більшості азіатських суспільств, бо вони зосе¬реджені на самобутності кожного народу. X. Тріандіс, про¬аналізувавши 100 порівняльних досліджень про цінності, прийняті у різних суспільствах, дійшов висновку, що «цін¬ності, які найбільш важливі на Заході, є найменш важливими у загальносвітовому розмірі».

5. Негритюд як альтернатива расизму білих

Сучасна Африка давно вже позбавилася колоніальної за¬лежності. На континенті розгорнулася гостра ідейно-полі¬тична боротьба з проблем формування художньої культу¬ри. Старі концепції культурного націоналізму зіткнулися з новими, з негативним відношенням до будь-яких нових його проявів в духовному житті Африки. А все разом узяте ускладнюється колоніальним спадком, який дістався новим незалежним державам. До цього спадку належать не тільки поділ Африки на англомовні і франкомовні країни, але й на поділ територіальний, який був зроблений колонізато¬рами спеціально, з далекосяжною метою.

Серед багатьох теорій культурного розвитку народів Аф¬рики в XX столітті чільне місце належить теорії «негритюду». Негритюд (буквально — негритянство) — це один з різ¬новидів культурного націоналізму. Його зародження пов'я¬зано з іменем ліберійця Е. Блайдена, який в кінці XIX сто¬ліття, в розквіт колоніалізму, висунув тезу про самобутність негроїдної раси. Зразу ж після Першої світової війни США пережили так званий перший «чорний бум». Він отримав назву «негритянський, або Гарлемський, ренессанс». «Чорний бум» відкрив шлях сучасному африканському культурному націоналізмові.

Маніфестом цього руху стала стаття відомого афро-американського поета Ленгстона Хьюза «Негритянський худо¬жник і вершина раси» (1926). На європейському континенті концепція культурного націоналізму з'явилася тоді, коли криза світової колоніальної системи ставала все більш оче¬видною. Серед африканських студентів, які навчалися в Парижі в 30-х, а особливо в 40-50-х роках, культурний на¬ціоналізм набув форм негритюда. Найбільш яскраво він проявився в поезії Еме Сезера з Мартініки, гвіанця Леона Дамаса, сенегальця Л. Седара Сенгора.

Саме останній через свою поезію вніс психологічний і культурний фактори в боротьбу чорних народів за завою¬вання національного суверенітету.

Приблизно в ці ж роки серед африканських студентів в Лондоні виникла «теорія африканської особистості». її пропагував ганець Кваме Нкрума. В майбутньому йому су¬дилося стати одним з найвизначніших політичних діячів. Його теорія є модифікацією негритюда в умовах англомов¬ної Африки.

В 60-70-і роки африканські країни одна за одною досяг-ли незалежності. Перед ними постали завдання конкрет¬ного культурного будівництва. В зв'язку з цим посилилася критика концепцій культурного націоналізму, особливо не¬гритюда. Та він виявився досить стійким. Його прихильни¬ки посилалися на ті роки, коли він був емоційним знаме¬ном боротьби.

В кінці 70-х — на початку 80-х років отримала широке розповсюдження теорія африканської спільності — «африканіте». Вона мало чим суттєво відрізняється від поперед¬ніх. Як і вони, ця теорія стверджує, що африканцям прита¬манна сукупність специфічних духовних і психічних особ¬ливостей, які відокремлюють їх від решти світу. Деякі аф¬риканісти вважають, що культурний націоналізм щезає. Та поява «африканіте» свідчить про зворотнє.

Як бачимо, в Африці були зроблені досить успішні спро¬би створити окрему «негро-африканську естетику». Вони були реакцією на расизм білої людини по відношенню до чорної.

Наступним етапом у розвитку національної культури на¬родів Африки були погляди А. Кабрала (Гвінея-Бісау). Він стверджував, що культура — це продукт економічної і полі¬тичної діяльності народу. Тому вона не може розвиватися незалежно від інших сфер життя країни. Кабрал зробив со¬ціальний аналіз африканської культури, визначив у відпо¬відності з Марксом її класовий характер.

Насправді ж колоніальний режим створив клас так зва¬них «ассимілядос», або «еволюе» всередині кожного африкан¬ського народу. Ця нова національна буржуазія сприйняла весь набір цінностей, які впровадили в них колонізатори через освіту, релігію тощо. Заклик до звільнення від коло¬ніального ярма вони розглядали як засіб захоплення влади в свої руки. За деяким виключенням (наприклад, Танзанія) нав'язана колонізаторами європейська культура була сприйнята африканською буржуазією без заперечення.Адже ще на початку 60-х років в Африці південніше Са¬хари нараховувалося біля 19 млн. протестантів і 26 млн. ка¬толиків. Без урахування білого населення Південної Афри¬ки і Родезії відповідні цифри там складали 15 і 22 млн. осіб. Якщо ж врахувати, що населення Африки в ті роки дорів¬нювало 200 млн. чоловік, то можна сказати, що християни складали його шосту частину. Понад половина населення Африки південніше Сахари залишалася язичниками.

Більшість лідерів африканського визвольного руху при¬йняли християнство і почали освіту в місіонерських школах, залишаючись на протязі своєї політичної активності «дітьми двох світів» — східного і західного.

Досі в багатьох африканських країнах європейські мови використовуються в якості офіційних. Заміни їх на націо¬нальні поки що не передбачається. Та й сам формальний перехід влади з рук колонізаторів до рук африканської бур¬жуазії не супроводжувався позитивними змінами в соціа¬льній і економічній сфері, а скоріше навпаки.

Уряди африканських країн успадкували від британських колонізаторів подвійну правову систему, складену з загаль¬ного і звичаєвого права. Вони впорядкували цю змішану си¬стему в Адміністративному акті тубільців, що в 1986 році став Адміністративним актом чорношкірих, задуманим як знаряддя розколу — хитро налаштованою системою для ке¬рування чорними.

Після закінчення «холодної війни» Тропічна Африка і в світовій політиці, і в світовій економіці, і культурі була від¬кинута далеко назад. А якщо міряти час з ліквідації коло¬ній, то на протязі більш ніж 40 років так і не відбулося поміт¬ного економічного покращення майже ні в одній з країн. Збройні конфлікти буяють повсюду. Наприклад, в Нігерії за 40 років існування держави військові знаходилися при владі 30 років. Нігерію називають «Африкою в мініатюрі». Це найбільша за кількістю населення країна континенту. В ній відбуваються процеси, які є характерними і для ін¬ших африканських держав.

Величезний зовнішній борг Африки західним країнам складає біля 350 млрд. доларів. З них 200 млрд. доларів приходяться на країни Тропічної Африки. Та все ж країни цьо¬го континенту багато чого досягли, особливо в сфері осві¬ти. Наприклад, в тій же Нігерії в 1960 році не було жодно¬го університету, функціонувало тільки декілька коледжів. А вже в 2000 році студенти навчалися в 38 університетах. По¬дібне становище складається і в інших країнах. Помітні успіхи цілої низки держав в охороні здоров'я.

В 1990—1994 роках в Руанді почалися масові вбивства людей з племені тутсі людьми з племені хуту. Загинуло майже 800 тисяч жителів Руанди. Архаїчна соціально-етнічна психологія стала одним з вирішальних факторів цього ге¬ноциду. Безпосередньо і опосередковано у війні, що розго¬рілася, взяли участь тринадцять африканських країн. Зага¬лом же десятки країн світового співтовариства були втяг¬нуті у війну.

Расизм «західних демократій» по відношенню до афри¬канців проявився навіть в ЗМІ. Так, в період піка геноциду в Руанді, в західних massmedia вчетверо більше писалося про долю горил в національних парках цієї країни і Уганди, ніж про криваву різанину між тутсі і хуту.

Ця африканська трагедія ще раз показала, наскільки не¬нормальними і ворожими природі людини є конфлікти на етнічному і міжконфесійному ґрунті і як важливо знайти шляхи і засоби їх подолання.

6.Масова культура як панацея

В XX столітті ми стали свідками того, як мистецтво роз¬палось на елітарне і масове. Для одних бунт проти традиції був необхідною ознакою творчості, а для інших відсутність культури виявилась такою ж насущною умовою успіху. Ви¬никла література для письменників і література для чита¬чів. Те ж сталося і з музикою, образотворчим мистецтвом, театром, кіно тощо.

«Масова культура» — це задоволення культурних потреб засобами масової інформації. Цей термін (masscult)3 1-ї по¬ловини 50-х років був занесений з США до європейських країн. Збільшення кількості вільного часу створило перед¬умови для масового попиту на культуру. А технічний по¬ступ забезпечив засоби масового тиражування і споживан¬ня творів культури і мистецтва. 7км самим поступ перетво¬рив культуру з категорії естетичної в демографічне явище. Маскульт дає звичайній людині засіб орієнтації в найбільш типових ситуаціях. Тобто, він повідомляє цій людині міні¬мум необхідних культурних знань, які дають їй можливість вписатись в суспільство.

Масова культура розповсюджується і поза засобами ма¬сової інформації. Вона панує в концертних залах, кабаре, в театрі. Отже, всі форми шоу-бізнесу теж є масовою культу¬рою. Саме індустрія розваг починає все більше визначати місце США в сучасному світі. Прибутки в цій галузі сяга¬ють 300 млрд. доларів на рік.На Заході широкий попит на масову культуру поясню¬ється як інтересами «суспільства споживання», так і по¬требами нової технічної цивілізації. Скажене прискорен¬ня ритму життя, нервові перевантаження, бюрократизація суспільних стосунків вкорочують людині віку. Потрібен за¬хисний механізм, який би відновлював порушену душев¬ну рівновагу людини. Масова культура і мистецтво покли¬кані розслабити втомлений мозок, знищити всі проблеми вибору хоча б тимчасово. На відміну від справжнього мис¬тецтва, яке стьобає і без того напружені нерви, масове ми¬стецтво занурює споживачів у теплу ванну задоволення, не вимагаючи нічого, зате пропонуючи блаженство відпо¬чинку. Оскільки це відбувається регулярно, то відбуваєть¬ся сенсорна і інформаційна депривація особистості, тобто отупіння.

Якщо в минулому людина відпочивала у свята, то в наш час вона потребує такого відпочинку щодня. Виправдання масової культури в тому і полягає, що вона почала задоволь¬няти такі потреби суспільства, перетворившись у могутню індустрію розваг. Саме глобальні комунікації, популярні розваги і масова культура стали однією з тих важливих сфер, де здійснюють свою гегемонію США. Масова культура — це культура більшості, вона демократична. Еліта ж кожно¬го суспільства має, відповідно, свою культуру. Сучасна ні¬велююча масова культура, як найдоступніша, здатна пере¬творитись і в загальну звичку. Масова культура — це куль¬тура для неосвічених. Для неї характерним є тиражування унікального і зведення його до звичного і загальнодоступ¬ного.

7.Контркультура як інтегральне явище

На противагу «масовій культурі» виникла «контркультура». Це був соціально-культурний рух 60-70-х років XX сто¬ліття. Його характерними рисами були опозиція офіціозу і схильність до компромісу. Контркультура як форма духов¬ного протесту молоді проти ідеалів споживацького суспіль¬ства знаменувала собою відверту відмову від стандартів і стереотипів масової культури. її характерною ознакою було негативне ставлення до існуючої буржуазної культури.

Дехто з вчених Заходу вважає, що контркультура — це насамперед нова світоглядна орієнтація. Інші ж — що це но¬вий спосіб життя, нова форма стосунків між людьми. Особ¬ливістю контркультури було войовниче несприйняття за¬гальновизнаних норм і цінностей.

Всупереч твердженням, що художня література не по¬вчає, а розважає, прихильники контркультури шукали ідей¬ного підґрунтя своїм переконанням саме в ній. Недарма одна з книг Р. Хайнлайна «Чужинець в чужії країні» в епоху носіїв контрультури, яких називали «хіппі», стала бестсе¬лером, настільною книгою університетських кампусів: адже вона проповідує «вільну любов», де кожний може подару¬вати радість іншому. А це допомагає відкрити невідомі люд¬ству раніше духовні можливості. Полігамія, груповий шлюб, проміскуїтет всередині замкнутих соціальних груп, матри¬лінійна родинність без матріархату, інцест за допомогою «машини часу» — все це в книгах класика американської фантастики Р. Хайнлайна сприймається в тексті як норма.

До носіїв контркультури зараховували «хіппі», «нових лі¬вих» тощо. «Нові ліві» і «хіппі» були двома крилами контр¬культури. Мешкали представники контркультури в числен¬них комунах. їх зовнішній вигляд був запозичений з різно¬манітних екзотичних джерел східних культур.

Кажуть, що контркультура є інтегральним явищем, яке поступово охоплює все західне суспільство. З іншого боку, контркультура, мовляв, стосується тільки сфери мистецт¬ва. Відповідно, на контркультуру покладаються і різні надії. Деякі її прихильники називають контркультуру справ¬жньою революцією, яка приведе до якісно нового суспіль¬ства. Адже лише рух молоді породжує новий тип революції і нове суспільство. Дуже знайомі слова, чи не так? Вони про¬голошувалися ще на початку XX століття багатьма револю¬ціонерами, серед яких найбільш нам відомим був Л. Троцький, який саме на молодь покладав великі надії в револю¬ційних подіях.

Носіями контркультури є гомогенні вікові групи моло¬ді. Вічно існуюча проблема батьків і дітей змушує останніх створювати неформальні малі групи однолітків, рівних не тільки за віком, а й за соціальним статусом, за поглядами і нормами поведінки. Суть існування молоді в таких групах полягає в пошуках соціального статусу у тому віці, коли світ дорослих ще не сприймає її за рівну собі.

Часто-густо все обмежується лише ексцентричною по¬ведінкою і епатажем громадської думки. Проте це ж сере¬довище формує свої ціннісні орієнтації, вищим принципом яких є задоволення, насолода, як збудник мотивів і мета по¬ведінки. Молодіжна контркультура спрямована на задово¬лення потреб.

Вона вимагає свідомої відмови від традиційних ціннос¬тей буржуазного суспільства і заміни їх на інші. Ними є сво¬бода самовислову, особиста дотичність до нового стилю життя, відмова від регламентації взаємостосунків тощо. Ос¬новним гаслом контркультури є щастя людини, яке розу¬міється як свобода від моралі.В таких неформальних молодіжних групах їх учасники тренуються для виконання соціальних ролей з настанням зрілості. Воістину, хто не був в юності революціонером, в молодості — демократом, а в середньому віці — консерва¬тором, той по-справжньому не жив.

Прихильники контркультури протиставляють раціо¬нальним формам техногенного суспільства ті чи інші яви¬ща творчого процесу. Сама ж творчість для них є довіль¬ною, імпульсивною.

Одним з ідеологів контркультури вважається американ¬ський вчений Тімоті Лірі, який кинув забезпечене життя професора університету і став «пророком наркоманів», як глузливо охрестила його західна преса.

Безцінним підручником, досконалим путівником у нар¬котичне забуття вважалась у «хіппі» повість німецького письменника Германа Гессе «Степовий вовк». Втікач від суспільства герой повісті Гаррі Геллєр став взірцем для ці¬лого покоління молоді 60-х років на Заході. Головний ге¬рой Гессе одного разу взнав, що в ньому «палає дика жадо¬ба сильних почуттів, лють на це внормоване і стерилізоване життя, шалене бажання щось розбити».

Як свого часу герой роману Гете — Вертер, так і постать, створена Гессе, у нашу епоху стала провідним антибуржуазним образом, виразником думок і почуттів молоді.

Несприйняття буржуазних цінностей з найбільшою си¬лою проявилось в студентських виступах в Парижі весною 1968 року. Незадоволення студентів викликала і зарегламен¬тована система вищої освіти. Крім того, молодь прагнула до більшої свободи стосунків. Студенти прагнули говорити про все відверто. Особливо це стосувалось сексу. Були ви¬сунуті гасла: «Заборонити заборони!», «Займатися коханням, а не війною!» , «Будьте реалістами, вимагайте неможливо¬го!» тощо. Поки що ці вимоги були далекими від радикаліз¬му. Цікавим є зміст листівки, яка критикувала капіталізм як «суспільство однакових можливостей»: «Я беру участь, ти береш участь, він бере участь, ми беремо участь, ви бере¬те участь — а вони отримують прибутки!».

Протягом півтора місяців студентські заворушення охо¬пили Сорбонну, яка стала центром руху. Президент Фран¬ції Шарль де Голль проігнорував серйозність студентських виступів. Вся повнота влади опинилась в руках сил правопорядку. Втручання поліції спровокувало студентські бари¬кади. До того ж в русі протесту прийняли участь ліворадикали, троцькісти. Вони оголосили війну вже всій суспіль¬ній системі Франції.

Разом з тим, поміркованість і відповідальність по обид¬ва боки барикад допомогли уникнути кривавих сутичок. Події весни 1968 року у Франції увійшли в історію як най¬більший бунт молоді XX століття в розвинутій капіталістич¬ній країні.

Про досконалість системи влади у Франції і високу куль¬туру студентів свідчить той факт, що в ході цих подій заги¬нула лише одна людина.

8. Культурологія

Культурологією називається наука про культуру. Найав¬торитетніші культурологи XX століття вважають, що основ¬ним завданням культурології є вивчення процесу переходу від природи до культури. Вважається, що «наукова культу¬рологія» відокремилась від філософії як окремий предмет в другій половині XIX століття.

Культурологія вивчає характер існування і розвитку культури в конкретно-історичній формі певного суспільс¬тва. Серед зарубіжних культурологів можна назвати, на нашу думку, принаймні, двох, — О. Шпенглера і А. Тойнбі, ідеї яких мають значення і сьогодні. Перший є автором кон¬цепції локальних культур, а другий — локальних цивілізацій.

О. Шпенглер вважає, що кожна локальна культура є са¬модостатньою і відокремленою, а тому приречена на заги¬бель. Історія культури і природи різко протиставлені. Го¬ловним методом дослідження у О. Шпенглера є аналогія між культурами, і що важливо, аналогія культури як такої орга¬нізмові людини. Філософ ділить історію культури на чоти¬ри етапи: дитинство, юність, зрілість і старість. Як тільки культура досягає етапу старості, вона костеніє, її судини і суглоби втрачають гнучкість. В цьому стані культура пере¬творюється на цивілізацію. Зокрема, О. Шпенглер припускає, що цивілізація для європейської культури наступить в XXI столітті, та вже тепер не варто бути поетом чи музикан¬том, а краще зайнятися економікою або технікою. Ці пора¬ди філософ звертає до молоді.

А. Тойнбі не схвалює аналогію культури і організму лю¬дини. Він стверджує, що людина належить не до виду циві¬лізації чи культури, а до виду Homo Sapiens.

А. Тойнбі почленовує історію людства на локальні циві¬лізації, кожна з яких проходить за час існування чотири ста¬дії. В основі цивілізації лежить релігія. Понад два десятки цивілізацій, що існували донедавна, впливали одна на одну. До сьогодні дійшли п'ять діючих цивілізацій.Як поняття культури у О. Шпенглера, так і поняття ци¬вілізації у А. Тойнбі охоплюють занадто широкий історич¬ний простір. А нам відомо, що культурно-історичний про¬цес здійснюється не в таких гігантських масштабах. Кожне його досягнення здобувається за більш короткий проміжок часу і в результаті діяльності геніїв, творіння яких були під¬сумком непомітної кропіткої роботи мас.

Цікавою є теорія культури іспанського філософа X. Ортега-і-Гассета. Сам цей філософ для XX ст. став тим, ким був Ж.-Ж. Руссо. Маркс — для XIX ст. Так от, Х.Ортега-і-Гассет розглядав культуру як засіб, інстру¬мент, що допомагає людині в житті. Людина часто порів¬нюється філософом з тими, хто потрапив в корабельну ка¬тастрофу: для того, щоб врятуватися, вона мусить за щось ухопитися, і вона хапається за культуру, її принципи, цін¬ності, ідеї. По суті, каже філософ, культура є системою пе¬реконань. З цієї точки зору ідеї культури відрізняються від ідей науки: останні людина знає, а в перші вона вірить, вона ними живе. Відокремлює культуру від науки і природа їх іс¬тин: істини науки анонімні, вони існують об'єктивно, окре¬мо від людини. Істини культури мають сенс, лише ставши частиною її життєдіяльності.

Культурологія пояснює, що розвиток людини в культу¬рі проявляється в трьох основних формах: по-перше, в культурній творчій діяльності; по-друге, в засвоєнні культурних багатств; по-третє, в особистому прояві культури.

Мова в останньому випадку йде про культуру, як кор¬дон і межу діяльної активності людини, за якими вона пе¬реходить до самознищення. Ця межа дозволеної діяльності може і не усвідомлюватись, як звичайно і буває. Та вона сприймається й передчувається як захисний механізм, який вживають, закликаючи, скажімо, відродити національну культуру, чи врятувати довкілля, налагодити економіку. Цей метод застосовують і тоді, навіть коли не зрозумілий зв'я¬зок між зверненням до вітчизняних цінностей і уникнен¬ням загрози самій цивілізації. Отже, культура проявляє себе перш за все у всьому, що гарантує життєдіяльність людини. Це тим більш важливо в умовах, коли суспільний характер діяльності людини став проявлятись в універсальних фор¬мах. Тобто, культура є не що інше, як найбільш універсальна характеристика світу людини і відношення людини до світу.

У відповідності з розповсюдженими серед західних со¬ціологів уявленням культура Нового часу поділяється на три етапи. Два останніх припадають на другу половину XX сто¬ліття. Другий її етап — це «масова культура». Вона пов'яза¬на з потребами серійного індустріального конвеєра. Виро¬бництво та уніфікація робочої сили приводять до уніфіка¬ції смаків споживацького ринку. Масова культура небезпе¬чна тим, що приводить до нівеляції станових, етнічних і ре¬гіональних культурних особливостей. Третій етап — пост-модерністська культура (з 60-х pp.), пов'язана з переходом до «інформаційного суспільства». Культура перетворюєть¬ся в продуктивну силу, тому що стає одночасно і продук¬том, і товаром.

Відомо, що природні явища фатально мінливі, а плоди людських рук і розуму, тобто культура, позбавлені самороз¬витку. Вони можуть або перейматись, або руйнуватись. В та¬кому суспільстві людина усвідомлює себе, знаходить своє місце не через виробництво, а через культуру. Вищою схо¬динкою культури є інтелектуальне самовідсторонення, в ході якого людина дивиться на себе начебто збоку, відсто¬ронено.

Культурологія має три основних значення. По-перше, вона охоплює всю область антропологічного знання. Саме антропологи вважають себе в сучасній науці головними спе¬ціалістами з культури. По-друге, культурологія включає в себе весь комплекс гуманітарних та історичних наук. По-третє, термін «культурологія» може визначити і соціологіч¬не знання там, де його предметом є масова культура.

На кінець XX століття сформувався новий науковий сві¬тогляд. Головною його рисою є уявлення про єдність світу, в якому кожний елемент дорівнює за значимістю решті еле¬ментів, і людина є одним із багатьох елементів цієї єдності.

9.Футурологія

Футурологія — наука про майбутнє. Вона склалася на За¬ході, як уявлення про перспективи суспільного розвитку. Футурологія ставила собі за мету обґрунтувати некомуністичне майбутнє людства. Здається, що це їй вдалося.

В сучасну епоху, — стверджують футурологи, — не бо¬ротьба класів, а прогрес науки і техніки безпосередньо ви¬значають форми суспільного влаштування. Тому соціальні рухи, а тим більше революції втрачають всякий сенс. Прав¬доподібно, що вибирати нелегкий, повний жертв шлях, рух по якому супроводжується потрясіннями і втратами, неро¬зумно. Тієї ж мети поступу можна досягти шляхом еволю¬ції в межах існуючих державних установ і традицій.

Соціалізм футурологами розглядається як глухий кут, приватний випадок еволюції. Його можна обійти, рушаю¬чи до вершин цивілізації іншим, більш вигідним шляхом.Існує декілька основних тез футурології. По-перше, за¬вдяки перевороту в сфері збору і обробки інформації та ор¬ганізації управління науково-технічний прогрес (НТП) став визначальним в розвитку суспільства. По-друге, завдяки до¬сягненням НТР, стало можливим технічне вирішення со¬ціальних проблем. Вже зараз в деяких країнах Заходу більшість людей зайняті у виробництві не товарів, а послуг. На¬приклад, в США більше половини людей зайнято в сфері послуг, а на 2000 рік їх там вже працювало три чверті. Третя теза полягає в тому, що проблема власності втратила свою гостроту і все менше впливає на суспільний розвиток. Чет¬верта теза: в результаті зрушень, викликаних НТР в суспільстві, все більшого значення і ваги набирають люди розумової праці. І в п'яте, змінюється і державна влада. По¬літичною елітою суспільства стають спеціалісти.

В межах розвинутих суспільств Заходу нині наростає нове соціальне протиріччя, набагато небезпечніше, ніж всі раніше відомі. В цих суспільствах все населення вже почи¬нає поділятися на дві основні групи, які відрізняються одна від одної родом занять, а, звідси, і способом життя. Перша з них — це клас носіїв знання (knowledge-class), а друга — працівники, зайняті в сфері виробництва життєвих благ (consumption workers). Обидві ці групи виявляються все більш ізольованими одна від одної. Найважливішим фак¬тором соціальної стратифікації стає сьогодні освіта. Справ¬ді, інформаційний продукт недосить просто купити, треба ще вміти його використовувати, а це вміння не можна при¬дбати за гроші, як раніше здобувалися будь-які права влас¬ності. Західні дослідники вже декілька десятиліть тому зро¬зуміли, що цінності інформаційного суспільства заклада¬ються ще з дитинства і формуються на ходу інтергенераційного діалогу. Саме тому взаємний обмін між представника¬ми knowledge-class і consumption workers ставатиме все менш інтенсивним.

Клас носіїв знання буде з кожним новим десятиліттям пе¬рерозподіляти на свою користь все більшу частину суспіль¬ного багатства. А клас виробників матеріальних благ зіткнеть¬ся ще з більшою конкуренцією у боротьбі за робочі місця і за гідну його заробітну плату. Вся сучасна статистика при¬бутків підтверджує цей факт: з середини 70-х років, коли на Заході були закладені основи постіндустріального поряд¬ку, реальна заробітна плата робітників середньої кваліфікації фактично не збільшується, тоді як прибутки індивіду¬ально зайнятих програмістів, дизайнерів, вчених, не кажу¬чи вже про менеджерів і управляючих, постійно ростуть.

В світі в цілому це протиріччя ще більш очевидне. В його основі виявляється експансія інформаційної економіки в розвинутих країнах. Західні держави, які стали фактични¬ми монополістами у виробництві високих технологій, ство¬рили надзвичайної ефективності інструмент перерозподі¬лу на свою користь світового валового продукту. Напри¬клад, на початок 90-х років члени «клубу семи» володіли 80,4 відсотка світової комп'ютерної техніки і забезпечували 90,5 відсотка високотехнологічного виробництва.

Цікаво, що сьогодні лунають докори на адресу філосо¬фів, політологів та істориків. Мовляв, вони не змогли пе¬редбачити такі зломи в політичних системах світу. Наспра¬вді ж, наприклад, 36. Бжезінський (США) давно вже перед¬бачив, що суперництво між Сходом і Заходом зміниться на протистояння Півночі і Півдня. Він же передбачив, що не слід чекати піднесення революційного руху в країнах «тре¬тього світу». І далі 36. Бжезінський додає: «Рим дав світові право, Англія — парламентську демократію, Франція — куль¬туру і республіканський націоналізм, а сучасні США дали НТП і масову культуру, пов'язану з високим рівнем споживання». За його ж прогнозами, на кінець XX ст. США залишаться «основною рушійною силою глобальних змін». І в цьому 36.Бжезінський був абсолютно правий.

Справді, ще за існування СРСР американцям приходилося ділити з ним сфери впливу по всій планеті. Світ був, так би мовити, двополюсним. З розпадом СРСР світ став одно¬полюсним, гегемонія США стала, на жаль, незаперечною.

А за кілька днів до падіння берлінської стіни (листопад 1989 р.) в США було видано друком книгу, де доказово прого¬лошувався кінець історії. Мається на увазі кінець історії світу, що складався до цього з капіталістичної системи, со¬ціалістичної і країн, що розвиваються. Автором цієї кни¬ги — «Кінець історії та остання людина» — був визнаний лі¬дер футурологів Френсіс Фукуяма. Книга обійшла увесь світ.

«Кінець історії» в розумінні автора означає, що нічого більш досконалого, ніж ліберальне суспільство, в майбут¬ньому вже не передбачається. Утверджується теза, що лібе¬ральна модель призначена не для всіх народів, а тільки для обраних. Фукуяма переконаний в тому, що в сучасному світі і в майбутньому альтернативи лібералізму немає.Цей прогноз на очах у мільйонів людей почав частково здійснюватися. А якщо говорити відверто, то ніхто з назва¬них футурологів нічого особливо нового для нас не відкрив. Адже кожен з нас, хто хоч трохи знає перебіг подій в світо¬вій історії, може засвідчити, що рано, чи пізно будь-які з великих держав-конгломератів розпадаються. До речі, така ж доля не мине і США, хоч це буде і не в XXI столітті.

Американські ж футурологи Дж. Несбіт і П. Абурден пе¬редбачають десять нових напрямків розвитку сучасної ци¬вілізації. Серед них для нас найбільш цікавим є, принайм¬ні, чотири напрямки. Один з них — це відродження худож¬нього життя. Воно полягає в прагненні мас людей до висо¬кого мистецтва і одночасно виявлення своїх творчих мож¬ливостей. Слідуючим є нове співвідношення стилю життя і культурного націоналізму, який зростає. Передбачаєть¬ся також виникнення феномену лідерства жінок. Й остан¬нє — навзамін «віку фізики», яким було XX століття, йде XXI століття як «вік біології».

Правда, існує також думка, що найбільш перспективни¬ми напрямками в науці і техніці XXI століття будуть глобаль¬на комп'ютеризація і генетичні технології. Поки що Інтернетом користуються 275 млн. осіб, тоді як біля 1 млрд. ін¬ших людей (16 відсотків людства) не можуть правильно на¬писати слово «комп'ютер». Виникає новий вид нерівно¬сті: той, хто не підключив свій комп'ютер до мережі Інтернету, «випадає» з життя. Правда, з погляду більшості доро¬слого населення Землі, комп'ютер приносить скоріше шко¬ду, ніж користь.

Справді, одним з магістральних сюжетів цивілізації XXI століття є неминучість створення світової системи обліку.

Навіть Білл Гейтс в книзі «Дорога в майбутнє» захоплено розповідає про перспективи застосування комп'ютера. Зо¬крема, його можна буде використовувати при подальшій ре¬єстрації не тільки людей, а й різноманітних, навіть таких, що сьогодні ще не фіксуються, проявів їх життєдіяльності.

Дж. Несбіт і П. Абурден заявили у 1990 році, що «ми знаходимося на початку нової ери. Перед нами найбільш зна¬чима декада в історії цивілізації, період приголомшливих технологічних нововведень, надзвичайних економічних мо¬жливостей, дивовижних політичних реформ, великого куль¬турного відродження».

Як виявляється, нічого нового американці для нас не від¬крили. У свій час ще Ніцше був переконаний, що майбутнє належить політикам-художникам. А вони, в свою чергу, по¬кладаються на волю і інтуїцію і впевнені, що їм належить світ.

На нашу думку, в роздуми про майбутнє вселяє надію но¬вий культурно-моральний вимір, який дає можливість уяви¬ти це майбутнє в позитивному світлі.

10. Конфліктологія

Конфліктологія — це наука про конфлікти. Конфлікт іс¬нував завжди. Це, власне, форма і засіб взаємодії в людсь¬кій спільноті з яскраво вираженим антагонізмом. Існує без¬ліч конфліктів, так само, як і проблемних ситуацій. В захід¬ній конфліктології навіть панує думка, що всі прояви су¬спільного життя варто розглядати як результати різноманіт¬них конфліктів між індивідумами і групами людей, або між групами (спільнотами), або всередині окремих соціумів.

Основи соціальної конфліктології були закладені ще К. Марксом, М. Вебером та іншими вченими.

Сучасна теорія конфлікту виникла як спроба створити неідеологічну версію марксизму з наголосом на багатовимірності. Теорія конфлікту як така була чітко сформульо¬вана в кінці 50-х років Рольфом Дарендорфом. Одним з ро¬доначальників теорії конфлікту, конфліктології є також аме¬риканський соціолог Л ьюіс Козер.

Розв'язання конфліктів як галузь академічних дослі¬джень існує вже понад тридцять років. Спочатку вона мала справу з аналізом конфлікту, його структури, походження, динаміки і можливості розв'язання.

Конфлікти бувають на мікро- і на макрорівнях. Збудни¬ками конфліктів на мікрорівні бувають як інстинкт само¬збереження, так і індивідуальні агресивні імпульси, викли¬кані особистими потребами. Конфлікти на макрорівні бу¬вають між великими соціальними групами людей (верства¬ми, класами тощо), між державами і народами. Тим біль¬ше, що сума поведінки окремих людей — це, власне, пове¬дінка націй.

Історія еволюційних змін була характерною для історич¬них творів епохи дарвінізму. Катастрофічна ж історія, в якій переважає соціальний конфлікт, — це саме та історія, яка характерна для історичних творів початку і середини XX століття. Нині стало зрозуміло, що взаємодія еволюції і ре¬волюції є домінуючою темою історії Заходу.

Конфлікти бувають політичні, воєнні, культурні, етніч¬ні, соціальні та інші. Конфлікт — це хвороба спілкування. Вона навіть діагностується за трьома параметрами, схожи¬ми на хворобу тіла (дихання, пульс, тиск). Конфлікти су¬проводжують нас все життя. Як наука конфліктологія поча¬ла розвиватися лише після Карібської кризи, конфлікту між Радянським Союзом і США, приводом до якого була уста¬новка на Кубі радянських ракет.Соціальні конфлікти почали цікавити конфліктологів перш за все тому, що найбільш конфліктними явищами були війни, революції, масові рухи. І хоча ці явища стано¬вили лише невелику частину всієї соціальної дійсності, вони були її найбільш вагомою частиною.

Головною тезою теорії конфлікту стало наступне твер¬дження: в основі кожного конфлікту знаходиться антагонізм інтересів. Але якщо вдається розв'язати конфлікт, то це стає джерелом розвитку суспільства.

В західній конфліктології є, принаймні, дві основні концепції пояснення конфліктності. Однією з них можна назвати діалектичну теорію конфліктності, іншою ж — кон¬фліктний функціоналізм. В основі теорії конфлікту лежить суперечність інтересів. Останні можуть бути найрізноманіт¬нішими. Але саме інтереси лежать в основі всіх людських стосунків. Зіткнення протилежних інтересів людей неми¬нуче викликають конфлікти.

Існує п'ять основних стилів розв'язання конфліктів: а) конкуренція; б) співробітництво; в) ухилення; г) присто¬сування; д) компроміс. Активний стиль передбачає конку¬ренцію або співробітництво. Пасивний — ухилення чи пристосування. Індивідуальні дії в конфлікті передбачають кон¬куренцію чи ухилення. Спільні ж дії — співробітництво чи пристосування. Якщо ви віддаєте перевагу компромісу, а при цьому ще й виясняється, що до нього схильний і ваш суперник, то цей стиль в даному випадку буде найбільш ефективним. Адже компроміс — це захист своїх інтересів з урахуванням інтересів суперника.

Всі п'ять стилів описані і використовуються в програмах навчання управлінню справами. Ці стилі в сукупності скла¬дають метод Томаса — Кілменна (за іменами його авторів). Цей метод дає змогу створити для кожної окремої людини власний стиль розв'язання конфлікту. Найбільш розповсю¬джені стилі поведінки в проблемній ситуації пов'язані з за¬гальним джерелом будь-якого конфлікту — розходженням інтересів двох і більше сторін.

Вільний пошуку багатофакторному полі, метою якого є підготовка концепції для розв'язання конфлікту, становить методологію соціальної конфліктології.

Література

1.Аникеева Е. Н., Семушкин А. В. Диалог цивилизаций: Восток — Запад. — Вопросы философии, 1999, № 2.

2.Бжезінський Збігнєв. Велика шахівниця. Америка: її провідна роль та геосграгегічні імперативи. — Всесвіт, і 999, № 2.

3.Богуславская 3. Американки.— М., 1991.

4.Боноски Филлип. Две культуры. — М., 1978.

5.Взаимодействие культур СССР и США XVIII—XX вв. / Отв. ред. О. Э. Туганова. — М., 1987.

6.Гадамер Г. Актуальность прекрасного. — М., 1991.

7.Жупанський О. На часі Фрейд. — Всесвіт, 1991, № 5.

8.Здравомыслов А. Т. Социология конфликта. Исследование кон¬фликта на макроуровне. — Нижний Новгород, 1993.

9.Зиновьев А. А. Запад. Феномен западнизма. — М., 1995.