Східна Європа: занепад культури в 40-х, початок її відродження в кінці 80-х років

1. Занепад культури.

Після приходу до влади комуністи серед інших проблем звернули увагу на культуру. Логіка світової гармонії побу¬дована на інформації. Саме доступ до інформації про досяг¬нення світової культури і був заборонений новою владою в країнах Східної Європи. Одночасно з цим не тільки мисте¬цтво і література, а й освіта, дозвілля, спорт і релігія мусили стати апологетами комуністичного режиму. Одним з про¬явів цього був соцреалізм в мистецтві всіх видів і жанрів. «Соціалістичним за змістом і національним за формою» мусив бути твір письменника, художника, архітектора, ком¬позитора. Це була ідеологічна вимога Й.Сталіна. Його по¬літику відносно культури проводили «Сталіни» меншого калібру в країнах всього соцтабору. Таким «Сталіним» для болгар був Червенков, для чехів і словаків — Готвальд, для поляків — Берут, для німців — Пік і тому подібні.

Набагато серйознішими за своїми наслідками були нові форми «гуманітарного знання»: Інститути марксизму-ленінізму, що не мали аналогів на Заході. Так само катастрофічними за наслідками були безкінечні постанови і загрози, що видавалися за юриспруденцію, або, ска¬жімо, «нова історія», з якої було вилучено все, крім «геро¬їчної боротьби партії комуністів». Була навіть зроблена спроба захопити народну музику чи заборонити в ній все те, що не узгоджувалося з офіційною ідеологічною докт¬риною марксистів-ленінців. Спорт став символом соціа¬лістичного патріотизму, а його досягнення перетворили¬ся в «чергові перемоги соціалізму».

Наступ нової влади на культуру йшов зразу в декількох напрямах: політичному, ідеологічному і адміністративно¬му. Наприклад, на час закінчення війни з усіх репресова¬них в СРСР письменників половина припадала на Украї¬ну. Це була відверта спроба сталінського режиму знищити саму душу українського народу.

Була встановлена строга дисципліна офіційної комуніс¬тичної культури. Ті письменники, художники та компози¬тори, що вціліли, були змушені доказувати свою лояльність по відношенню до режиму. Деяка частина робіт офіційної науки отримала визнання, а їх автори — премії і посади. Пе¬вна частина акторів чи співаків, решта митців були не тіль¬ки сприйняті владою, а досягли навіть народного визнан¬ня. Та за виключенням спорту, офіційна культура швидко, втрачала вплив серед інтелігенції, а потім і всього народу. * Партійний квиток люди мусили мати, як паспорт про бла¬гонадійність. Не можна було зробити кар'єру, не ставши членом партії.

Офіційне мистецтво і офіційні гуманітарні дисципліни настільки дискредитували себе в очах свого народу беззас¬тережним виконанням партійних директив, що стали об'¬єктом знущання і презирства. Церкву, школи, клуби під¬порядкували своєму впливові комуністи. Офіційна культу¬ра була позбавлена творчих засад і втратила довір'я грома¬дян, хоча й була обов'язковою для всіх.

Але оскільки наш світ складається з явищ-антиподів, то занепад офіційної культури не міг не привести до розквіту культури неофіційної, забороненої. її ще називають культурою андерграунду або катакомбною культурою. В різних країнах Східної Європи виникали свої форми цієї культу¬ри. В Польщі вона виникла в середині католицької церкви. В Чехо-Словаччині вона мала світський характер, більш інтелектуалістський чи пов'язаний з народною музикою. В Угорщині ця культура існувала частково завдяки кальві¬ністській церкві.

Це була правдива, справжня національна культура ко¬жного народу. Перш за все тому, що ця культура охоплю¬вала як інтелігенцію, так і маси народу. Прикладом цього може бути польська католицька церква з її звичаями і тра¬диціями, з допомогою якої виникла висока культура піз¬нього католицизму. В ній вчені і митці втілили свій релі¬гійний спадок. У польській культурі виникло парадок¬сальне явище, коли поети, музиканти і художники як сві¬точі духу переважили терези історії. Ставкою було існуван¬ня народу, позбавленого державності. І не врятувала його праця практична, торгівля чи технологія, а, власне, великі злети духу.

По-друге, ця культура нікому насильно не накидалася, вона виросла, живлячись суспільними силами. По-третє, саме культурні об'єднання людей, які мали спільні інтере¬си, і наповнили сенсом їх існування. В-четверте, як всяка справжня культура, вона прагнула оформитись в певні за¬клади: церкву, товариства і клуби, підпільні навчальні за¬клади.

2. Всезаборонство в художній творчості

Між Сходом і Заходом існує розбіжність в розумінні того, для чого потрібна література як складова культури. В СРСР панувало утилітарне розуміння призначення літератури. Вона була покликана виховувати своїх читачів. В половині 40-х pp. радянський ідеолог А. Жданов картав і карав пись¬менників, громив людей і організації, які не дотримували¬ся цієї засади. Література була ідеологічним засобом, а на¬род — вічними школярами. Ця концепція прийшла до нас ще з Візантії, де панівними жанрами були житія святих, тлу¬мачення Святого письма й проповіді.На думку відомого українського вченого-філолога Ю. Шевельова, панування напучувальної літератури виключало появу «Декамерона», пародійного «Дон Кіхота» чи трагіч¬них блазнів Шекспіра. Все це виникло в Західній Європі, де література не конкурувала з церковними казаннями.

Отже, в колишніх країнах соціалізму читачі були учня¬ми, а письменники — вчителями життя. І в цьому немає ні¬якого протиріччя. Адже, за словами брата знаменитого фі¬лософа і філолога М.М. Бахтіна — Миколи Бахтіна, в пря¬мому значенні слова поезія — дія, навіть дія переважно — поезіс. Так само до дії, до подвигу кликали читачів повісті і романи письменників країн світової соціалістичної систе¬ми. Комуністичний режим дуже пильно стежив за духов¬ним життям своїх громадян та оберігав учнів від поганих вчителів.

Читачі ж євроамериканських країн ніколи не навчають¬ся вмінню жити з художньої літератури. Вони читають кни¬ги заради задоволення, переживаючи події разом з героями твору, або щоб згаяти час в дорозі чи у відпустці.

Однак Г. Бьолль дотримується іншої думки з цього при¬воду. На долю сучасної літератури, стверджує він, випадає відповідальність, до якої вона ще не доросла. Не дочекав¬шись відповіді на складні запитання, які ставить життя, від науки, політики або церкви, люди вимагають її від письмен¬ників. Саме від письменників люди хочуть почути те, про що не бажають говорити вчені, політики і священики, які не хочуть брати на себе відповідальність за те, що діється. Справді ж бо, «людина є продуктом її читання» (Й. Бродський)

В Західній Європі були традиції античності, було іта¬лійське Відродження, французькі ідеї Просвітництва, і на¬впаки, Східна Європа на довгі століття застрягла у візан¬тійстві — і в культурі, і в політиці. Ідея прогресу була підхо¬дящою метафорою для історії Заходу, тоді як в країнах Східної Європи вона перетворилася в ідеологію (Ю. Шевельов). Ідеологія ж заперечує і відкидає ідею поступу. Марксистсь¬ка ідеологія представляє собою таку «картину світу», яка трактує дійсність не з метою її пізнання, а з метою виправ¬дання певних групових інтересів. В межах колишнього со¬ціалістичного табору була створена модель релігійного со¬ціалізму. Реальним оголошувалося все, у що вірить колек¬тив, який розчинив у собі окрему людину. Отже, ця ідеоло¬гія не була зацікавлена в розквіті літератури, орієнтованої на світові зразки.

«Залізна завіса» відгородила країни східної Європи від західноєвропейських на цілих 73 роки. Всі ідеологічні і по¬літичні заборони в країнах світової соціалістичної співдру¬жності випливали з нездатності радянського політичного ре¬жиму до самозахисту. Ідеологічна небезпека з боку внут¬рішніх і зовнішніх ворогів сприяла зпрощеному уявленню про культуру. Крім того, занадто часто робилися спроби захистити те, що не могло бути захищеним, і це підривало довір'я. Народи втратили ентузіазм, коли покликання пра¬влячої партії як вчителя було підмінене обов'язками на¬глядача.

3. Необхідність подолання догматизму і схоластики у дослідженнях суспільствознавців східноєвропейських країн.

Цілих п'ятдесят років Західна і Східна Європа йшли сво¬їми шляхами до прогресу. Засобами його досягнення для першої був лібералізм, для другої — марксизм. Громадяни «обох Європ» в своїх невдачах звинувачували протилежну систему, а успіхи приписували лише собі. Якщо виробниц¬тво не досягало успіхів, то в цьому були винні або комуніс¬ти Східної Європи, або капіталісти Західної. Та з часом по¬чали зароджуватися сумніви на рахунок справедливості ідеї поступу. Все менше залишалося тих, хто вірив у людину як коваля свого щастя. Бруд, покидьки і кіптява — свідоцтво презирства людини до довкілля, як природного, так і куль¬турного. В листопаді 1989 року впала Берлінська стіна до¬вжиною в 155 км., яка до того впродовж 28 років розгоро¬джувала Німеччину надвоє. Відбувся перехід від «холод¬ної війни» до миру. Все це в кінцевому рахунку обумовило шлях до реконверсії.

На сході Європи розпалась система країн, об'єднаних ко¬муністичним режимом. Тріумфальні перемоги демократії в кінці 80-х і на початку 90-х років відбулися на просторах не тільки від Берліна до Москви, а й від Сантяго до Кувейту. На заході Європи 15 найбільш розвинутих країн об'єдна¬лися в загальний ринок, що охопив 300 млн. чоловік спіль¬ною програмою вільного пересування людей, капіталів і послуг. Це об'єднання стало федеративним полюсом всьо¬го континенту. З цього моменту європейська ідея стає сут¬тю розвитку людства.

Чимало конфліктів і ворожнечі залишив у спадок наро¬дам нових незалежних країн Східної Європи колишній ко¬муністичний режим. Виникають ці конфлікти ще й через несприйняття однією частиною населення Землі культури інших етнічних груп в середині цих країн. Вирвавшись з обі¬ймів тоталітаризму, людина отримала можливість вільного прийняття рішень, а разом з тим і відповідальність. Все го¬стрішою стає потреба в знаннях про людину, суспільство, його історію. Оновлення суспільства неможливе без підне¬сення рівня культури народу.У зв'язку з цим зростає потреба людини в суспільство¬знавчих знаннях. Світ народів Східної Європи після падін¬ня комуністичних режимів опинився на роздоріжжі. Сьо¬годні потрібна об'єктивна оцінка сучасності. її можуть дати тільки суспільствознавці — історики, філософи, політологи. Потрібен прогноз нашого подальшого розвитку. І остан¬нє — наростаюча потреба в суспільних науках викликана і необхідністю збереження та розвитку духовності народу, його культури, тому що загибель старих культурних форм жит¬тя і несприйняття нових народами Східної Європи може при¬вести до катастрофи.

Починати треба з оновлення суспільствознавства. Необ¬хідно здійснити деідеологізацію і деполітизацію гуманітар¬них наук. Мовою марксистської історії неможливо було ви¬класти суспільний досвід, яким збагатилася людина в по¬воєнний період і особливо в 60- 80-х роках. Відтворити спра¬вжнє братство людей, які розуміють одне одного попри рі¬зницю в мовах і територіях, під силу, мабуть, тільки Церкві і Університетам. Віра і наука в історії людства були двома нормативними дисциплінами, що надавали сенсулюдській долі. Нині ми знову звертаємося до них за допомогою.

4. Культурне відродження: повернення народу імен і творів видатних діячів культури.

Культурне відродження є перш за все актом самоусвідом¬лення. Кожен з народів Східної Європи, отримавши неза¬лежність і державність, мусить вирішити багато проблем. Сучасний стан кожної східноєвропейської нації, її духовна історія будуть впливати на національний поступ. Оскільки мова йде про відродження, то мається на увазі минуле кожного народу, що звільнився. У минулому зберігається те, що треба відродити у своїй пам'яті, щоб жити далі.

Кажуть, що народ, який не знає свого минулого, не має права на майбутнє. Історична пам'ять поряд з мрією про май¬бутнє є основою національної свідомості. А остання є усві¬домленням власної історії. Отже, суттю відродження є усвідомлення народом себе як нації, як дійової особи істо¬рії і сьогодення.

Разом з тим виникла нагальна потреба поновлення ціліс¬ного образу української культури і мистецтва, наукового аналізу всього багатобарв'я понять і явищ, які входять до їхнього кола, повернення багатьох заборонених імен худож¬ників та їх творчого доробку (О. Голубець).

Це ж стосується національної культури всіх народів, на долю яких випало нещастя існувати в системі країн соціа¬лістичної співдружності.

Відроджується те, що через різні причини не ввійшло до складу сучасної культури. Впродовж історії зміст цієї пам'яті змінюється. Тобто, пам'ять включає в себе лише те з мину¬лого, що відповідає потребам сьогоднішнього дня.

В ім'я чого здійснюється національне відродження? Перш за все задля пробудження творчих можливостей со¬ціально-культурної активності нації, згуртування її на до¬сягнення бажаних змін в духовній сфері суспільного жит¬тя. Ці творчі можливості і є суттю явища, яке називається духом нації. Процес відродження саме й спрямований на від¬творення національного духу. Дух нації невіддільний від її історії. Тому саме у розвитку духовної культури слід шука¬ти витоків національної ідеї.

В історії, в минулому кожного народу формується дух і на¬ціональні риси, спосіб життя. Якщо цивілізація — це спосіб виробництва, технологія, то культура — це спосіб життя, ментальність.

Процес культурного відродження відбувається паралель¬но з двома іншими — з утвердженням незалежних держав і з перетворенням тоталітарних суспільств в демократичні. Ліквідація монополії однієї партії чи держави на засоби масо¬вої інформації, ліквідація цензури, свобода совісті — це фак¬тори, які сприяють культурному відродженню.

Основи пошуку національної ідеї мають скласти суспі¬льні ідеали геніїв і мучеників за волю народу. Українцям треба пам'ятати імена Василя Стуса, Миколи Руденка, Іго¬ря та Ірини Калинців, братів Миколи, Михайла і Богдана Горинів, Михайла Косіва, Левка Лук'яненка, В'ячеслава Чорновіла, діяльність яких замовчувалась, а самі вони пе¬реслідувались за радянської влади. Творча і громадська ді¬яльність Вацлава Гавела (Чехо-Словаччина), Жельо Желєва (Болгарія), А. Паточки (Польща), О. Солженіцина, В. Буковського, В. Максимова, А. Сахарова (Росія) і багатьох їм подібних дисидентів в країнах Центральної і Східної Євро¬пи допомагала розхитувати підмурки соціалістичної тота¬літарної системи. Завдяки їм в епоху тоталітаризму продов¬жувала жити національна гідність цих народів і прагнення до справжньої культури.

Отже, національна ідея має акумулювати загальнолюд¬ські цінності, які були створені людством за той час, поки народи Східної Європи перебували в політичній і духовній ізоляції від усього світу. І останнє: ця ідея не тільки вказує власний шлях розвитку країнам і народам Східної Європи, а й орієнтує їх на досягнення рівня науково-технічного і со¬ціального поступу постіндустріальних країн.

5. Роль культури в становленні нових незалежних держав Східної ЄвропиВ межах колишньої Російської імперії в 1917 році вста¬новився тоталітарний режим. Він існував до 1991 року. То¬талітарний, тобто такий, за якого глава держави розпоря¬джався не тільки майном і життям, а й свободою совісті громадян. Соціалістичні ідеї в тому вигляді, в якому їх намага¬лися втілити в життя на 1/6 земної кулі, виявилися остаточ¬но скомпрометованими і втратили значення орієнтиру су¬спільного розвитку.

Повоєнний період по 80-ті роки включно характеризу¬вався повільним масовим підвищенням рівня і якості жит¬тя. В межах цього часу з кінця 60-х років почалося активне освоєння західної соціально-наукової культури, яка вже розповсюджувалась через засоби масової інформації.

Тільки з кінця 80-х pp. почався процес подолання нас¬лідків тоталітаризму. Заперечення минулого суспільного ладу, розвінчання сталінізму у всіх його проявах привело до змін в економіці і політиці, в моралі, психології і куль¬турі. Однак події початку 90-х років показали, що країни, які позбавилися тоталітаризму, не можуть жити одним лише запереченням минулого. Породжені таким запере¬ченням песимізм, скепсис і цинізм осудження і відчужен¬ня самі по собі непродуктивні. Такі явища виникають як результат розладнаної свідомості деморалізованої людини. Тобто вони є супутнім продуктом розладнаної культури пе¬рехідного періоду.

Хаос і анархія, руйнування і революційний злом ніколи? не народжували нового громадянського суспільства. Так само і сліпа надія на зовнішні фактори, на воєнну силу, на зарубіжну допомогу і т. п. — безпідставна. Безгрунтовна вона ще й тому, що є спробою добитися результатів, мина¬ючи процес. Отже, досягти добробуту без затрати зусиль неможливо.

Занурення людей з головою в політику і економіку від¬бувається через нерозуміння того, що поза культурою і без неї— і політика, і економіка стають непотрібними. В ос¬нові правильної політики лежить культурне багатство і своєрідність країни, всього її багатонаціонального насе¬лення.

До прикладу, повоєнній Європі знадобилося 30 років, щоб звикнути до очевидних форм нерівності. Ними були розкішні ресторани, дорогі лімузини і манто, з одного боку, і відсутність часом елементарних умов життя, з ін¬шого. Ці протилежності були збалансовані з допомогою со¬ціального забезпечення в суспільстві споживання через де¬монстрації і страйки, на яких висувались економічні ви¬моги тощо.

Західне суспільство тільки на 70-ті роки зуміло забезпе¬чити собі високий рівень соціальної захищеності і добро¬буту своїх громадян. Там настав час prosperity — процвітан¬ня. Тому-то сьогодні благополучне суспільство Західної Європи і Сполучених Штатів називається, не без підстав, суспільством двох третин чи навіть трьох чвертей.

Інша справа — «нові індустріальні країни», які за інер¬цією ми все ще зараховуємо до країн «третього світу». Тут, на відміну від Заходу, модернізаційний ривок був здійсне¬ний в стислі історичні строки. Супермаркети і дорогі мага¬зини з'явилися там, де ще років 20-30 тому стояли солом'я¬ні хижки і повзали змії. При цьому в основі ривка кожної зі східних країн — чи то Японія, чи південна Корея, Сінгапур чи Тайвань, Туреччина чи Індія — лежало власне «економі¬чне чудо», своя оптимальна модель розвитку і успіху.

А що є головним здобутком людей у посттоталітарному суспільстві Східної Європи? Відповідь зрозуміла: 70 років негативного досвіду. Загальна рівність і справедливий роз¬поділ національного багатства є нездійсненними мріями. Вони утопічні. І перш за все тому, що не змогли забезпечи¬ти ефективність суспільного виробництва. А спроба впро¬довж 73 років реалізувати ці принципи показала, що мета соціалізму недосяжна, а його програма нереальна.

Справжнім запереченням шкідливого минулого стане тільки розвиток попередніх успіхів. Хто і як визначить нові шляхи суспільного розвитку, нове політичне і філософське мислення? Як привести існуючу систему у відповідність зі світовими цінностями демократії?

В кінці XX століття ми стояли перед тими ж питаннями, які здавна хвилюють людство. Чому все змінюється, а не залишається незмінним? Чому весь час відбувається стано¬влення, а не зберігається вічна сталість? Відповідь слід шу¬кати в працях філософів, які пояснюють, що змінність є суттю буття. Змінюється культура і її складові частини — література, живопис, архітектура, музика, наука, філософія, релігія, мораль і право. Змінюються також і форми соціаль¬них, політичних і економічних організацій. Відбувається це тому, що кожна з них являє собою діюче підприємство і несе в собі самій засади своїх змін.

Проблема полягає в тому, щоб встановити — якого роду культура настільки вільна сама в собі, що започатковує і на¬роджує політичну свободу в якості свого супутника і нас¬лідку.В XX столітті відбувалась руйнація соціальної бази постіндустріального протесту, спрямованого на створення но¬вого ладу. Індустріальна бюрократична верхівка Росії, Укра¬їни, Білорусії, Казахстану та інших пострадянських країн руйнувала нові середні прошарки суспільства, сфери куль¬тури, освіти, науки, виробництво нових технологій. В цей же час в інформаційних суспільствах Заходу суспільний сек¬тор в особі держави включає в себе сфери культури, науки, освіти, соціальної допомоги, охорони здоров'я. Тобто там держава всіляко підтримує ці сфери, причому в тонкій ув'яз¬ці з ринковими секторами і з використанням елементів рин¬кових механізмів. В країнах же СНД все відбувається на¬впаки. При перших же проблисках капіталізму чиновники-розподілювачі цих країн кинули науку, освіту, охорону здо¬ров'я напризволяще.

Почалася деградація. Руйнування нового середнього прошарку суспільства, пов'язаного з наукою, освітою, нау¬коемким виробництвом обернулось руйнацією соціальної бази постіндустріального протесту. Це стало імпульсом для небезпечного зворотнього руху суспільства.