Предмет і методологічні основи курсу “Історія української культури”

Курс історія української культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчості активності майбутніх фахівців; ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, культури, забезпечує розуміння зв’язку всіх складових культури – мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання. усіх форм духовних цінностей, формує світогляд. Завданням курсу є розвинути у студентів почуття патріотизму, національної свідомості, високого рівня духовності, адже саме навернення людей до культури у її глибокому розумінні сприяє утвердження загальнолюдських цінностей. При цьому не ставиться завдання зробити студентів професіоналами у царині літератури, мистецтва, музики, моралі тощо. Однак не може бути кваліфікований фахівець, який не має поняття про справжню культуру виробництва, дизайн, культуру управління, мовлення тощо.

Культура, як термін походить від лат. сultura – обробіток освіта , розвиток.

Культуру поділяють на матеріальну і духовну:

Матеріальна культура – це сукупність матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку.

Духовна культура (духовність) – це рівень інтелектуального, морального, естетичного та емоційного розвитку суспільства.

Історія культури України. Вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об’єктом дослідження і вивчення є пам’ятки духовної і матеріальної культури, створені в продовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Історія культури вивчає пам’ятки духовної культури в усній формі: казки, міфи, легенди, пісні, думки, прислів’я, тощо. Серед визначених об’єктів матеріальна культура – пам’ятки, трипільської, черняхівної, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять пам’ятки архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський реманент, твори декоративного мистецтва тощо. Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників.

2.Методологічні принципи полягають в тому, щоб показати логіку розвитку духовної культури впродовж століть.

Важливе значення має принцип історичного матеріалізму, який є визначальним для проблеми самосвідомості нації. При вивченні даного курсу слід опиратися на метрологічні принципи, які маємо в працях Т.Шевченка, М.Драгоманова, І.Франка, М.Грушевського, Б.Лепкого, Л.Курбаса, О.Гончара, М.Рильського ат ін., для яких характерним є принцип соціально-економічної зумовленості розвитку культури.

При аналізі розвитку культури не можна обійтися без принципу історизму, тобто об’єктивного дослідження витоків художнього витвору, мистецької течії, духовності та їх місця в суспільстві.

До конкретних методів дослідження слід віднести порівняльно-історичний метод, до якого входять:

-діагностичний (при зіставленні різних за жанром хронологічних джерел, н-д, билин, дум та літописів);

-син хронологічний (коли виділяється певна проблема і розглядається не в історичному, а в змістовому зіставленні).

У вивченні культури слід застосовувати метод структурно-функціонального аналізу, коли досліджуваний об’єкт немовби розкладається на складові частини, виявляються співвідношення між цими частинами, правила їх поєднання в групи (при співвідношенні культури і суспільних процесів первинні складові к-ри етнічні нац. вторинні соціальні, класові).

Важливим методом є метод системного аналізу коли всі феномени к-ри розглядаються у взаємодії її складових частин як основи, на якій формуються нові якості.

А взагалі при вивченні культури застосовують 2 основних напрями:

1)найпоширеніший – в історичній послідовності;

2)галузевий, жанровий шлях, розглядаючи окремо освіту, літературу, живопис, обрядовість від першопочатку і наших днів.

3.Кожний народ фіксує свою історію низкою писемних джерел. Слов’яни, зокрема українці, залишили їх чимало. Це літописні зводи “Влесова книга” і “Повість минули літ”, козацькі літописи, філософські, наукові, економічні, політичні твори, першодруки, пам’ятки літератури – від славетних “Слово про закон і благодать” Іларіона, “Слово о полку Ігоревім” – до книг, написаних сучасними майстрами поезії, прози, драматургії.

Наша країна багата на мистецькі пам’ятки: мозаїки і фрески Софії Київської, Спаса на Берестові, твори народних майстрів, художників сьогодення та ін.

Рівень розвитку суспільства визначається рівнем розвитку культури виробництва, що також входить у коло дослідження історії культури. Зокрема, вироблена нашим народом культура землеробства стала основою для цього виду діяльності в усій Європі.

ЛЕКЦІЯ 7.

Теорія етнонаціональної політики

План

1.Суверенізація особи, народу, нації, держави. Співвідношення суверенітетів.

2.“Етнічні меншини” та “корінні народи”.

3.Основні принципи сучасної етнополітики.

Література: 1(108-114), 2(1-11), 4(392-484), 5(69-97), 8(89-154).1. Слово “суверенітет походити від латинського “suveranis”, що в перекладі означає “правитель”, “володар”, той, що має в руках найвищу владу”.

Ідея суверенітету зародилася ще в античні часи. Платон та Аристотель досліджували цю проблему у широкому розумінні у вигляді роздумів над політичними інструментами. Але чітко сформулював поняття “суверенітет” у ХVІ ст. французький політичний діяч Ж.Боден, який всебічно обґрунтував ідею суверенітету, як неодмінну ознаку будь-якої держави.

У ХVІІ ст. ці ідеї продовжив Г.Грацій, який розглядає принцип суверенітету не сам по собі, а як його реалізацію у взаєминах між державами. Французьким просвітник Ж.Ж.Руссо висунув ідею народного суверенітету, основними ознаками якого є його неподільність і не відчуженість. Ідею народного суверенітету Т.Джефферсон поклав в основу Декларації незалежності США.

Загалом сучасні дослідники розрізняють 3 основних види суверенітету.

1)національний суверенітет

2)народний суверенітет

3)державний суверенітет

Під державним суверенітетом розуміють верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичні сфері. Повновладдя народу, визнання його єдиним джерелом влади – це народний суверенітет. Національний суверенітет передбачає повновладдя нації, насамперед, можливість її політичного самовизначення. Отож ці 3 види суверенітету не тотожні, у кожного з них є самостійний суб’єкт. Відповідно у національного суверенітету – нація, у народного – народ, у державного – держава. Національний та державний суверенітет, по суті виступають різними формами народного суверенітету: національний відбиває його етнічну організацію, а державний – державну.

Питання суверенітету було актуальне і для українських політологів М.Грушевський вважав суверенітет – логічним завершенням запитів національного розвитку та самовизначення будь-якого народу. Ю.Бачинський вважав, що за суверенітет повинні боротися не тільки етнічні українці, але й всі народи, що живуть на українській землі. М.Міхновський висунув ідею взаємозалежності державного та народного суверенітету. В Старосольский вважав, що саме боротьба за суверенітет і викликала появу політичної нації, М.Драгоманов тісно пов’язував проблему прав людини з право суверенізації народу.

2.Під етнічною розуміють меншиною розуміють групу людей, яка відрізняється за своєю етнічною незалежністю від більшості населення певної держави. У різних країнах термін “етнічні меншини” вживається у різних значеннях. У деяких країнах під етнічними меншинами розуміють всі народи, крім найчисленнішого, в інших – лише іммігрантські групи на відміну від корінних етносів. У ряді мусульманських держав під нац. меншинами розуміють усіх, хто не сповідує державну релігію. На жаль, у міжнародному праві єдине поняття “етнічні меншини досі не вироблене”.

В Україні проживають представники понад 130 етнічних меншин. За даними перепису (189 р.) загальна кількість нац. меншин (4 млн.чол. =27%). Найбільше – росіян – 11,4 млн., 7 національностей < 100 тис.чоловік (євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, кримські татари). Від 50-100 тис. цигани, німці, азербайджанці, гагаузи, грузини, чуваші, узбеки, литовці, казахи та ін. Для кожної меншини актуальними є власні проблеми (угорці – росіяни), умови імміграційного законодавства. В основу вимоги всіх нац. меншин зосереджуються навколо задоволення своїх нац. культурах потреб. У 2001 р. в Україні відновлено Державний комітет у справах національностей та міграцій.

Термін “корінні народи” застосовується до народів, котрі ведуть традиційний спосіб життя, це: індіанці Пн. та Пд. Америки, аборигени Австралії, евенки на Дал.Сході, ескімосів та алеути у Приполяр’ї, саамі – у Скандинавії, маорі – у Новій Зеландії і малочисленні народи Росії. В Україні – це кримські татари та нараїми.

Корінні народи мають право на вибір власних пріоритетів роз-ку. За ними визначається власність і володіння стосовно тих земель, які вони традиційно займають, а також право на управління природними ресурсами цих земель.

Зараз працює Міжнародний рух корінних народів. У 1975 р. утворено Світову Раду корінних народів (5 регіонів: Пн., Центр., Пд..Америка, Скандинавія, Австралію-Азія), у 198 р. створено Тихоокеансько-Азіатську раду корінних народів. Корінні народи наполягають на тому, що вони мають мати інший статус, ніж нац.меншими, також вважають що сучасне міжнародне право дискримінує їхнє право на самовизначення.

3.Основні принципи сучасної етнополітики:

1)право прав людини та основних свобод, включаючи національний;

2)рівні права етносі за різних форм їхнього самовизначення з обов’язковою умовою збереження соборності, державності;

3)рівні права та відповідальність районів та областей;

4)багатонаціональну єдність української держави, її етносів та громадян;

5)розвиток українського суспільства шляхом діалогу, мирного розв’язання проблем.

6)Державна підтримка українського та мало чисельних народів;7)Створення міжнародних гарантій захисту прав та свобод.

8)В реальному житті здійснення цих принципів передбаченості та в цілому держави:

-точне врахування конкретних історичних умов розвитку етносів та в цілому держави;

-створення загальновизнаних законних механізмів та норм з допомогою чого на практиці забезпечується задоволення цих принципів у житті.

Отже, етноцінальнала політика – це галузь внутрішньої політики, що забезпечує національну безпеку у сфері міжнародних відносин та внутрішню стабільність країни. Основні чинники їх:

1.Ефективність системи державного управління

2.Конституційний лад (федерації, унітаризм).

3.Федералістичні та регіонально-автономні політик. і рухи.

4.Етнонаціональні політичні рухи.

5.Зовнішні чинники.