“Махабкарата” та “Рамаяна” зразки героїчного епосу

У Стародавній Індії існувала багатюща релігійна, наукова та художня літе¬ратура численними мовами Індостану. Домінувало поетичне слово: навіть істо¬рія подавалася як насичені поезією сказання (пурана), оскільки реальність потрактовано в індуїстській релігії як Майю (ілюзію).

Найдавніше літературне слово Індії представлене Ведами. Це, як ми вже згадували, сакральні (священні) тексти, що доносять до нас духовний досвід аріїв. Веди містять гімни богам, ритуальні формули та магічні заклинання. Стиль Вед визначений, насамперед, фольклорною традицією, манерою співу кочівника-пастуха, який співає про те, що бачить. Але Веди в їх нинішньому вигляді — це вже не примітивна поезія: перед нами сповнені високої філософічності розду¬ми про всесвіт.

Не було тоді нічого несущого, і не було сущого, Не було ані простору повітря, ані неба над ним. Що рухалося чередом своїм? Де? Під чиїм захистом? Що за вода була тоді — глибока безодня?

Не було тоді ані смерті, ані безсмертя.

Не було ознаки дня або ночі.

Щось одне дихало, повітря не колишучи, за своїм власним законом,

І не було нічого іншого, окрім його...

Звідки ця істота з'явилася:

Чи то сама себе створила, чи то — ні,

Той, хто наглядає за світом у вищому небі, —

Тільки він це знає — або ж не знає.

У І тис. до н.е. Веди отримали своєрідне й вагоме продовження, причому вже в художньому (а не сакральному) епосі: поемах «Махабхарата» і «Рамаяна», які повно та яскраво висвітлюють міфологію Індії та стародавнє життя краю у нерозривній єдності. В цих творах поетичні описи природи та побуту давніх індійців переплітаються з фантастичними подвигами міфологічних героїв, які діють поряд з богами, духами та демонами. Об'єднує ці два твори образ бога Крішни (Вішну), який втілюється то у візничого героя Арджуни, доносячи йому волю богів, то у царевича Раму.

«Магабхарата» — історія про те, як нащадки двох царських родів (каурави та пандави) боролися за владу в Стародавній Індії. Проте основний сюжет постійно чергується зі вставними епізодами, які в поєднанні утворюють своєрідну «духовну енциклопедію» Стародавньої Індії, відображають її погляд на цінності життя. Тут, наприклад, є сказання про царевича Наля, який легковажно про¬грав у кості братові своє царство, але у вигнанні його підтримало світле кохання царівни Дамаянті. Царівна відхилила любов блискучих богів, аби обрати за чо¬ловіка припорошеного пилюкою нещасного Наля. Символом їхнього кохання є поетичний образ золотокрилого лебедя.

«Рамаяна» — історія пригод царевича Рами, який рятував свою кохану, що була викрадена царем демонів, володарем острова Цейлон (сучасна Шрі-Лан¬ка). Рама переживає складну гаму почуттів: любов, гнів, ревнощі, недовіру.

Чимало сюжетів, запозичених з цих поем, склали основу художніх творів майбутніх епох. Усі великі поети та драматурги Індії брали звідси теми для своїх творів. Наприклад, уславлений драматург середньовіччя Калідаса написав п'єсу «Шакунтала», сповнену картин хвилюючих людських переживань, на сюжет однієї з легенд Махабхарати.

У буддійській літературі чільне місце серед книг буддійського канону посідають поетична книга афоризмів Будди — «Дхаммапада» та «Джатаки» - розповіді про перевтілення Будди в минулих життях, сповнені живого побутового гумору.

Мудрість Дхаммапади втілюється в досконалих афоризмах:

«Поки зло не дозріє, дурень вважає його подібним до меду. Коли ж зло дозріє, тоді дурень віддається горю».

«Ніколи і ніде ненависть не зупинялася ненавистю, лише відсутністю ненавис¬ті зупиняється вона».

«Якщо ти не знайдеш розумного, мудрого друга, який готовий йти разом, який живе праведно, — йди один, мов цар, що відмовився від завойованого царства, або як слон у лісі».

Відомі також пісні тхер — буддійських ченців, які передають почуття роз¬чарування в житті.

Твори образотворчого мистецтва кінця II — середини І тис. до н.е. не збереглися, хоча Веди містять згадки про розквіт живопису, музики та архітек¬тури в найдавніші часи.

Достатньо повне уявлення про мистецтво та культуру Індії дають лише па¬м'ятки IV—III ст., коли країна об'єдналася в єдину державу.

Архітектура Стародавньої Індії велична та неповторна. Індійський храм був спочатку місцем лише релігійних ритуалів, які урізноманітнювала поведінка священних тварин, що жили при святилищі. В часи конкуренції з буддизмом храми стали багато оздоблювати скульптурою та живописом. Над храмом звівся прикрашений рельєфами широкий конусоподібний шпиль (гопурам). Тут ста¬ли розігрувати сцени з «Махабхарати» й «Рамаяни»; зазвучала музика, з'явився танець; богів зображали актори в розшитих золотом шатах і блискучих від самоцвітів вінках; «реалістичними» були жахливі маски демонів; пози танцю¬ристів та їхні жести (мудри) являли німу, але сповнену змістовності пантомі¬му. Вражає Храм Сонця, покритий зверху до низу рельєфами, що ілюструють « Кама-сутру».Поширення буддизму зумовило нове піднесення монументальної архітекту¬ри — будівництво культових пам'ятників нового типу: ступ (релікваріїв33), стамбг (колон) та чайтья (храмів, висічених у скелі).

Ступи —споруди із цегли та каменю, будувалися на круглій основі (рис. 2.3.2). Купол ступи символізував небо. Вершину її прикрашав кубічний релікварій із кришталю або дорогоцінного металу (золота та ін.). Над релікварієм піднімався стрижень, увінчаний куполами, що все зменшувалися у висоту: він символізував духовне піднесення Будди, шаблі пізнання на шляху до нірва¬ни. Ступи будували в місцях, пов'язаних з діяльністю Будди та буддійських святих, і призначалися вони для збереження священних реліквій.

За легендою, Будда, помираючи, заповів своєму улюбленому учневі спору¬дити ступу над останками його тіла, що було спалено на похоронному вогнищі. Прах Будди поділили на вісім частин та побудували ступу над кожною. Але в III ст. до н.е. імператор Ашока забажав поширити буддизм по всій країні. І тоді прах Будди витягнули із восьми ступ та поділили на багато частин, аби можна було спорудити нові ступи.

Найбільш рання та цінна пам'ятка архітектури цього типу — ступа в Санчі, споруджена в III ст. до н.е. В І ст. до н.е. ступа була розширена та обнесена кам’яною огорожею з чотирма воротами, які орієн¬тувались на чотири сторони світу — південь, північ, захід, схід. Огорожа ніби відокремлювала священ¬ну територію від мирської суєти. Кам'яні ворота в Санчі були прикрашені скульптурою із зобра¬женням буддійських сюжетів та символів. Фігуру Будди тоді ще не зображували: його присутність передавали у вигляді сліду босих ніг, «дерева Бод-гі», під яким Будда осягнув просвітлення, тощо. Будду не зображували, тому що, ставши просвітле¬ним, він вийшов за межі земного життя й зали¬шив в ньому лише свій слід. Його відхід в нірвану і символізувала ступа.

Стамбга — кам'яний стовп (рис. 2.3.3), при¬крашений скульптурою (найчастіше — символіч¬ної тварини). Стамбги також споруджували в міс¬цях, пов'язаних з історією буддизму. На стовпах вирізьблювали написи, принципи буддизму. Таким чином, стамбги, як і ступи, повинні були поширю¬вати вчення буддизму.

Найвідоміша зі стамбг, споруджених за Ашоки, — стамбга в місті Сарнатг. Ця колона увінчана фігурами чотирьох левів, які оберігають чотири сто¬рони світу. На спинах левів — колесо, що символі¬зує вічне повернення, вічне повторення всього у житті. Під передніми лапами левів — колеса дгарми — символи людської долі. Обабіч композиції знаходяться фігури слона, коня, бика та лева, що мчать. Вони символізують сторони світу (подібні символи тварин-охоронців сторін світу використовували ще в сиву давнину, їх можна побачити на печатках Мохенджо-Даро та Хараппи). Леви тримають у пазурах квітку лотоса пелюстками донизу, що є символом чистих поривань.

У період правління Ашоки починається також будівництво буддійських печерних храмів чайтьїв, які вирізьблюють у скелях. Чайтьї — це прямокутні зали з напівкруглим завершенням навпроти входу, де пізніше по¬чали ставити статую Будди. Чайтьї прикрашали колонами, за якими розміщу¬вали статуї богів, людей, тварин (слонів та коней), а також різьбою по каменю та живописом. Ці печерні храми символізували самітницьке життя Будди, який закликав відійти від суєтного світу. Після смерті Будди його послідовни¬ки стали засновувати монастирі, які належали до ансамблю чайтья.

З цього типу культових споруд найкраще зберігся храмовий комплекс в Аджанті, що складається з 29 печер, висічених з III ст. до н.е. по VII ст. н.е. Аджантські печери відомі своїми розписами, які вкривають стіни та стелі внут¬рішніх приміщень. Тут — зображення тварин, птахів, квітів, міфологічних ге¬роїв та подій із життя Будди, побутові сцени. Розписи вражають різноманітніс¬тю тем і сюжетів, а також майстерністю та фантазією художників. Для при¬кладу можна сказати, що на стінах Аджанти зображено кілька сотень жінок, але не знайти серед них двох з однаковою зачіскою.