Культура спілкування як основа взаємодії між людьми

У сучасних умовах, коли людство у своїй взаємодії з довкіллям дійшло до кризи стану, визначальним фактором його існування стає формування культурного потенціалу, в якому відображено міру можливостей актуалізації культурних сил особистості у цілеспрямованій соціокультурній діяльності. Глибинні соціальні перетворення в Україні зумовлюють серйозні зміни у світогляді та культурному житті людей.

У часи становлення державності України оновлення нашого суспільства не можливе без нових соціальних орієнтирів. Гуманізація освіти сприяє кінцевому формуванню стійкого та довготривалого запиту суспільства на особистість як носія загальнолюдської моральності та духовності. Питання відродження культурного потенціалу є нагальною проблемою сьогодення.

Соціокультурні перетворення останніх років викликали активний інтерес сучасної педагогічної науки до проблем ціннісного світу особистості, до принципів та умов формування її культури [3, 16].

Активно зростаючий інтерес до проблем внутрішнього світу особистості зумовлений, з одного боку, кризою громадської самос¬відомості, ускладненням життєдіяльності людини, а з іншого – підвищенням ролі суб’єктивного фактора, значимістю самобутньої духов¬ної культури окремої особистості у загальному процесі культурот¬ворчості. Науково-педагогічний інтерес до означеної проблеми викликаний основними суперечностями, що характеризують її сучасний стан: між концептуально-методологічним оновленням основ процесу формування морально-ціннісних орієнтацій та традиційною системою методичних засобів його реалізації, між якісно новим поглядом на особистість школяра як на суб’єкт духовного самовизначення у діалозі культур та практикою уніфікованого підходу до навчально-виховного процесу.

Державна національна програма “Освіта” (Україна XXI століття) визначає стратегічну мету розвитку системи виховання молодого по¬коління України: забезпечення можливостей постійного духовного й культурного са¬мовдосконалення особистості, формування інтелектуального та куль¬турного потенціалу як найвищої цінності нації [2, 5]. Слушним постає зауваження В.Г.Кременя: “В усіх ланках освіти важливо, по-перше, розширити масштаби вивчення мов, а по-друге, так перебудувати їх вивчення, щоб діти засвоювали не знання про мову, а саму живу мову і могли нею вільно спілкуватися” [5, 11]. Водночас переважна кількість шкільних педагогів працює з перенавантаженням, що “призводить до істотного зниження рівня освіченості випускників загальноосвітніх шкіл, створює перешкоди для подальшого їх навчання у вищий школі” [12, 1].

Тому сьогодні виникає нагальна потреба домогтися оновлення змісту про¬фесійної підготовки фахівців, які у контексті вимог сучасного суспільного буття забезпечують включення підростаючого покоління до соціокультурної діяльності, актуалізують культурні стосунки між людьми (К.В.Гавріловець, В.Н.Дубровіна, В.О.Сухомлинський, Б.Т.Ліхачов, І.А.Зимня, В.К.Платонов, В.С.Мухіна та інші).

Спілкування здійснюється у певних соціальних умовах, в яких мова реально функціонує і розвивається. Важливим аспектом є соціальна структура суспільства, в якому вживається певна мова.

Б.Т.Ліхачов вказував, що спілкування є найважливішим середовищем духовного, суспільного та особистісного проявів людини, досягненням взаєморозуміння між людьми. Соціально психологічна сутність спілкування полягає у тому, що воно являє собою живий безперервний процес спілкування людей, що забезпечує усю різноманітність життєдіяльності, відносин, самопрояву та самоствердженню за допомогою мови чи сленгу, а також міміки, поз, рухів тіла, жестів, символів, звукових сигналів, умовних знаків. Потреба у спілкуванні існує у людині з самого початку, генетично, як умова існування Homo sapiens[6, 219].

А.Б.Добрович підкреслював, що в житті людини можна виділити дві сторони: контакти з природою та контакти з живими істотами. Перший тип контактів називають діяльністю, що є специфічним видом активності, спрямованою людиною на пізнання та творче перетворення оточуючого світу. Другий тип контактів характеризується тим, що його сторонами є живі істоти: організм з організмом, які обмінюються інформацією. Такий тип контактів називається спілкуванням, різноманітним за своїм внутрішнім змістом [4, 35].

Мета спілкування – те, заради чого у людини виникає даний вид активності. У людини кількість цілей спілкування збільшується. До них можуть належати передача та здобуття об’єктивних знань про світ, навчання і виховання, встановлення особистих та ділових стосунків. Цілі спілкування являють собою засіб задоволення багатьох потреб – соціальних, культурних, пізнавальних, творчих, естетичних [8, 120].Крім наданих природою засобів спілкування, існує велика кількість винайдених самою людиною. До них належать мова, писемність, технічні засоби запису, радіо, телезасоби, телефони, телефакси Інтернет. У сучасній вітчизняній та світовій літературі (Е.Берн, А.В.Петровський, Р.С.Немов) існує поліморфізм поглядів на види спілкування, які класифікуються за різноманітними ознаками.

Найважливішими видами спілкування у людей є вербальне та невербальне спілкування. Перше властиве людині. Розвиток вербального спілкування спирається на невербальні засобі комунікації. Роль цього виду спілкування важко переоцінити, бо в його основі лежить засвоєння мови, яка є умовою розвитку людини. На думку М.О.Фаєнової, “понятием, более точно и полно отражающим способность говорящего/пишущего осуществлять эффективное речевое воздействие на адресата, является культура вербального общения” [9, 35].

Невербальне спілкування – за допомогою міміки, жестів, через прямі сенсорні чи тілесні контакти. Більшість невербальних форм та засобів спілкування у людини є вродженим. Завдяки невербальному спілкуванню людина має можливість психологічно розвиватися ще до того, як вона засвоїла та навчилася користуватися мовою. Крім того, цей вид спілкування сприяє розвиткові та вдосконаленню комунікативних здібностей людини, яка стає більш здібною до міжособистісних контактів.

Залежно від змісту, цілей та засобів розрізняють наступні види спілкування:

1.За змістом:

–матеріальне спілкування, що дозволяє людині здобувати необхідні для нормального життя предмети матеріальної культури, які є умовою індивідуального розвитку;

–когнітивне спілкування як фактор індивідуального розвитку (індивіди взаємно обмінюються знаннями);

–мотиваційне спілкування, що є джерелом додаткової енергії. Людина, у результаті такого спілкування набуває нових інтересів, збільшує свій психоенергійний потенціал;

–діяльнісне спілкування є міжособовим обміном, операціями, діями, вміннями, навичками. Воно має прямий розвиваючий ефект.

2.За метою:

–біологічне спілкування – сприяє самозбереженню організму, є умовою підтримки й розвитку його життєвих функцій;

–соціальне спілкування – обслуговує суспільні потреби, людей, є фактором який сприяє розвитку форм суспільного життя, груп, колективів, організацій, націй, держав.

3.За засобами:

–неопосередковане спілкування потрібно людині для того, щоб навчатися та виховуватися у результаті широкого використання на практиці даних з народження ефективних засобів навчання: умовнорефлекторного, вікарного, вербального;

–опосередковане спілкування, що допомагає засвоєнню засобів спілкування та вдосконаленню на їх базі здібності до самоосвіти та самовиховання, а також до свідомого управління спілкуванням;

–пряме спілкування, як особистісний контакт;

–непряме спілкування, що здійснюється за допомогою посередників.

Якщо розглядати таку якість спілкування як “ефективність /неефективність”, тобто досягнення мети процесу спілкування, можна виділити наступні два види спілкування:

Ефективне спілкування, яке реалізується за допомогою розумових та директивних засобів (відповідно розумове та директивне спілкування).

Неефективне спілкування, яке відбувається у приймально-поступливих, захисно-агресивних формах (приймально-поступливе, захисно-агресивне спілкування.

У процесі спілкування з розвитком мовлення з’являється можливість урізноманітнити зміст інформації, а у процесі навчання – користуватися різними засобами спілкування. В результаті збагачується його інструментальна сторона. Подальший розвиток спілкування можна уявити як поступове накопичення людиною культури спілкування на основі рефлексії та саморегуляції.

Для того, щоб з’ясувати, що означає поняття культура спілкування, ми звернемося до загального поняття “культура”, визначення якого зазнало значної еволюції. Латинське слово “cultura” мало багато значень – від обробки землі до виховання, освіти, розвитку. У широкому розумінні це поняття означає сукупність проявів людської діяльності, досягнень і творчості народів. Звернемо увагу на те, що в українському педагогічному словнику С.Гончаренко “культура” тлумачиться як сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, що втілюються в результатах продуктивної діяльності [1, 178].

У контексті аналізованої теми цікавою є точка зору відомого американського спеціаліста в галузі полікультурної освіти С.Нієто стосовно того, що культура може сприйматися як мінливі цінності, орієнтації, звичаї, соціальні та політичні відносини, світогляд, сповідувані групою людей, пов’язаних рядом чинників (спільною історією, географічним положенням, мовою, релігією тощо).

З тлумаченням культури як способу та стилю життя погоджується більшість представників світової суспільної думки. Про це свідчить, наприклад, дефініція, подана у словнику Вебстера, де культура розглядається як:а) загальна схема результатів людської діяльності, що відображається в думках мові, реальних речах і залежить від здатності людини вивчати та передавати знання наступним поколінням за допомогою знарядь, мови й абстрактного мислення;

б) набір ухвалених поглядів, суспільних форм і матеріальних благ, які створюють характерні риси звичаїв расової, релігійної чи соціальної групи;

в) комплекс типових видів поведінки чи стандартних соціальних характеристик, притаманних якійсь конкретній групі, роду діяльності, професії, статі, віку [13, 759].

Таке розуміння культури дедалі знаходить своє вираження через глобальні акції в рамках ООН. Інтеркультурну стратегію здійснюють такі установи ЮНЕСКО та ЮНІСЕФ. На всесвітній конференції з питань політики у сфері культури, що проходила у Мехіко (1982), центральне місце посідали проблеми освіти та культури, а саме культури спілкування, яку необхідно плекати, оскільки ці проблеми стали вагомими чинниками справжнього прогресу людини і суспільства. Учасники конференції, висловлюючи надію на те, що врешті-решт людство дійде до єдиних культурних і духовних цілей, погодилися з тим, що культура в найширшому розумінні може розглядатися як сукупність яскраво виражених рис, духовних і матеріальних інтелектуальних і емоційних, які характеризують суспільство чи соціальну групу [11, 6]. Набуття високої якості сукупності цих рис, підвищення результатів діяльності, покращення способу соціального життя можливі лише через обмін інформацією.

Культура – це здатність людини мислити, пізнавати себе і своє оточення. Саме наявність культури перетворює нас на гуманних, розумних, критично мислячих істот із моральними зобов’язаннями. За допомогою культури ми розрізняємо цінності і робимо вибір, шукаємо сенс існування.

Сукупність відповідних знань та вмінь в лінгвістичній та методичній літературі визначають як культуру мови [7, 176]. Культура спілкування включає до себе невербальні фактори, суттєві при передачі інформації до яких належать, наприклад, кінесіка и проксеміка. Відомо, що як одна з умов ефективної комунікації виступає обов’язкове урахування особливостей партнера по спілкуванню. У Давньому Римі та Давній Греції культура мовлення дуже довго була об’єктом уваги, вона поширювалась головним чином на монологічні висловлювання. Саме поняття культури мовного/вербального спілкування дозволяє побачити засоби оптимізації комунікації тому, що включає також й знання співрозмовниками “мовних стратегій” чи “стратегій спілкування” [10, 98].

Культура спілкування включає й такий суттєвий компонент, як культура мислення, вона сприяє адекватній орієнтації суб’єкта мови у заданих умовах спілкування а, крім цього, дозволяє йому використовувати закони правильного мислення (закони логіки) для досягнення цілей комунікації.

Під культурою мовного спілкування ми розуміємо високо розвинуте вміння здійснювати комунікацію відповідно до норм, які історично склалися у даному мовному колективі з урахуванням психологічних механізмів впливу на адресата, а також використання лінгвістичних засобів реалізації такого спілкування з метою досягнення запланованого результату.

Культура мовного спілкування – це багатопланове явище, яке можна уявити у вигляді декількох “рівнів”. До першого належать високо розвинуті пізнавальні процеси, насамперед мислення. До другого – сукупність мовних та позамовних знань.

У сучасній когнітивній лінгвістиці загальновизнаною є наявність загальної бази знань носіїв мови. До складу бази знань входять такі компоненти, як мовні знання (знання мови, принципів мовного спілкування) та позамовні знання (про контекст та ситуації, про адресат, про світ). Третій рівень – це культура мови, яка являє собою суму навичок та вмінь, що забезпечують логічність, експресивність, стилістична адекватність мови тощо. На цьому ж рівні знаходяться навички як правильного нормативного, так і виразного використання невербальних засобів комунікації. Четвертий рівень включає вміння планувати дискусію й керувати нею з метою здійснення мовного впливу на адресата.

Культурологічний погляд на процес виховання вирішує велику кількість проблем, які постали перед педагогами. Вибрати культурологічну позицію на виховання означає аналізувати хід педагогічних подій крізь призму культурних норм життя та найвищих культурних цінностей. Це також означає враховувати тенденції світової культури та вирощувати молодого громадянина, здатного жити у контексті єдиної світової спільності.

Усе вищесказане дозволяє нам зробити наступні висновки:

1. Поняття “культура спілкування” розглядається як високо розвинуте вміння здійснювати комунікацію відповідно до норм, які історично склалися у даному мовному колективі з урахуванням психологічних механізмів впливу на адресата, а також використання лінгвістичних засобів реалізації такого спілкування з метою досягнення запланованого результату.2. Найважливішими видами спілкування у людей є вербальне та невербальне спілкування, які розрізняють за змістом, за метою, за засобами.

3. До рівнів культури мовного спілкування належать: а) високо розвинуті пізнавальні процеси; б) сукупність мовних та позамовних знань; в) сума навичок та вмінь, що забезпечують логічність, експресивність, стилістична адекватність мови тощо; г) вміння планувати дискусію й керувати нею для здійснення мовного впливу на адресата.

Подальше дослідження передбачає спрямовуватина вивчення інших проблем спілкування у контексті діалогу культур.

ЛІТЕРАТУРА

1.Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. – 367 с.

2.Державна національна програма “Освіта / Україна ХХІ століття”. – К. : Райдуга, 1994. – 61 с.

3.Димиченский П.П. Перестройка и духовно-психологические процессы в обществе // Вопр. философии. – 1997. – № 9. – С. 3 – 19.

4.Добрович А. Б. Воспитателю о психологии и психогигиене общения. – М.: Просвещение, 1987. – 205 с.

5.Кремень В.Г. Освіта в Україні: стан і перспективи розвитку // Неперервна професійна освіта: теорія і практика: Зб. наук. пр.: У 2 ч.: / За ред. І.А. Зязюна та Н.Г. Ничкало. – К.: Вид-во АПН України, 2001. – Ч. 1. – С. 5-14.

6.Ліхачев Б. Т. Педагогика. Курс Лекций. /Уч. пос. для студ. пед. учебн. завед. и слушат. ИПК и ФПК. – М.: Прометей, 1992. – 528 с.

7.Ніколаєва С.Ю. Методика навчання іноземних мов у середніх навчальних закладах / Підручник. – К.: Ленвіт, 1999. – 320 с.

8.Петровский А.В. Проблема развития личности с позиции социальной психологии. – М.: Наука, 1984. – 240 с.

9.Фаенова М.О. Компоненты культуры речевого общения // Принципы функционирования языка в обществе. – М.: Изд. Моск. гос. пед. ин-т ин. яз., 1990. – Вып. 367. – С. 45.

10.Формановская Н.И., Шевцова С.В. Речевой этикет: Русско–английские соответствия. – М.: Просвещение, 1990. – 125 с.

11.Формирование личности старшеклассника / Под ред. В.Дубровиной. – М.: Педагогика, 1989. – 168 с.