Загальна характеристика видів мистецтв

Вступ.

Усі види мистецтва рівноцінні між собою, а їхнє розмаїття дає змогу пізнавати світ у всій його складності та багатогранності.

Розглядаючи видову специфіку мистецтва, слід наголосити, що це реальні форми художньо-творчої діяльності, які різняться передусім засобами матеріального втілення художнього змісту.

Причиною розподілу мистецтва на види є багатоаспектність типів практики людини у сфері художнього опанування світу. Так, І.Кант вбачав її у багатстві здібностей суб’єкта, Г.В.Ф. Гегель – у внутрішній диференціації об’єктивної ідеї, а французькі матеріалісти – у відмінностях художніх засобів, якими користуються музиканти, поети, живописці та ін.

Види мистецтва пов’язані з конкретним історичним періодом, соціально-політичною ситуацією, культуро-творчим процесом, науково-технічним прогресом, тощо

Отже, фундаментом мистецько-видової структури є: архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня література, музика, хореографія, театр, кінематограф, телебачення

Загальна характеристика видів мистецтв.

АРХІТЕКТУРА. Архітектура на відміну від багатьох інших видів мистецтва, крім декоративно-прикладного, виконує в житті людини не тільки естетичну, але і практичну функцію. Відповідно до цього виділяються типи архітектури суспільна, житлова і виробнича.

Цей вид мистецтва створюється для життя, праці і відпочинку людей, тому до архітектурних будівель можна застосовувати вимоги, що сформулювала ще великий Витрувий: користь, міцність і краса. Але не всі будівлі можуть претендувати на звання добутків архітектури. Основна маса будівель наших міст і сіл складає те, що можна назвати тільки будівництвом, головне призначення якого бути придатним для використання і заміненим більш сучасними будівлями після 20-30 років свого існування. Але це не означає, що і ці будівлі не повинні бути соотносимы з вимогами естетики, тому що вони формують смак і настрій людей.

Архітектура як вид мистецтва статичний, пространственна. Художній образ тут створюється необразотворчим способом. Він відображає визначені ідеї, настрої і бажання за допомогою співвідношення масштабів, мас, форм, кольору, зв'язку з навколишнім пейзажем, тобто за допомогою специфічних виразних засобів.

Архітектура - вид мистецтва, здобутком якого є пам'ятники матеріальної і духовної культури людства.

Назва цього мистецтва йде від грецького "архитектон" - будівельник. Архітектуру називають мистецтвом створення дахів, тому що основні архітектурні типи і стилі відрізняються характером перекриттів, наприклад, купольна чи стояково-балкова системи. Великий архітектор XX в. Ле Корбюзье в силу цієї причини називав архітектуру "мистецтвом вписування ліній у небо". Древні греки створювали свої архітектурні зовнішні простори, залишаючи внутрішні приміщення темними і суворими. У давньоруському зодчестві храми і собори повинні були уособлювати надійність, спокій і силу, часто виконуючи одночасно і роль фортець, а не тільки культових споруджень. Уперше внутрішні приміщення стали предметом архітектурного освоєння в готичному мистецтві, а мистецтво барокко досягло в цьому напрямку найбільш значних результатів, ілюзорно перемігши природну обмеженість простору (наприклад, використання дзеркал у парадних залах Петродворца чи Єкатерининського палацу В. Растреллі).

Архітектуру людина сприймає не тільки візуально, як це здається на перший погляд, але і усією своєю тактильною і моторною енергією, усією своєю істотою.

Здобутки, що були створені в той самий час в одній і тій же країні, як правило, несуть у собі щось загальне. Порівняємо, наприклад, вигляд Смоленського інституту і Російського музею в Санкт-Петербурзі. Схожість між ними досягається за рахунок використання подібних матеріалів, однакової техніки будівництва і, нарешті, втілення в архітектурних спорудженнях подібних естетичних смаків, ідеалів, а також архітектурних ідей. Єдність ідейно-художніх ознак, матеріалів, конструкцій, форм у визначену епоху визначається як архітектурний стиль. Історія архітектури знає кілька стилів: архітектура Древнього Єгипту й інших древніх цивілізацій, антична архітектура з характерною ордерною системою, архітектура Візантії, готика, романська архітектура, архітектура Ренесансу, барокко, класицизм, ампір, модерн, конструктивізм і т д. Розвиток архітектурних стилів продовжується і сьогодні, хоча єдиного стилю немає, тому що сучасна архітектура зорієнтована більше на своє побутове, чим естетичне значення.

СКУЛЬПТУРА. Назва цього виду мистецтва походить від латинського "скальте" - вирізую, часто скульптуру називають пластикою (від гречок. "шарі" - ліплю). Ці дві назви одного виду мистецтва вказують на існування різних технік створення скульптурних образів. Скульптура проста, ясна і переконлива, за всіх часів вона втілювала ідеальні представлення про красу людського тіла й особливості моральних якостей епохи.У сприйнятті скульптурних добутків бере участь усе тіло людини, а не тільки очі. В результаті свого тривалого розвитку мистецтво скульптури стало розділятися на форми, види, типи і т.д. Найбільш загальний поділ розмежовує скульптуру на велику (як прикраса садів, парків, площ) і малу. По видах скульптура розділяється на станкову (зроблену на спеціальному верстаті, що має самостійне художнє значення) і монументальну (завжди зв'язану не тільки формою, але й ідейно-художнім змістом з архітектурою). Монументальна скульптура у свою чергу розділяється на:

а) монумент чи пам'ятник;

б) декоративну скульптуру (прикраси мостів, будинків, садів, парків),

в) над гроб’я;

г) меморіальні комплекси (, Малахів курган, Хатинь і т д.).

Скульптуру поділяють на форми: голова, портретне погруддя, статуя, торс (зображення без голови і кінцівок - форма виникла при розкопках древніх цивілізацій), скульптурна група. Найбільш складна по композиції скульптурна група, що складається з двох фігур чи їхніх груп. Вони, як правило, самостійні за значенням, але зв'язані між собою сюжетно і духовно.

Скульптуру розрізняють круглу (вона має обсяг з усіх боків) і рельєф (об'ємне зображення як би виступає з площини). Рельєфи також різні: койланогрифом називають зображення на стіні (контурний рельєф), барельєфом - виступаюче на 1/2 обсягу зображення, горельєфом - зображення, що виступає більше чим на 1/2.

Скульптуру розрізняють по техніці виготовлення і по матеріалу. Найбільш древній з матеріалу скульптури - глина. Усе, що зроблено з глини, - кераміка. Обпалену для міцності глину називають теракотою. Спосіб покриття глиняних добутків свинцевою глазур'ю прийшов до нас з Мавританії через острів Майоліка, звідси виникає і назва таких скульптурних добутків. Коли ця техніка стала відомої в місті Фаянси, там стали виготовляти багато фаянсового посуду

Різновид кераміки - порцеляна. Його відкрили японці. До XІ сторіччя порцеляновий посуд не мав естетичного значення. Тільки пізніше, з відкриттям Бейтгером у Мейсене своєї фабрики по виготовленню порцелянового посуду, порцеляна стала сприйматися як придатний для скульптури матеріал.

Крім глини, у скульптурі використовуються різні матеріали: гіпс, бронза, різні метали, мармур, граніт і т д. З розвитком цивілізації розширюється і палітра матеріалів, використовуваних у скульптурі, а також змінюються способи їхньої обробки Наприклад, використання сталі, чавуна, різних сплавів здійснюється в техніку лиття, кування і т. ін.

Однак, незважаючи на відмінність технік і матеріалів, форм і видів скульптури, художній образ цього виду мистецтва створюється особливим набором специфічних засобів:

- найбільш специфічним з них є обсяг, не ілюзорний, як у живописі, а реальний;

- вирішальним засобом у створенні скульптурного образу служить силует. Ідея скульптурного добутку повинна бути схоплена з будь-якої відстані, у будь-який час року і з будь-якого ракурсу;

- фактура скульптурного добутку не менш важлива, оскільки між ідеєю і матеріалом існує визначений зв'язок, а манера того самого майстра міняється в залежності від конкретного скульптурного матеріалу,

- найкращі скульптурні добутки перемагають свою статичність за рахунок привнесення не самого руху, а його мотиву; обирається така поза, що є як би проміжної між двома крайніми станами дії (наприклад, скульптурні групи Мікеланджело "Ранок", "День", "Ніч");

- для монументальної скульптури важливий так само і характер п'єдесталу (згадаємо п'єдестал у формі хвилі як символ Росії XVІІ століття, що реформував Петро І, у "Мідному вершнику" Э Фальконе).

ГРАФІКА - цей вид мистецтва так само давній. Його назва походить від латинського "графі" - пишу, дряпаю До XV сторіччя графіка пронизує усі види мистецтва, але самостійне значення знаходить тільки в епоху Відродження. З цього часу ручний малюнок і естамп стали сприйматися як самостійна художня цінність. По призначенню графіку класифікують на:

- репродукційну. Вона була особливо популярна в XІ сторіччі до винаходу фотографії;

- супровідну (ілюстрація книг, журналів і газет);

- плакат;

- промислову (етикетки, рекламні зображення, афіші і т.п.);

- підготовчу, де розрізняють начерк, етюд і т.д.;

- самостійну, котра здійснює власну естетичну і художню функції.

Графічні роботи можуть бути створені в різних матеріалах і в різних техніках. При виконанні графічних робіт вручну розрізняють мокру і суху графіку, у залежності від матеріалу. До мокрої графіки відносяться ті добутки, що виконані за допомогою бістру (матеріалу, що виготовляється із соснової сажі), сепії (барвистий пігмент лілового кольору, що був виділений з каракатиці), акварелі, пастелі; суха графіка виходить при використанні сангіни, крейди, графіту і т.д. (сангіну геніально використовував Леонардо да Вінчі, а вугілля було улюбленим матеріалом Альбрехта Дюрера).Друкована графіка являє собою ряд відбитків (естампів), що зроблені з різних твердих поверхонь за допомогою різних технік печатки. Так, зображення може бути нанесене на камінь, метал, дерево, лінолеум за допомогою плоскої, опуклої чи заглибленої техніки печатки. Кожний з таких відбитків є кінцевим результатом і метою творчості графіка і має художню цінність.

Зображення, що виконане на кам'яній подушці за допомогою лупи і щекиля, називають літографією.

Ксилографія виходить при вирізанні на дереві малюнка і нанесенні на нього фарби для подальшого його друкування на папері.

Ліногравюра - це графічне зображення, що виходить при друкуванні малюнка з листа лінолеуму.

Офорт - відбиток з металевої пластинки (згадаємо відомі офорти Рембрандта).

Незалежно від техніки і матеріалу графічний художній образ створюється особливою мовою, тобто виразними засобами графіки є: лінія, за допомогою якої створюється малюнок, порівнюваний з монологом; пляма, винахід який належить японським графікам.

Лінія і пляма (чорне і біле) - найбільш абстрактні образотворчі категорії, яких немає в живій природі; штрих чи тон - переривчаста лінія на графічному зображенні.

Лаконічність графічної образотворчої мови свідчить не про її бідність, а про її специфіку. Графіка переводить наше сприйняття на особливу раціональну мову. Графіка ближче до визначення, вона апелює до розуму. Живопис будить емоції, а графіка - думки і представлення про явища, вона близька до слова.

У житті суспільства графіка виконує особливу роль Вона тісно зв'язана з реальністю, що швидко міняється, обслуговує пресу, пропаганду, рекламу, промисловість і побут, естетизує ті області нашого життя, що не доступні іншим видам мистецтва.

Графіка володіє особливою ефективністю взаємодії з громадським життям, оскільки вона оперативна, мобільна, відкрито публіцистична, стає особливо значимої в період змін у суспільстві. В ній поєднуються унікальність і масовість, при сприйнятті графічних образів включаються як зорові, так і незорові асоціації

ЖИВОПИС. Великий художник Н. Ге говорив "живопис - не слово, у ньому дається одна мить, але в цю мить повинні бути всі, а якщо немає - немає і картини" Це висловлення виявляє специфіку живопису - виду мистецтва, що здатний відобразити видиму реальність за допомогою кольору на двомірній поверхні. Це зображення живописець створює, використовуючи закони перспективи, лінії, кольору, світлотіні. Тому живопис безмовний, нерухомий, просторовий.

По видах, подібно скульптурі, розділяють монументальний і станковий живопис. Станкова виходить у результаті нанесення на папір (чи полотно) барвистого шару. Монументальна завжди зв'язана з архітектурою, тому вона не може існувати самостійно. Незалежно від виду живопис розділяється на окремі жанри: портрет, пейзаж, натюрморт, тематична картина. Особливий жанр живопису складає іконопис.

Раніше інших використовувалася техніка мозаїчного монументального зображення. Матеріалами для цього служили смальта, дерево, кераміка, стекло й ін. Російська мозаїка нараховує більш 1500 кольорів, італійська – 2500. Один квадратний метр мозаїки майстер створює півтора року, тому цей вид монументального живопису найбільш важкий і дорогий.

Вітражі, як вид монументального живопису, створюються за допомогою прозорого скла Шматочки скла скріплюються свинцевими переплетеннями.

Найбільш дешевий вид монументального живопису - фреска (від італійського "свіжий"), коли на сиру штукатурку наносять розведений на воді барвистий пігмент 5-6 кв.м. фрески заповнюють за п'ять-шість годин, тому техніка фрески вимагає високої мальовничої майстерності, точної руки, дуже високого художнього смаку. Для одержання зображення в станковому живописі використовують пастель, гуаш, енкаустику (рідкі воскові фарби), темперу й ін. У 1495 році брати Ван Эйк уперше розписали Гентский вівтар олійними фарбами (тобто пігментом, що розчиняється на гороховій, конопельній чи лляній олії).

Художній образ у живописі - це не фактичне зображення реальності, а враження від дійсності, що пройшло через думки і почуття художника. Цей образ створюється за допомогою мальовничої образотворчої мови, до якої входить:

- колір як головний компонент живопису. Сполучення кольорів у картині створює її колорит. Колір у живописі є головним способом зображення. Колір створює емоційну напругу в картині (згадаємо, наприклад, картини Ель Греко). За допомогою кольору створюється і декоративність картини, він має і символічне значення (найбільше виразно це використовується в іконах);

- фактура - різні способи накладання фарб. Розрізняють загладжену і не загладжену фактуру;

- світлотінь - співвідношення світла і тіні в картині. Вона використовується як спосіб зображення, створюючи ілюзію простору, підкреслює центральні частини художнього образа (мальовничі прийоми Рембрандта), створює емоційний настрій, має символічне значення (картина Ярошенко "Кочегар");

- малюнок - один з найбільш виразних засобів у живописі;- перспектива - спосіб створення просторового ефекту на площині. Історія живопису знає пряму і зворотну перспективу (ікони). Крім цього, розрізняють лінійну перспективу, де всі лінії картини сходяться в одній точці, яка розташована на 1/3 горизонту;

- ритм як композиційний спосіб також використовується при створенні мальовничих образів (наприклад, картина А. Дейнеки "Оборона Петрограда" чи Ван Гога "Прогулянка в'язнів");

- композиція - закони побудови, розташування окремих фігур, плям світла і тіні на полотні. Композиція повинна створювати цілісність зображення, вона часто несе змістовне навантаження. Таким чином, через композицію художник відображає тему й ідею свого добутку.

МУЗИКА завжди визнавалася особливим видом мистецтва. Музика - вид мистецтва, що, виражаючи різні емоційні стани, впливає на людину за допомогою особливих образів улаштованих звукових комплексів.

Основою музичного добутку є почуття, емоції; зміст створюється за допомогою пульсації ритму, мелодії і т.д. Розуміти музику - значить уміти глибоко і сильно почувати, через почуття вміти розрізняти глибокий життєвий зміст музичних образів. Головним виразним засобом музики є звук. Однак музичний звук істотно відрізняється від будь-якого іншого чи звуку шуму. Він оброблений, тобто зафіксований по висоті, і включений в особливу систему ладових (висотно функціональних) і метроритмічних (тимчасових) співвідношень, що склалися історично. Звуки створюють мелодію музичного добутку, що має інтонаційну природу. Відомо вислів: "Тон робить музику". Тому мелодія - це художньо осмислений ряд звуків різної висоти, що організований ритмічно і інтонаційно. Мелодія організується також за допомогою темпу (швидкості), метра, ритму (закономірного чергування звуків різної тривалості) і тембру (окраси звуку, тобто співвідношення основного тону й обертонів).

Сучасна музика багатоголосова. Розрізняють гомофонно-гармонійну музику, де головна мелодія супроводжується акордами, що знаходяться з нею в гармонійній єдності, гетерофонію, де наспів як би обростає сусідніми тонами, що групуються навколо його, і новими мотивами, і поліфонію, де розвиваються кілька мелодій, що мають рівноцінне значення (наприклад, творчість Баха).

Музику поділяють на інструментальну і вокальну. Але проблема музичних жанрів вирішена не цілком. Д. Кабалевський називав основними музичними жанрами пісню, танець і марш. Однак музична практика має багато жанрових різновидів, музичних форм. Серед них:

- хорал (від лат. "печу") - релігійне багатоголосся;

- меса (від франц. "католицька літургія") - хоровий добуток, що, як правило, називають по першому слову молитви;

- ораторія (від лат. "молю") - багаточасний хоровий добуток, пізніше в концертному виконанні стала супроводжуватися оркестром;

- кантата (від італ. "печу") - хоровий добуток, по масштабі менше, ніж ораторія, що не має драматичного розвитку сюжету;

- сюїта (від франц. "послідовність, ряд")- спочатку: танцювальна музика в концерті; пізніше - самостійний інструментальний добуток, що складається з декількох п'єс танцювального складу;

- фуга (від лат. "біг") - музична форма з яскраво вираженою ідеєю - темою, відбитої в іншій (чи інших) темах, що повторює головну в іншій тональності чи регістрі. Музика фуги випливає із супідрядності і сполучення цих проявів однієї думки;

- соната (від італ. "звучати") - трьохчастний інструментальний добуток; до XVІ сторіччя був частиною релігійної музики; відокремивши, до XVІІІ сторіччя розвивався як камерний жанр. У сучасному змісті соната позначає складний музичний добуток, що складається з декількох частин, об'єднаних загальною ідеєю, загальним змістом, але різних по ритму;

- симфонія (від гречок. "співзвуччя, згода") - сонатно-циклічна форма. Бере початок від оперної увертюри. Призначена для виконання симфонічним оркестром; являє собою вищу по своїй змістовності, по багатогранності звукосполучень, по розумності конструкцій і різноманіттю фактури музичну форму;

- опера (від італ. "праця, добуток") - свій початок бере в давньогрецькій хоревтє. Зараз великий музично-драматичний добуток, призначений для виконання в театрі. Перша світська опера за назвою "Орфей" була написана в 1607 році К. Монтеверді. У Росії першою національною оперою був добуток Аблесімова і Соколовського "Мірошник-чаклун, ошуканець і сват", що поставили в 1799 році. В опері використовуються різні типи співу: кантилена, речитатив, колоратура. Оперний спектакль складається з цілого ряду номерів: сольних - арія, каватина, монолог, балада, пісня; діалогів - дует, тріо, квартет, квінтет. Хор в оперному спектаклі виконує безліч функцій: він складає тло дії, може коментувати події, іноді виступає як головне діюче обличчя. Оркестр в оперному спектаклі окремими номерами виконує увертюру й іноді музичні антракти. По типах розрізняють оперу-серіа (серйозну оперу) і оперу-буф (комічну, як "Севильский цирюльник" Росини).ХОРЕОГРАФІЯ. Сам термін відбувся від гречок. "хорео" танець і "графо" - пишу, споконвічно позначає тільки запис танцю. З кінця XІ сторіччя став використовуватися для позначення мистецтва танцю в цілому, у всіх його різновидах. Мистецтво хореографії будується на музично організованих, умовних, виразних рухах людського тіла. Початок образного виразнення притаманний людській пластиці вже в реальному житті. Вже в тім, як людина рухається, жестикулює, діє і пластично реагує на дії інших, виявляються особливості його характеру, своєрідність особистості. Так, "говорящие" характерно-виразні елементи, що народилися в реальності, називають пластичними інтонаціями і мотивами. У них містяться джерела образної природи хореографії. Вона заснована на тім, що характерно-виразні пластичні мотиви відбивають безліч реальних життєвих рухів, узагальнюються й організовуються за законами ритму і симетрії, орнаментального візерунка, декоративного цілого, спираючись на музику. Хореографічне мистецтво з самого початку синтетичне, тому що музика підсилює виразність танцювальної пластики і дає їй емоційне ритмічне підґрунтя. Разом з тим хореографія - видовищне мистецтво, де істотного значення набуває не тільки динамічна, тимчасова, але і просторова композиція танцю, зоровий вигляд танцорів (звідси - роль костюмів, образотворчого оформлення і т.д.). Вищою формою хореографії є балет (від франц. "бало" - танець), що, як і опера, виступає різновидом музичного театру.

Мистецтво хореографії народилося в далекій давнині. Вже в первісну епоху виник танець як безпосереднє вираження, реакція на те чи інше явище в житті племені, у його трудовій чи військовій діяльності. Він був відтворенням рухів відповідної діяльності, споконвічно маючи релігійно-магічне значення, був невіддільний від обрядів. У класовому суспільстві почався поділ танцю на народний і професійний. Народний танець довгий час зберігав зв’язок із трудовими процесами, мовою і побутовими обрядами (танцювальні пантоміми в Древньому Китаї й Індії). У них знаходили вираження почуття народу, особливості його національного характеру, відбивалися різні сторони його життя. Поступово втрачаючи прямий зв'язок із працею й обрядом, танець здобуває значення мистецтва, утілюючи красу і різні стани людського духу. Вже в античності існує професійний танець як видовище, що аналогічне театральному.

З кінця XVІ століття почав формуватися балет, що з початку існував у виді інтермедій в оперних і драматичних спектаклях міфологічного характеру, а в XVІІІ столітті виділився в самостійне мистецтво. Протягом усієї своєї історії професійне мистецтво хореографії спиралося на народний танець і переосмислювало безліч його елементів.

У сучасній хореографії розрізняють побутовий (народний і бальний) і сценічний (естрадний і балет) танець. У балеті хореографія стає центром синтезу мистецтв, органічно поєднує в собі музику і театр. Основою хореографічної дії в балеті є танець, що втілює події сюжету, стан і характер діючих облич. Підлегле значення має пантоміма, що може як складати основу окремих епізодів, так і включатися в танець. Розрізняють танець класичний і характерний, а в рамках кожного з них - сольний, ансамблевий і масовий (танець солістів, корифеїв і кордебалету). Основу балету складає діючий танець, що розвиває дію, але нерідко в балет включають також дивертисмент, який характеризує середовище, тло, дію.

ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА (від лат. "написанное") - мистецтво слова. Вона естетично освоює світ у художнім слові. Її предмет, хоча і не прямо, але неминуче розширюється.

У його сферу зараз входять природні і суспільні явища, величні соціальні катаклізми, духовне життя особистості і її почуття. У різних своїх жанрах література охоплює цей матеріал через драматичне відображення дії (драма) чи через епічну розповідь про подію (епос), чи через ліричне саморозкриття внутрішнього світу людини (лірика), що складає роди літератури.

Літературу поділяють на види: прозу і поезію - по типу внутрішньої організації художнього тексту. У границях кожного з різновидів літератури містяться і більш дрібні форми і жанри. Підставою для їхнього виділення служить зміст життєвого матеріалу, що вони охоплюють. Їм відповідають такі жанри: нарис, розповідь, повість, роман - в епосі; трагедія, драма, комедія - у драмі; сонет, ода, гімн, ліричний вірш - у лірику.

Слово зв'язується, як правило, у нашій свідомості з представленням про поняття, що воно передає. Але в літературі слово породжує образ, для цього використовуються так звані тропи. Серед них розрізняють епітети, метафори, порівняння, уособлення і т.д. Усі ці засоби створюють живу картину дійсності, у якій перед читачем оживають реальні люди, з їх життєвими проблемами, думками, пошуками і помилками.

Література на початку своєї історії була виконавським мистецтвом, тому що існувала тільки в усній формі. З появою писемності виконавські форми словесності не зникли, однак основні лінії її розвитку придбали невиконавський характер.Слово - вічний будівельник літературного образа. Образність закладена в самій мовній основі, що створюється народом, вбирає весь його досвід і стає формою мислення. Історичний процес створення мови містить у собі перенос схожих рис від явища до явища, при цьому відбувається насичення мови асоціативним баченням світу і людини, що сприяє розширенню художніх можливостей мови у відображенні дійсності. Слово в літературному творі дзвінке, рухливе, змінюване і визначене у своєму змісті.

Літературний образ відображає явища в їхній цілісності, самі тонкі відтінки мови набувають тут величезного значення.

Цією особливістю, наприклад, обумовлені труднощі художнього перекладу на іншу мову. Словесні форми літератури дозволяють їй виразити не тільки естетичні, але й інші суспільні ідеали, установити тісний зв'язок з філософією, правом, мораллю й іншими формами духовного життя суспільства.

ТЕАТР. Театр - це особлива форма, вид мистецтва, де розкриваються протиріччя часу, внутрішнього світу людини, затверджуються ідеї за допомогою драматичної дії - спектаклю. У спектаклі використовуються виразні засоби всіх основних видів мистецтва. Спектакль звернений одночасно і до духу, і до очей, і до серця глядача.

Театр - це видовищне мистецтво. Під час театральної дії події розвертаються в часі і просторі, але театральний час умовний і не дорівнює астрономічному. Спектакль у своєму розвитку розділяється на акти, дії, а ті у свою чергу, - на мізансцени, картини і т.д.

Розрізняють види театру: музичний, драматичний, ляльковий, театр тіней, цирк, естрада і т.д..

Театр - мистецтво колективне. У створенні спектаклю бере участь багато людей, що мають найрізноманітніші театральні професії, наприклад, одна з них - макетник. Він повинний створити сферу спектаклю, що відтворює місце майбутньої дії в масштабі 1:20.

Основа театрального спектаклю - літературний твір –п'єса чи інсценівка, де слово підкоряється законам театральної дії. Драматургія є самою складною формою літератури. У ній відсутній авторський коментар, використовується тільки пряма мова. Головний герой - людин, що є носієм ідеї (Гамлет, Отелло, Тартюф і т.д. ), але ідеї виявляються через вчинки і дії, тому що дія - основна сила п'єси. Гарна драматургія одночасно володіє не тільки зовнішньою, але і внутрішньою дією, а відкрити його допомагає слово.

На сцені звучить діюче слово, у ньому виявляється відношення до інших облич, тобто драматичне слово є відповіддю на вчинок і викликає новий вчинок і нове слово. Тому діалог є основою драматичного добутку і являє собою розмову двох (чи більшої кількості) персонажів. Часто в драматургії використовується монолог - міркування людини із самим собою, іноді - від автора. Мова героїв на сцені завжди індивідуальна і служить характеристикою діючих облич.

Яскраво обкреслені характери в спектаклі рухають сценічну дію, на шляху якої зустрічаються перешкоди, що породжують конфлікти. Конфлікт може бути не тільки зовнішнім, але і внутрішнім. Розрізняють основний конфлікт і побічні, котрі дозволяють повніше розібратися в життєво важливих, істотних сторонах буття. Однак, щоб донести глибокий зміст спектаклю, висловлений на сцені слово підсилюється і по-різному виділяється інтонацією актора, його мімікою, поведінкою (тому що він сам - головний виразний засіб театру), обстановкою, зоровим образом спектаклю. Зоровий образ спектаклю створює мистецтво сценографії. Художник-сценограф створює декорації, костюми, театральні конструкції, освітлення спектаклю. Сценографічне рішення спектаклю може бути реалістичним і метафоричним.

У створенні сценічного образа спектаклю актор за допомогою свого тіла, міміки, голосу, "ліпить" свого героя, режисер організує спектакль, художник шукає ідею зорового його оформлення, композитор - його звуковий образ. Однак театр являє собою не тільки взаємодію актора, режисера, художника, композитора і т.д. , але це - завжди взаємодія з глядачем, де у випадку успіху досягається співчуття і глядачі стають учасниками театральної творчості.

КІНЕМАТОГРАФ справедливо називають самим масовим видом мистецтва. Воно народилося наприкінці XІ століття, коли 28 грудня 1895 року на бульварі Капуцинів в Парижі брати Люмьер продемонстрували свій перший фільм "Прибуття потяга". У 1908 році був поставлений перший російський фільм "Понизовая вольница" (режисер Дранков). Кіно має багато спільного з театром як мистецтво синтетичне, видовищне і колективне. Але знайшовши монтаж, кінохудожники одержали можливість створювати своє кіно часу і кіно простору, у театрі ці можливості обмежені сценою і реальним часом. У створенні кінофільму беруть участь люди різних професій: сценарист, режисер, актор, оператор, художник, композитор, монтажер, освітлювач, піротехнік, каскадер і т.д.

Розрізняють жанри кіно:- художній чи ігровий, де обов'язкова акторська гра, що втілює задуми сценариста і режисера. У кіносценарії все - ідея, характери, драматичні конфлікти, вибір місця і часу дії, деталі - підлегле кінозаконам і складає особливий вид літератури - кінодраматургію. Режисер за допомогою всіх інших діячів виробництва кіно втілює задум сценариста. Художнє кіно завжди було "живою історією народу" і втіленням його соціального, історичного і морального досвіду;

- документальний, де вимисел і гра неможливі. Роль актора зводиться до читання коментарю. Дотримуючи історичних подій, історичного вигляду людей, зображується життя таке, яким вона було;

- науково-популярний, де так само неприпустимий вимисел і гра. Актор читає авторський текст, а сам фільм знайомить з досягненнями новаторів виробництва, відкриттями в області науки, техніки, культури в цілому, учить розуміти природу і твори мистецтва. Різновид - навчальні фільми;

- мультиплікаційний чи анімаційний (мальований) фільм. Він відрізняється від художнього тим, що актор залишається за кадром.

Кіно орієнтовано на колективне сприйняття, воно учить міркувати про себе, своє життя, сучасність, минуле і майбутнє. Кіно, як жоден з видів мистецтва, зв'язаний з розвитком техніки.

ТЕЛЕБАЧЕННЯ - наймолодше з мистецтв. Його соціальна цінність в аудіо і відео інформативності. Телеекран дає зображення на просвіт, тому має трохи іншу фактуру й інші закони композиції, чим кіно. Світло - найбільш сильний засіб вираження в телебаченні. Ракурс сприйняття предметів, телемонтаж, рух телекамери і наближення предмета зображення дає телебаченню додаткову можливість художньої виразності. Для телебачення характерні сполучення ритмічно повільного ("схованого") монтажу з його несподіваним збоєм, перенесенням уваги на новий об'єкт.

Телебачення з усією своєю фактографічністю, близькістю до натури має великі можливості добору й інтерпретації дійсності. Разом з цим воно містить у собі погрозу стандартизації мислення людей. "Масове споживання" однакової духовної продукції здатне викликати народження шаблонів у суспільній свідомості. Тому важливий естетичний вектор передач і їхній художній рівень. Особливість телебачення, що ріднить його з декоративно-прикладним мистецтвом, - інтимність, "домашность" сприйняття. Це мистецтво, що приходить у наш будинок і стає частиною нашого побуту.

Важлива естетична особливість телебачення - передача синхронності подій, безпосередній репортаж з місця подій, включення глядача в сучасний потік історії. У художньому репортажі екранний час дорівнює реальному. І тоді телебачення звертається до кінохроніки. Ефект сучасності передачі, присутності глядача повинний зберігатися.

Для телебачення важливим є й ефект безумовності зображення. Телебачення може включити в поле зору глядачів увесь світ. Воно здатне змусити думати категоріями народу, людства, проаналізувати стан світу і розкрити його в живих, зорових образах.

Розвиваються і більш досконало починають опановувати своєю художньою специфікою жанри телебачення - телеспектакль, телефільм і т.д. - і його види. Усе більшого розвитку здобуває авторське телебачення.

Телебачення, як і кіно, дуже тісно зв'язано з науково-технічним прогресом (кабельне, супутникове телебачення).

Телебачення таїть у собі багаті соціальні можливості, погрози і благі перспективи. Воно може виявитися як Троянським конем, так і великим учителем людства.

Висновок

Для розвитку істинно людської чуттєвості, високого естетичного смаку, сучасного естетичного усвідомлення необхідний досвід спілкування зі всіма видами мистецтва, які своєрідно відображають різні аспекти осмислення людиною світу і себе в цьому світі.

Сучасна естетична теорія ще не має кінцевої думки на кількість виділених видів мистецтва. Очевидно, така точка зору не буде досягнена ніколи, оскільки система є відкритою і постійно розвиваючою.

Список використаної літератури

1.Аронов В.Р. Эстетика. – М.,1984.

2.Бореев Ю. Эстетика. – М., 1998.

3.Золотарева П.Р. История искусств: художественная картина мира. – Караганда, 1996.

4.Левчук Л.Г., Оніщенко О.І. Основи естетики: Навч.посібник. – К.: Вища школа., 2000. – 271с.

5.Лозовий В.А. Естетика. – Суми., 1999. – 302с.

6.Кривцун О.А. Эстетика. – М., 1998.

7.Шимунек Е. Эстетика и всеобщая теория искусств. – М.. 1998.

8.Юлдашев Л.Г. Искусство: философские проблемы исследования , - М.

9.Аболіна Т.Г., Єфименко В.В. Етика: навчальний посібник. – К., 1992.

10.Войтыла К. Основания этики // Вопросы философии. – 1991. - № 1. – c.29-60.

11.Ермоленко А.Н. Этика ответственности и социальное бытие человека. – К., 1994.

12.Зеленкова И.А. Основы этики: учебное пособие. – Мн.: Тетра системс, 1998. – 496 с.

13.Лозовой В.О., Панов М.І. Етика: навчальний посібник. – К., 2002. -224 с.

14.Малахов В.А. Етика: курс лекцій. – К.: Либідь, 1996. – 304 с.