Культура Візантії

Вступ.

У цій роботі я хотів би розповісти про культуру Візантії, однієї з держав, що внесла великий вклад у розвиток культури в Європі середніх століть. В історії світової культури Візантії належить особливе, видатне місце. У художній творчості Візантія дала середньовічному світу високі образи літератури і мистецтва, що відрізнялися шляхетною добірністю форм, образним баченням думки, витонченістю естетичного мислення, глибиною філософської думки. По силі виразності і глибокої натхненності Візантія багато сторіч стояла перед усіх країн середньовічної Європи. Пряма спадкоємиця греко-римського світу й елліністичного Сходу, Візантія завжди залишалася центром своєрідної і воістину блискучої культури. Якщо намагатися відокремити візантійську культуру від культури Європи , Переднього і Близького Сходу, то найбільш важливими будуть наступні фактори :

1. У Візантії була мовна спільність (основною мовою був грецький);

2. Візантія мала релігійну спільність ( основною релігією було християнство у формі православ'я);

3. У Візантії при всій багатоетнічності, існувало етнічне ядро, що складається з греків.

4. Візантійську імперію завжди відрізняли стійка державність і централізоване керування.

Це всі, звичайно, не виключає того, що візантійська культура, що робила вплив на багато сусідніх країн, сама підпадала під культурний вплив з боку як племен і народів, що населяли її, так і суміжних їй держав. Протягом свого тисячолітнього існування Візантія зіштовхувалася з могутніми зовнішніми культурними впливами, що виходили з країн, що знаходилися на близькій їй стадії розвитку, - з Ірану, Єгипту, Сирії, Закавказзя, а пізніше латинського Заходу і Древньої Русі. З іншого боку, Візантії приходилося вступати в різноманітні культурні контакти з народами, що стояли на чи трохи на значно більш низькій стадії розвитку ( візантійці називали їхній "варварами" ).

Процес розвитку Візантії був не прямолінійним. У ньому були епохи підйому й упадку, періоди торжества прогресивних ідей і похмурі роки панування реакційних. Але паростки нового, живого, передового проростали чи рано пізно у всіх сферах життя, за всіх часів. Невичерпним джерелом культури була народна творчість. Під покривом традицій і стереотипів жило, діяло і пробивало собі дорогу новий, творчий початок.

Усю тисячолітню історію Візантії можна умовно розділити на три періоди :

1. сер.IV-пер.пол.VII ст. - період розкладання рабовласницького ладу і становлення середньовічного суспільства.

2. сер.VII-поч.XIII ст. - поява і розвиток феодалізму у Візантії.

3. XII-сер.XV ст. - останній період, що характеризується подальшим розвитком феодалізму і початком його розкладання.

Формування візантійського суспільства.

Перші сторіччя існування Візантійської держави можна розглядати як найважливіший етап у формуванні світогляду візантійського суспільства, що спиралося на традиції язичеського еллінізму і принципи християнства. У ранній Візантії новий розквіт переживає філософія неоплатонізму. З'являється ряд філософів-неоплатоників - Прокл, Діадох, Гребель, Псевдо-Діонисій Ареопагит. Неоплатонізм безпосередньо примикав і співіснував з ранньовізантійською філософською думкою. Але неоплатонізм жадав від своїх прихильників спеціальної філософської підготовки, особливого мислення, повороту мозків. Він був елітарний, тобто недоступний широким масам, у чому і позначилася його історична приреченість.

Формування християнства як філолофсько-релігійної системи було складним і тривалим процесом. Християнство впитало в себе багато філософських і релігійних навчань того часу. Християнська догматика склалася під сильним впливом не тільки близькосхідних релігійних навчань, іудаїзму, манихейства, але і неоплатонізму. Догмат про трійство божества, один з центральних догматів християнського віровчення, - це, власне кажучи переосмислена тріада неоплатоників. Однак християнство, незважаючи на наявність загальних з манихейством і неоплатонізмом рис, принципово відмінно від манихейского дуалізму і неоплатонівського монізму. Саме християнство було не тільки синкретичним релігійним навчанням, але і синтетичною філософськорелігйною системою, важливим компонентом якої були античні філософські навчання. Це, може бути, пояснює до деякої міри і те, що християнство не тільки бороло з античною філософією, але і використовувала її у своїх цілях. На зміну непримиренності християнства з усім що несло тавро язичества приходить компроміс між християнським і античним світоглядом. У самому неоплатонізмі утворилося два плини : одне - радикальне, набудоване проти християнства, інше - більш помірне. Поступово беруть верх прихильники компромісу з християнством. Йшов процес відштовхування, відокремлення й одночасно зближення, злиття неоплатонічної філософії і християнського богослов'я, що завершується поглинанням неоплатонізму християнством.Найбільш утворені і далекоглядні християнські богослови зрозуміли необхідність оволодіння всім арсеналом язичеської культури для використання її в створенні філософських концепцій. У працях Василя Кесарійського, Григорія Нисського і Григорія Назіанзіна, у мовах Іоанна Златоуста можна побачити сполучення ідей раннього християнства з неоплатонической філософією, часом парадоксальне переплетення риторичних ідей з новим ідейним змістом. Такі мислителі, як Василь Кесарійський, Григорій Нисський і Григорій Назіанзін, закладають власне фундамент візантійської філософії. їхні філософські побудови ідуть глибокими коренями в історію еллінського мислення. У центрі їхньої філософії знаходиться розуміння буття як досконалості, що веде своєрідному виправданню космосу, а отже, світу і людини. У Григорія Нисського ця концепція часом наближається до пантеїзму.

Розвиток ранньої Візантії.

У перехідну епоху загибелі рабовласницького ладу і становлення феодального суспільства корінні зрушення відбуваються у всіх сферах духовного життя Візантії. Народжується нова естетика, нова система духовних і моральних цінностей, більш відповідна складу мислення й емоційних запитів середньовічної людини.

Патристична література, біблійна космографія, літургійна поезія, чернеча повість, всесвітня хроніка, християнська агіографія, пронизані релігійним світоглядом, помалу опановують розумами візантійського суспільства і приходять на зміну античній культурі.

Міняється і сама людина тієї епохи, його бачення світу, його відношення до вселеного, природі, суспільству. Створюється новий у порівнянні з античністю "образ світу", втілений в особливу знакову систему символів. На зміну античному представленню про героїчну особистість, античному розумінню світу, як світу богів, що сміються, і бесстрашних героїв, що йдуть на смерть, де вище благо - нічого не боятися і ні на що не сподіватися (дуже симпатична філософія), приходить світ стражденного, що роздирається протиріччями, маленької, гріховної людини. Він нескінченно принижений і слабшав, але він вірить у свій порятунок в іншім житті й у цьому намагається знайти розрада. Христиаянство з небувалою інтенсивністю виявляє болісне роздвоєння усередині людської особистості. Міняється і представлення людини про космос, про час, про простір, про хід історії : на зміну замкнутим історичним циклам античних письменників, обумовлений волею Бога, біблійне бачення поступального руху історії ранньовізантійських істориків і хроністів.

У ранній Візантії кристалізується одна з фундаментальних ідей середньовіччя - ідея союзу християнської церкви і "християнської імперії".

Духовне життя тодішнього суспільства відрізняється драматичною напруженістю; у всіх сферах знання, літературі мистецтві спостерігається дивне змішання язичеських і християнських ідей, образів, представлень, колоритне з'єднання язичеської міфології з християнською містикою. Епоха становлення нової, середньовічної культури народжує талановитих, часом відзначених печаткою геніальності мислителів, письменників, поетів. Індивідуальність художника ще не розчинилася в церковно-догматичному мисленні.

Корінні зміни відбуваються в сфері образотворчого мистецтва і естетичних поглядів візантійського суспільства. Візантійська естетика розвивалася на основі всієї духовної культури Візантії. Вона багато в чому спиралася на античні погляди про суть прекрасного, однак синтезувала і переосмислювала їх у дусі християнської ідеології. Відмітною рисою візантійської естетики був її глибокий спіритуалізм. Віддаючи перевагу духу перед тілом, вона разом з тим намагалася зняти дуалізм земного і небесного, божественного і людського, духу і плоті. Не заперечуючи тілесної краси візантійські мислителі красу душі, чеснота, моральна досконалість ставили багато вище. Велике значення для установлення візантійського естетичного свідомості мало ранньохристиянське осмислення світу як прекрасного утвору божественного художника. Саме тому краса природна цінувалася вище, ніж краса, створена руками людини, як би "вторинна" по своєму походженню.Візантійське мистецтво генетично восходило до елліністичного і східнохристиянського художнього мистецтва. У ранній період у візантійському мистецтві як би злилися рафінірована платоничність і трепетна чуттєвість пізньоантичного імпресіонизма наївною, часом грубуватою експресивністю народного мистецтва Сходу. Еллінізм довгий час залишався головним, але не єдиним, джерелом, відкіля візантійські майстри черпали добірність форм, правильність пропорцій, що чарує прозорість колористичної гами, технічна досконалість своїх добутків. Але еллінізм не міг повною мірою протистояти могутньому потоку східних впливів, що нахлинули на Візантію в перші сторіччя її існування. У Цей час відчувається вплив на візантійське мистецтво єгипетських, сірійських, малазійських, іранських художніх традицій.

У IV-V ст. у мистецтві Візантії були ще сильні пізньоантичні традиції. Якщо класичне античне мистецтво відрізнялося умиротвореним монізмом, якщо воно не знало боротьби духу і тіла, а його естетичний ідеал утілював гармонійну єдність тілесної і духовний краси, те вже в пізньоантичній художній творчості намічається трагічний конфлікт духу і плоті. Моністична гармонія змінюється зіткненням протилежних початків, "дух як би намагається скинути окови тілесної оболонки". Надалі візантійське мистецтво перебороло конфлікт духу і тіла, його перемінила спокійна споглядальність, покликана повести людини від бур земного життя в надпочуттєвий світ чистого духу. Це "умиротворення" відбувається в результаті визнання переваги духовного початку над тілесним, перемоги духу над плоттю. Основною естетичною задачею візантійського мистецтва відтепер стає прагнення художника втілити в художньому образі трансцендентну ідею.

У VI-VII ст. візантійські художники зуміли не тільки ввібрати ці різноманітні впливи, але і, переборовши їх, створити свій власний стиль у мистецтві. З цього часу Константинополь перетворюється в прославлений художній центр середньовічного світу, у "палладіум наук і мистецтв". За ним випливають Равенна, Рим, Нікея, Фессалоніка, також стали осередком візантійського художнього стилю.

Розквіт візантійського мистецтва раннього періоду зв'язаний зі зміцненням могутності імперії при Юстиніан. У Константинополеві в цей час споруджуються чудові палаци і храми. Неперевершеним шедевром візантійської творчості став побудований у 30-х роках VI ст. храм св. Софії. Вперше в ньому була втілена ідея грандіозного центрического храму, увінчаного куполом. Блиск різнобарвних мармурів, мерехтіння золота і дорогоцінного начиння,сяйво безлічі лампад створювали ілюзію безмежності простору собору, перетворювали його в подобу макрокосмосу,символічно наближали до образа Всесвіту. Недарма він завжди залишався головною святинею Візантії.

Інший шедевр візантійської архітектури - церква св. Віталія в Равенне - уражає вишуканістю й елегантністю архітектурних форм. Особливу славу цьому храму принесли його знамениті мозаїки не тільки церковного, але і світського характеру, зокрема зображення імператора Юстиніана і імператриці Феодори та їх звиту. Особи Юстиніана і Феодори наділені портретними рисами, колірна гама мозаїк відрізняється повнокровною яскравістю, теплотою і свіжістю.

У живописі VI-VII ст. кристалізується специфічно візантійський образ, очищений від сторонніх впливів. В основі його лежить досвід майстрів Сходу і Заходу, що прийшли незалежно друг від друга до створення нового мистецтва, що відповідає спіритуалістичним ідеалам середньовічного суспільства. У цьому мистецтві з'являються вже різні напрямки і школи. Столична школа, наприклад, відрізнялася чудовою якістю виконання, витонченою артистизмом, мальовничістю і барвистою розмаїтістю, тремтливістю і переливністю квітів. Одним із самих зроблених добутків цієї школи були мозаїки в куполі церкви Успіння в Нікії.

Інші напрямки в мистецтві ранньої Візантії, що втілилися в мозаїках Равенни, Синаю, Фессалоніки, Кіпру, Паренцо, знаменують відмовлення візантійських майстрів від античних ремінісценцій. Образи стають більш аскетичними, не тільки почуттєвому, але й емоційному моменту в такім мистецтві вже немає місця, зате духовність досягає надзвичайної сили.

Церковне богослужіння перетворилося у Візантії у свого роду пишну містерію. У півмороку зводів візантійських храмів сумеречно сіяла безліч свіч і лампад, що опромінювали таємничими відблисками золото мозаїк, темні лики ікон, багатобарвні мармурові коллонади, чудове дорогоцінне начиння. Усе це повинно було, за задумом церкви, затьмарити в душі людини емоційну піднесеність античної трагедії, здорові веселощі мімів, суєтні хвилювання циркових ристаній і дарувати йому відраду в повсякденності реального життя.У прикладному мистецтві Візантії в меншій мері, чим в архітектурі і живописі, визначилася ведуча лінія розвитку візантійського мистецтва, що відображає становлення середньовічного світогляду. Живучість античних традицій тут виявлялася як в образах, так і у формах художнього вираження. Разом з тим і сюди проникали поступово художні традиції народів Сходу. Тут, хоч і в меншій мері чим у Західній Європі, зіграло свою роль вплив ваварського світу.

Музика займала особливе місце у візантійській цивілізації. Своєрідне сполучення авторитарності і демократизму не могло не позначитися і на характері музичної культури, що представляла складне і багатолике явління духовного життя епохи. У V-VII ст. йшло становлення християнської літургії, розвивалися нові жанри вокального мистецтва. Музика знаходить особливий цивільний статус, включається в систему репрезентації державної влади. Особливий колорит зберігала музика міських вулиць, театральних і циркових представлень і народних свят, що відбила найбагатшу пісенномузичну практику багатьох народів, що населяли імперію. Кожний з цих видів музики мав свій власний естетичний і соціальний зміст і в той же час, взаємодіючи, вони зливалися в єдине і неповторне ціле. Християнство дуже рано оцінило особливі можливості музики як мистецтва універсального і в той же час того, що володіє силоміць масовою й індивідуальною психологічною дією, і включило її у свій культовий ритуал. Саме культовій музиці було призначено зайняти домінуюче положення в середньовічній Візантії.

У житті широких народних мас як і раніше величезну роль грали масові видовища. Правда, античний театр починае хилитися до упадку - античні трагедії і комедії всі частіше заміняються виступами мімів, жонглерів, танцівників, гімнастів, приборкувачів диких тварин. Місце театру займає нині цирк (іподром) з його кінними ристаннями, що користаються величезною популярністю.

Якщо підбити підсумок по першому періоді існування Візантії, то можна сказати, що в цей період сформувалися основні особливості візантійської культури. Насамперед до них варто віднести те, що візантійська культура була відкрита іншим культурним впливам одержуваним ззовні. Але поступово вже в ранній період вони синтезувалися головною , ведучою греко-римською культурою.

Культура ранньої Візантії була міською культурою. Великі міста імперії, і в першу чергу Константинополь, були не тільки центрами ремесла і торгівлі, але і вогнищами найвищої культури й освіченості, де зберігалася багата спадщина античності.

Боротьба світської і церковної культур особливо характерна для першого періоду історії Візантії. В історії Візантійської культури перші століття існування Візантії були часом гострої ідеологічної боротьби, зіткнення суперечливих тенденцій, складних ідейних колізій, але і часом плідних шукань, інтенсивного духовного творчості, позитивного розвитку науки і мистецтва. Це були століття, коли в борошнах боротьби старого з новим народжувалася культура майбутнього середньовічного суспільства.

Розвиток культури у феодальній Візантії.

В другому етапі розвитку культури, що довівся на час із другої половини VII ст. до ХІІ ст., виділяють час іконоборства (друга чверть VIII - 40-і роки IXст., час правління імператорів Македонської династії ( так називане "Македонське відродження" : 867-1056р., і час царювання Комнинів ("Комнинівське відродження" : 1081-1185 р.).

Визначальною рисою духовного життя імперії до середини VII сторіччя стало безроздільне панування християнського світогляду. Глибоку релігійність симулювали тепер не стільки догматичні суперечки, скільки настання ісламу, що вели араби, надихаючи "священною війною" і боротьбою з язичниками - слов'янами і проболгарами. Ще більш зросла роль церкви. Нестабільність життєвих підвалин, господарська і побутова невпорядкованість мас населення, убогість і постійна небезпека з боку зовнішнього ворога загострили релігійне

почуття підданих імперії : затверджувалися дух смиренності перед превратностями "світу цього", покірливого підпорядкування "духовним пастирям", безмежна віра в чудеса і знамення, у порятунок через самозречення і молитву. Стрімко збільшувався стан ченців, множилося число монастирів. Як ніколи раніше, розцвів культ святих, особливо поклоніння відомим лише в даній місцевості, окрузі, місті ; на них як на "власних" небесних заступників покладалися всі надії.

Широке поширення марновірств допомагало церкви панувати над розумами парафіян, множити свої багатства й усталювати своє положення. Цьому сприяло і зниження рівня грамотності населення, крайнє звуження світського знання.Однак торжество теології, твердження її панування за допомогою насильства приховували серйозну небезпеку - богослов'я могло виявитися неспроможним перед критикою іновірців і єретиків. Як усяка ідеологічна система християнство мало потребу в розвитку. Необхідність цього усвідомлювалася у вузьких колах церковної еліти, що сохранили традиції високої релігійної і світської освіченості. Систематизація богослов'я ставала найпершою задачею, а для цього треба знову прийти до духовних скарбів античності - без її ідеалістичних теорій і формальної логіки нові задачі теологів були нездійсненні.

Пошуки оригінальних філософських і богословських рішень починалися уже в другій половині VII ст., хоча найбільше видатні праці в цій сфері були створені в наступному сторіччі.

Характерний у даному зв'язку той факт, що на загальному тлі упадку культури в середині VII ст., у сутності лише теологія випробувала визначений підйом : цього вимагали насущні інтереси правлячої еліти, видавані за гостру потребу самих широких шарів суспільства. Незалежно від того, що Максима Сповідника піддав гонінням сам імператор Констант II, теоретичні шукання цього теолога відповідали потребам пануючого класу; без них, до речі говорячи, було б неможливий прояв і "Джерела знання" Дамаскіна.

Основою богословських побудов Максима складає ідея возз'єднання людини з богом (через подолання прірви між духовним і плотським) як возз'єднання першопричини всього сущого, цілого з його частиною. У сходженні до духовного активну роль Максим відводив самій людині, його вільній волі.

Іоанн Дамаскін поставив перед собою і виконав дві основні задачі : він покритикував ворогів правовірності (несторіан, маніхеїв, іконоборців) і систематизував богослов'я як світогляд, як особливу систему ідей про бога, створення світу і людині, визначивши його місце в цьому і потойбічному світах.

Компіляція (відповідно до девізу Дамаскіна "Не люблю нічого свого") на основі аристотелевської логіки представляла основний метод його роботи. Він використовував і природничонаукові представлення древніх, але ретельно відібрав з них, як і з догматів своїх попередників богословів, лише те, що ні в якій мері не суперечило канонам всесвітніх соборів.

У сутності творчість Дамаскіна навіть по середньовічних мірках позбавлено оригінальності. Його праці зіграли велику роль в ідейній боротьбі з іконоборством, але не тому, що містили нові доводи в захист традиційних представлень і релігійних обрядів, а завдяки усуненню з церковних догматів протиріч, приведенню їх у струнку систему.

Значний крок вперед у розвитку богословської науки, у розробці нових ідей, що стосуються проблем співвідношення духу і матерії, вираження думки і її сприйняття, відносини бога і людини, був зроблений під час запеклих суперечок між іконоборцями і іконошанувальниками .

Але в цілому аж до середини IX в. філософи і богослови залишалися в колі традиційних ідей пізньоантичного християнства.

Ідейна боротьба епохи іконоборства, що прийняла гостру політичну форму, поширення павліканської єресі зробили зовсім очевидної необхідність підвищення освіченості духівництва і представників вищих шарів суспільства. В обстановці загального підйому духовної культури новий напрямок у науковій і філософської думки Візантії позначилося у творчості патріарха Фотія, що зробив більше, ніж хто-небудь інший до нього, для відродження і розвитку наук в імперії. Фотій зробив нову оцінку і добір наукових і літературних праць попередньої епохи і сучасності, ґрунтуючись при цьому не тільки на церковному віровченні, але і на розуміннях раціоналізму і практичної користі і намагаючись за допомогою природничонаукових знань пояснити причини природних явищ. Підйом раціоналістичної думки в епоху Фотія, що супроводжується новим наростанням інтересу до античності, став ще більш відчутним у XI-XIIст. Примітно, однак, одночасно з цією тенденцією, як це дуже часто бувало у Візантії, розроблялися і поглиблювалися сугубо містичні богословські теорії. Однієї з таких теорій, створеної на рубежі X-XI ст. і не одержав широкого визнання в XI-XII ст., була визначена велика ідейна і політична роль у наступному : вона лягла в основу могутнього плину в православній церкві в XIV-XVI ст. - ісихазму. Мова йде про містика Симеона Нового Богослова, що розвив тезу про можливість для людини реального єднання з божеством, з'єднання почуттєвого і розумового (духовного) світу шляхом містичного самоспоглядання, глибокої смиренності і "розумної молитви".Ще в часи Фотія ясно виявилися протиріччя в інтерпретації ідеалістичних концепцій античності між прихильниками Аристотеля і Платона. Після епохи тривалої переваги, що отдавались візантійськими теологами навчанню Аристотеля, з XI в. у розвитку філософської думки намітився поворот до платонізму і неоплатонізму. Яскравим представником саме цього напрямку був Михайло Пселл. При усім своєму преклонінні перед античними мислителями і при усій своїй залежності від цитуємих їм положень класиків стародавності Пселл залишався проте дуже самобутнім ("артистичним") філософом, уміючи, як ніхто іншої, з'єднувати і примиряти тези античної філософії і християнського спіритуалізму, підкоряти ортодоксальній догматиці навіть таємничі прорікання окультних наук.

Однак, як ні обережні і митецькі були спроби інтелектуальної візантійської еліти зберегти і культивувати раціоналістичні елементи античної науки, гостре зіткнення виявилося неминучим: приклад тому - відлучення від церкви й осуд учня Пселла філософа Іоанна Італа. Ідеї Платона були загнані у тверді рамки теології. Раціоналістичні тенденції у візантійській філософії воскреснуть тепер не швидко, лише в обстановці наростаючого кризи XIII-XV ст., особливо в умовах запеклої боротьби з містиками-ісихастами.

Загальний занепад творчої активності в "темні століття" з особою силою відбився на стані візантійської літератури. Вульгаризація, відсутність літературного смаку, "темний" стиль, шаблонові характеристики і ситуації - усе це затвердилося надовго як пануючі риси добутків літератури, створених у другій половині VII- першій половині IX сторіччя. Наслідування античним зразкам уже не знаходило відзвуку в суспільстві. Головним замовником і цінителем літературної праці стало чорне духівництво. Ченці були суцільно і поруч і авторами житій. Агіографія і літургійна поезія вийшли на передній план. Проповідь аскетизму, смиренності, надій на чудо і потойбічне воздаяння, оспівування релігійного подвигу - головний ідейний зміст літератури цього роду.

Особливих висот візантійська агіографія досягла в IX сторіччі. У середині X в. біля півтора стільник найбільш популярних житій були оброблені і переписані видним хроністом Симеоном Метафрастом (Логофетом). Занепад жанру позначився в наступному, XI ст.:замість наївних, але живих описів стали панувати суха схема, шаблонові образи, трафаретні сцени життя святих.

Разом з тим житінний жанр, що користувався незмінно найширшою популярністю серед народних мас, впливав на розвиток візантійської літератури й у X і в XI ст. Вульгаризація нерідко сполучалася з яскравою образністю, реалістичністю описів, життєвістю деталей, динамізмом сюжету. Серед героїв житій нерідко виявлялися незаможні і скривджені, котрі роблячи мученицький подвиг в славу бога, змело вступали в боротьбу із сильними і багатими, з несправедливістю, неправдою і злом. Нота гуманізму і милосердя -

невід'ємний елемент безлічі візантійських житій. Релігійна тематика домінувала в цю епоху й у поетичних добутках. Частина їх безпосередньо відносилася до літургійної поезії (церковні співи, гімни), частина присвячувалася, як і агіографія, прославлянню релігійного подвигу.

Розквіт та зміни у мистецтві Візантії XI-XII ст.

Відродження літературної традиції, що була в орієнтації на шедеври античності й у їхньому переосмисленні, особливо помітним стало в XI-XII ст., що позначилося на виборі і сюжетів, і жанрів, і художніх форм. Як у часи античності, епістолографія, що буяла ремінісценціями з древньої греко-римської міфології, стала засобом яскравого емоційного оповідання, самовираження автора, піднімаючи до рівня вишуканої прози. Змело запозичаються в цей період сюжети і форми і східної і західної літератури. Здійснюються переклади і переробки з арабського і латині. З'являються досвіди поетичних творів на народній, розмовній мові. Уперше за всю історію Візантії починаючи з IV ст. оформився і став поступово розширюватися з XII ст. цикл народомовної літератури. Збагачення ідейного і художнього змісту літератури за рахунок посилення народної фольклорної традиції, героїчного епосу найбільше наочно з'являється в епічній поемі про Дигениса Акрита, створеної на основі циклу народних пісень у X-XI ст. Фольклорні мотиви проникають і у в ту пору, коли відродився елліністичний любовно-пригодницький роман.На другий період приходиться також і розквіт візантійської естетики. Розвиток естетичої думки в VIII-IX ст. було стимульовано боротьбою навколо культових зображень. Іконошанувальникам довелося підсумувати головні християнські концепції образа і на їхній основі розробити теорію співвідношення образа й архетипу, насамперед стосовно до образотворчого мистецтва. Були вивчені функції образа в духовній культурі минулого, здійснений порівняльний аналіз образів символічних і миметичних (наслідувальних), - по-новому осмислене відношення образа до слова, поставлена проблема пріоритетуживопису в релігійній культурі.

Найбільш повний розвиток одержав в ту епоху напрямок естетики, що орієнтувався на античні критерії прекрасного. Відроджувався інтерес до фізичної (тілесної) краси людини; одержувала нове життя естетика еротизму; знову користалося особливою увагою світське мистецтво. Нові імпульси знайшла також теорія символізму, особливо концепція алегорії; стало цінуватися садово-паркове мистецтво; відродження торкнулося і драматичного мистецтва, осмисленню якого присвячувалися спеціальні праці.

У цілому естетична думка у Візантії в VIII-XII ст. досягла, мабуть, вищого піку свого розвитку, роблячи сильної вплив на художню практику ряду інших країн Європи й Азії. Кризові явища перехідної епохи у візантійській культурі були особливо затяжними в сфері образотворчого мистецтва VII-IX ст., на долях якого сильніше, ніж в інших галузях, позначилося іконоборство. Розвиток найбільш масових, релігійних видів образотворчого мистецтва (іконопису і фрескового живопису) відновилося лише після 843 р., тобто після перемоги іконошанування. Особливість нового етапу полягала в тому, що, з одного боку, помітно зріс вплив античної традиції, а з іншого боку - усе більш стійкі рамки здобував іконографічний канон, що вироблявся в ту епоху, з його стійкими нормами щодо вибору сюжету, співвідношення фігур, самих їхніх поз, підбора фарб, розподілу світлотіней і т.п. Цьому канону в наступному будуть строго випливати візантійські художники. Створення мальовничого трафарету супроводжувалося посиленням стилізації, покликаної служити цілям передачі через зоровий образ не стільки людського лику, скільки укладеної в цьому образі релігійної ідеї.

Досягає в той період нового розквіту мистецтво кольорового мозаїчного зображення. У IX-XI ст. реставрувалися і старі пам'ятники. Відновлялися мозаїки й у храмі св. Софії. З'явилися нові сюжети, у яких знаходила висвітлення ідея союзу церкви з державою.

У IX-X ст. істотно збагатився й ускладнився декор рукописів, краще стали книжкові мініатюри й орнамент. Однак справді новий період у розвитку книжкової мініатюри приходиться на XI-XII ст., коли переживала розквіт константинопольська школа майстрів у цій області мистецтва. У ту епоху узагалі ведучу роль у живописі в цілому (в іконописі, мініатюрі, фресці) придбали столичні школи, відзначені печаткою особливої досконалості смаку і техніки.

У VII-VIII ст. у храмовому будівництві Візантії і країн візантійського культурного кола панувала та ж хрестовокупольна композиція, що виникла в VIст. і характеризувалася слабко вираженим зовнішнім декоративним оформленням. Велике значення декор фасаду придбав у IX-X ст., коли виник і одержав поширення новий архітектурний стиль. Поява нового стилю бути зв'язано з розквітом міст, посиленням суспільної ролі церкви, зміною соціального змісту самої концепції сакральної архітектури в цілому і храмовому будівництві зокрема (храм як образ світу).Зводилося багато нових храмів, будувалося велике число монастирів, хоча вони були, як правило, невеликі по розміру.

Крім змін у декоративному оформленні будинків, мінялися й архітектурні форми, сама композиція будівель. Збільшувалося значення вертикальних ліній і членувань фасаду, що змінило і силует храму. Будівельники всі частіше прибігали до використання візерункової цегельної кладки.

Риси нового архітектурного стилю проявилися й у ряді локальних шкіл. Наприклад у Греції X-XII ст. властиве збереження деякої архаїчності архітектурних форм (нерозчленованість площини фасаду, традиційні форми невеликих храмів) - з подальшим розвитком і ростом впливу нового стилю - тут також усе ширше використовувалися візерунковий цегельний декор і поліхромна пластика.У VIII-XII ст. оформилося спеціальне музично-поетичне церковне мистецтво. Завдяки його високим художньої достоїнствам, ослабшав вплив на церковну музику музики фольклорної, мелодії якої раніше проникали раніше навіть у літургію. З метою ще більшої ізоляції музичних основ богослужіння від зовнішніх впливів була проведена канонізація лаотональної системи - "октоіха" (восьмигласія). Іхоси являли собою деякі мелодійні формули. Однак музично-теоретичні пам'ятники дозволяють укласти, що система іхосів не виключала звукорядного розуміння. Найбільше популярними жанрами церковної музики стали канон (музичнопоетична композиція під час церковної служби) і тропар (навряд чи не основний осередок візантійської гімнографії). Тропарі складалися до усіх свят, всім урочистим подіям і пам'ятним датам.

Прогрес музичного мистецтва привів до створення нотного листа (нотації), а також літургійних рукописних збірників, у яких фіксувалися пісноспіви (або тільки текст, або тексту з нотацією).

Громадське життя також не обходилося без музики. У книзі "Про церемонії візантійського двору" повідомляється майже про 400 співів.

Це і ходи-пісні-ходу, і пісні під час кінних процесій, і пісні при імператорському застіллі, і пісні-аккламації, і т.п.

З IX в. у колах інтелектуальної еліти наростав інтерес до античної музичної культури, хоча цей інтерес і мав по перевазі теоретичний характер : увагу залучала не стільки сама музика, скільки твору давньогрецьких музичних теоретиків.

Як підсумок до другого періоду я хотів би сказати, що Візантія в цей час досягла найвищої могутності і піку розвитку культури. У суспільному розвитку й в еволюції культури Візантії очевидні суперечливі тенденції, обумовлені її серединним положенням між Сходом і Заходом.

Занепад Візантійської імперії.

Третій же період (XII-XIV ст.) можна коротко охарактеризувати, як найвищий пік розвитку феодалізму і розвал Візантійської імперії. Через недолік матеріалу по даному періоді скажу лише, що, незважаючи на те, що Візантія проіснувала на 1000 років довше Великої Римської імперії, вона була завойована таки в XIV в. турками-сельджуками. Але, незважаючи на це, Візантія внесла величезний вклад у розвиток світової культури. Її основні принципи і напрямки культури перейшли до сусідніх держав. Практично увесь час середньовічна Європа розвивалася на основі досягнень візантійської культури. Візантію можна назвати "другим Римом", тому що її внесок у розвиток Європи й усього світу нічим не уступає Римської імперії.

Список використаної літератури:

1."Культура Византии" у трьох томах.Вид. "НАУКА", М.,1984,1989.

2.Каждан А. ,-Византийская культура.- М.1968.

3.Лихачева В. Искусство византии.- М.,-1988.

4.Удальцова В. Византийская культура.- М.1988.

5.Українська та зарубіжна культура.- К.,2000.