Культуролого-історичні студії Олександра Колесси
«Колесса Олександр [12(24).4.1867-23.5.1945] - український літературознавець, мовознавець, громадсько-політичний діяч, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1899). Н. у Ходовичах Стрийського повіту (тепер Львівська обл.). Брат ф. Колесси. Був доцентом (з 1895) і професором Львівського унту (1898-1918). Належав до Української Національно-Демократичної Партії. В 1907-18 був депутатом австрійського парламенту, на засіданнях якого послідовно відстоював інтереси українського населення Галичини в шкільництві та вищій освіті. К. був співзасновником і заступником голови Загальної Української Ради у Відні. В 1921 К. очолював дипломатичну місію Західноукраїнської Народної Республіки у Римі. З 1921 і до кінця життя жив і працював у Празі. В 1923-39 - професор Карлового ун-ту, заступник голови чесько-українського комітету (голова - Я.Бідло). К. надавав стипендії українським студентам для навчання у Чехо-Словаччині, став одним з засновників Українського Вільного Університету, його професором і кількаразовим ректором (1921-22, 1925-28, 1935-37, 1943-44).
Що знає колишній радянський літературознавець про таку постать, як Олександр Колесса? Хіба що на рівні огуди як «буржуазно-націоналістичного» літературознавця й історика. А пересічний читач що міг відати про цю людину. Ні одне з тодішніх «авторитетних» видань — УРЕ (К., 1961 - т. 6. — С. 567) навіть не спромоглося дати кілька рядків повідомлення.
З найповажнішого довідкового видання — «Енциклопедії українознавства» (Львів, 1994. — Т. 3. —С. 1081) – дістаємо деякі емпіричні знання: Колесса Олександр Михайлович (псевдоніми та криптоніми: Поступовець; Ходовицький Олекса; О. К.; К=а А.: — Ка Олекса; К=а Александер; К=а Олександер: К=са О.; К-са Олекса; 12 квітня 1867, с. Ходовичі Стрийського повіту на Львівщині — 23 травня 1945, Прага, Чехія) увійшов в історію української духовної культури як поет, фольклорист, етнограф, історик літератури, мовознавець - рідний брат ви¬датного композитора і літературознавця Філарета Колесси. Освіту здобув у Львівському, Чернівецька та Віденському університетах. Був професором у Львівському (в 1898 p.),Віденському (1920-1921 рр.) Празькому (1923-1939 рр.) університетах 1899 р. обраний дійсним членомНТШ. О.Колеса — один із засновників Українського Вільного університету, його авторитетний професор, перший і кількаразовий ректор.
На суспільно-політичному полі О, Колесси такі визначні віхи: протягом 1907—1918 рр., — посол до австрійського парламенту, де постійно аргументовано обстоював українські пра¬ва у справах шкільництва та університетської освіти; один із засновників та заступник голови Загальноукраїнської Культурної Ради у Відні: 1921 р. – голова дипломатичної місії ЗУНР у Римі.
Та минає час. Він, як благодатний вітер, змітає із суспільно-історичного гостинцю весь непотріб, будь-яке фарисейство і фальшування. Як писав поет, нове життя нового прагне слова, — себто, правди.
Олександр Колесса, як і більшість його попередників та одновверстунів, починав свої кроки в літературу поетичними спро¬бами ще 1887 р. у галицькій «Зорі». 1888 р. у Чернівцях К.Трильовський видав невелкку зо обсягом збірку «Вперед!» (64 с), до якої включив кілька поезій О. Колесси та історичну поему “Смерть гетьмана Павлюка”. З іншого тематичного розряду відомими свого часу були його твори: про еміграцію до Канади “В світ за очі.” (1303), про визвольну війну 1648—1654 рр., «Прик Кам'яному затоні» (1907).
Олекса Коваленко, упорядковуючи унікальну книгу «Ук¬раїнська Муза: Поетична антологія од початку до наших днів» (К., 190S. — 1279 с.), не міг яе внести на її сторінки шестичастинного циклу «В світ за очі» та вірша-балади «Наші пісні» Олександра Колесси (С. 709— 716). А в коротенькому пере¬дслові редактор-упорядник виосібнив з характерних рис по¬етової творчості гарячу любов і прихильність до України, які і були найпершим і най важ¬нішим збудником творчого на¬тхнення, підказували молодо¬му літератору нестаріючі під покровом часу теми.
Небагатий кількістю ужи¬нок зоставив поет. Та перечи¬туючи його поезії, бачимо, як вдало, гармонійно він транс¬формує народно-пісенну стихію української мінорної традиції у власні вірші, де свіже поетично-образне слово уміло накладається на музичний засновок з фольклору: авторові слова — то ніби пальцетки майстра-музи-канта, а внутрішня мелодика вірша — як якісь утаємничені струни невидимих давніх цимбал наших пращурів:
На рідній нивоньці,
Зритій підковами,
Кістьми засіяній,
Кров'ю поливаній,
Сходить нам зіллячко,
Ясні самоцвіти.
На жаль, не кожен освічений українець знає, що на слова О. Колесси написано ряд романсів, маршів, гімнів. Про деякі речі обиватель знав дещо, але, на жаль, у перекрученому трак¬туванні.
Шалійте, шалійте, скажені кати,
Годуйте шпіонів, будуйте тюрми,
До бою сто тисяч робітників встане,
Порвем, порвем, порвем ці кайдани.
За волю народу, за його права
Не страшні кайдани, солодка тюрма,
Бо вільного духу не скути в кайдани,На смерть, на смерть, на смерть вам, тирани!...
Про широкий розголос цієї високопатріотичної, високопафосної, верховинно-патріотичної пісні-гімну ходять і нині спо-гади-легенди, адже той магнетизм слів, закладених автором у двадцять чотири рядки, що органічно воз'єднався з мажорністю музичного вираження, творив чуда в людських помислах і ду¬шах. Відомий український письменник С. Васильченко у новелі «Фіалки» змалював кар¬тину, як хлопці, зібравшись під дубом на снігу в лісі, свою клятву на вірність боротьбі за свій народ, за його щастя й во¬лю освячували мелодією «Ша¬лійте, шалійте, скажені кати», Зі спогадів М. Павлика дові¬дуємося, що пісню-гімн вико¬нували студенти Львова на вічу, ювілеї М. Драгоманіва (Переписка Михайла Драго¬маніва з Михайлом Павликом (1876— 1895). — Чернівці, 1911. — Т. 8. — С, 196).
Як пише один з найавторитетніших після Франкової доби фольклористів і зокрема дослідників поширення української пісні у світі Григорій Нудьга, один із студентських вечорів у Львові, де зібралися сотні прогресистів, завершився не¬сподіванкою: хтось на мотив «Хору варягів» Н. Вахнянина з опери «Ярополк» (на лібретто К. Устияновича) заспівав нові слова:
Шалійте, шалійте, скажені кати...
Вечір закінчився тріумфальним співом, а відтак покликали до поліції учасників й організаторів віча, карали штрафами та кількаденними ув'язненнями, як В. Будзиновського (Нудьга Г. Пісні революції: 3 історії трьох революційних пісень. — Львів: Каменяр, 1968. — С. 94—95). Доносили агенти поліції і повище, самому графові Бадені, після чого посилилися переслідування молодіжного руху; Будзиновського й Каспарка було виключено зі студентських лав на цілих три семестри. Натомість передове студентство ще гучніше співало «Шалійте, шалійте, скажені кати» (ЦДІА, — Ф. 146. — Оп, 4 (278). — Спр. 4376; Діло, — 1889. — 25 берез.).
Звучала пісня, ятрила черстві, приспані душі, а свідомих будила на творення власної держави. Таке кожен, навіть з тих, з чиїх вуст злітали слова пісні, знав хто є авторами цього популярного гімну.
Відомо, що ще 1888 р. в журналі «Народ» студент Львівського університету Олександр Колесса видрукував цикл патріотичних віршів («Вперед», «Збудись, народе», «Слабодухим»). Десь в цей час і написалися ці рядки. Сама пісня поширювалася років зо п'ять усно і вперше її слова під криптонімом «О. К.» були опубліковані у виданні «Ювілей 30-літньої діяльности Михай¬ла Павлика (1874—1904)» (Львів, 1905. — С. 79). Відомо та¬кож, що пісня поширювалася як народний текст, мала не один варіант (див., напр., «Пісні та романси українських поетів: У 2 т.) упорядк. та прим. Г. Нудьги») К.: Рад. письменник, 1956.— Т. 2. — С. 215).
Говорячи про неабияку популярність пісні, бодай згадаємо, що Ті другим автором, або ж точніше — співавтором був Ана¬толій Климович Вахнянин (1841 — 11.02.1908), композитор-самоук, засновник у Львові Музичного товариства імені М. Ли¬сенка, на базі якого і постала консерваторія; організатор това¬риств «Торбан», «Львівський боян». Йому належать пісні на слова Ю. Федьковича («Чи знаєш, де країна наша мила», «Чи така вже наша доля»), О. Партацького («Помарніла наша до¬ля»), М, Шашкевича («Повій, вітре»), на власні слова («Гей, на Івана» — з опери «Купало»).
О. Колесса має у своєму науковому набутку ряд фольклор¬них та етнографічних студій і розвідок.
Досить вагомим внеском в тодішню фольклористичну нау¬ку було дослідження О. Колесси «Українські народні пісні в поезіях Богдана Залєського» (ЗНТШ. — 1892. — Ч, І), у яко¬му автор не тільки порівняв поезії Б. Залєського з українськими народними піснями (із 47 форм вірша 15 узято з українського фольклору; із 103 ритмовзірців — 51 походить з уснопоетично¬го джерела), а й до певної міри спричинився до оцінки ук¬раїнської школи в польській літературі. Зробив це дослідник популярно, з багатьма подробицями та ретроспективними ана¬логіями, об'єктивними критичними заувагами.
Праця О. Колесси спочатку побачила світ польською мовою (Ukrainska rytmika ludowa w poezjaeh Bohdana Zaleskiego. — Львів, 1900. — 78 s. (окремий відбиток з «Ksilgi pamigticzej uniwersytetu Zwowskiego»).
Фольклористична розвідка вченого «Люнарно-астральний мітодологічний сюжет у старинній українській колядці (Бороть¬ба гордого молодця з чорним туром)» (ЗНТШ. — 1930. — Т. 99. — С. 299—315) має неабияке теоретико-методологічне значен¬ня і сьогодні, оскільки стикаємося з найрізноманітнішими трак¬туваннями і тлумаченнями міфів, їх природи, а отже, і зв'язку українського фолькло¬ру, почасти всієї літератури з міфотворчістю.О. Колесса як глибокий зна¬вець цієї проблеми підкреслює, що зацікавлення казками, пе¬реказами, загадками, потреба у нових дослідах на царині фольклору призвели до ство¬рення в Німеччині товариства «Gesellschaft fur vergleichende Mythenfoschung», відкриття у Відні часопису «Mitra», гурту¬вання цінних томів. У міфо¬логічну бібліотеку, якою послу¬говувалося значне число європейських вчених. Характе¬ризуючи три групи євро¬пейських фольклористів, до¬слідник справедливо узагаль¬нює, що чи не найбільше їхнє досягнення в науці — це те, що зони ввели у науковий обіг значний кількісно фольклорний матеріал. Вони, як пише вчений, «ствердили неперечну вагу мітів, зв'язаних будь-то з календарем люнарним, будьте соляр¬ним, взагалі астральним, — ствердили в мітах означену чергу мотивів, що наступають по собі в точноозначеному порядку з такою правильністю, яку бачимо лише в подіях уранічних, в перипетіях астральних тіл» (С, 3).
Користуючись історико-порівняльним методом, автор студії намагається «висіяти» раціональне як з праць представників старих міфологічних шкіл, так і шкіл антропологічно-соціологічних.
Для утвердження свого методу О. Колесса взявся про¬аналізувати один мотив старої української колядки «Зачорнілася чорная гора, ой дай, Боже», яку записав 1. Вагилевич і вмістив у збірці народних пісень, пересланих 1838 р. Шафарику. Од¬нак він бере для порівняння і текст, записаний Я. Головацьким (Головацький Я. Хресто¬матія церк. словянская и древ¬нерусская. — Відень, 1854. — С. 344—345). Спочатку О. Ко¬лесса виголосив на цю тему до¬повідь на другому з'їзді сло¬в'янських географів і етно¬графів у 1927 р. З того ма¬теріалу був тільки надрукова¬ний короткий зміст-резюме у матеріалах з'їзду.
Грунтуючись на досліджен¬нях Лесмана, Зікке, Еренрайха, Шульца, Кпіса, Фробенніусатаін. вчених, використо¬вуючи чисельні міфічні пара¬лелі, що пов'язані з місячним календарем та з фазами місяч¬них перипетій, О. Колесса стверджує «глибоку давнину і мітичний характер сеї колядки», і що вона одночасно відноситься до староукраїнського циклу (для цього автор порівнює цей текст з різними міфологічними атрибутами ко¬лядки з болгарського, моравського, чеського народних пісенних текстів); наведена й проаналізована колядка — це один із «старинних гімнів у честь забутого нині люнарного бога — Велеса... В його честь співано велику частину гімнів, що дійшли до нас у формі колядок, на які налягли протягом довгого ряду століть верстви: християнська, апокрифічна, історично-лицарсь¬ка і новіша — побутова» (С. 16).
Практичний досвід засвоєння фольклорної традиції, фольк¬лорних впливів та інші аспекти лягли в основу монографії «Го¬ловні напрями й методи в розслідах українського фольклору» (Прага, 1927. — 111 с.).
Та чи найглибший слід О. Колесси - вченого в історії літератури. Він скрупульозно досліджував тексти давньої літератури, порівнював їх, аналізував, писав окремі розправи. Влітку 1902 р. О. Колесса побував у Старосамбірському повіті, зокрема в Лаврівському монастирі, де мав можливість уважно переглянути бібліо¬теку. Серед запорошених книг йому пощастило знайти на об¬кладинках два пергаментні уривки тексту, третій уривок, пожовклий та вилинялий, був вклеєний усередині палітурки. О. Колесса зробив досить докладний і ретельний аналіз, який, з одного боку, засвідчив, що це одна з найдавніших пи¬семних пам'яток; палеогра¬фічні прикмети, на яких де¬тально зупиняється вчений, не¬суть в собі значущу інформацію з історії нашої мови та палео¬графії (див.: Лаврійські пергамінові листки з XII—XIII в. — Львів, 1903. — 26 с.).
Подібною у способі дослі¬дження та результатах наукового спостереження над текстом є праця вченого «Городиське Євангеліє XII—XIII в. Ювілейний Науковий Збірник Укр. Університету в Празі, присвячений П. Президентови Чесь. Слов, республіки проф., д-рови Т. Г. Масарикови для вшанування 75 роковин його народження. — Пра¬га, 1925. — С. 406—432).
Зауважимо одразу, що І—III частини цієї розвідки опубліковані у Науковому Збірнику Українського університету (Прага, 1923. — Т. 1. — С. 23—65). У цій четвертій частині автор робить палеографічний опис і аналіз письма, публікує тут же зразки тексту, ширше розповідає про мову і правопис. Спираючись на публікації А. Петрушевича, І. Свєнціцького, А. Кримського, А. Соболєвського, В. Ягича, О. Потебні, О. Шах¬матова, О. Огоновського, О. Колесса встановлює, що розгляне¬на пам'ятка створена у XII, але не пізніше першої половини XIII ст.Актуальною і на сьогодні є книжка «Південно-Волинське городище і городиські рукописні пам'ятники XII—XVI в.» (Пра¬га, 1923. — 45 с.). Ця науково-дослідницька праця має кілька розділів, що фактично кожен є осібною розвідкою («Городище і городиські рукописи XII—XVI в.», «Городиський Апостол XII в.», «Городиські пергамінові Листки Євангелія з XII— XIII в.», «Текст»). Уважно перечитуючи це дослідження, з'ясуємо, що О. Колесса в ЗНТІН 1903 р. опублікував знайдені ним у василіянській бібліотеці в Лаврові уривки трьох ук¬раїнських рукописів — «Лаврівські пергамінові Листки з XII— XIII в.», а також значно раніше опублікував чимале дослідження «Dialectologisshe, Merkmale des sudrussischen Denkmales a. d. XIII Jlidte b «Zitije Sv. tavy» //Archiv fur Slavische Philolodie herausgegesen v. V. jadic — Berlin, 1896. — Bd. 18. — S. 211 —217, 482—492).
Скрупульозно проаналізувавши повний текст (а дослідник публікує його — С. 38—44), порівнявши його з іншими пере¬кладами Євангелія, О. Колесса робить важливі висновки: у текст через церковно-слов'янський «підклад продерлися діалек¬тологічні прояви», які і дають підстави зарахувати текст до староукраїнських пам'яток; місцевість, де повстав текст Євангеліє, — південна Волинь, Городище, час — XII або XIII ст. Палеографічні, граматичні прикмети («архаїчний підклад цер¬ковнослов'янського тексту...») дають матеріал на ствердження точніших часових границь: друга половина або ж кінець XII ст.; Євангеліє відзначається «старинною основою, компромісово-ек-лектичним відношенням перекладчика до своїх церковно¬слов'янських первовзорів і пробами самостійної концепції пе¬рекладу. В графіці бачимо замітку послідовність» (С. 44—45. До речі, коректуру цього дослідження читав визначний мовоз¬навець Степан Смаль-Стоцький і зробив важливі правки).
Перу О. Колесси також на¬лежать такі студії, як «життя Сави Священного», «Рукописні й палеотипні книги південного Підкарпаття» (Прага, 1927. — 16 с.), «Розсліди й видання слов'янських пам'яток апок¬рифічної літератури» (Прага. 1930. — 20 с.) та ін.
З узагальнюючих праць на¬звемо: «Столітє обновленої ук¬раїнсько-руської літератури (1798—1898)» (Львів, 1898. — 26 с.), «Погляд на сучасний стан історичних розслідів ук¬раїнсько-руської літератури (найдавніший період): Кілька проблем і дезідератів» (ЗНТШ. - 1901. — Т. 39. — С. 1—40), «Гєнеза української новітньої повісти» (Прага, 1927. — 26 с.),
У першій з вищеназваних в оглядовому плані автор бере під увагу письменників І. Котляревського, Білецького-Носенка, П. Гулака-Артемовського, Костянтина Думитрашка, Г, Квітку-Основ'яненка, А. Метлинського, Т. Шевченка, Михайла Мака-ровського, М. Костомаріва, П. Куліша, Марка Вовчка, С. Ру-данського, Л. Глібова, Ганну Барвінок, О. Стороженка, А. Свид-ницького, І. Нечуя-Левицького, О. Кониського, Олену Пчілку, Панаса Мирного, В. Чайченка, М. Коцюбинського, М. Кропив-ницького, Я. Щоголіва, М. Шашкевича. І. Вагилевича, А. Мо-гяльницького, М. Устияновича, Я. Головацького, О. Огоновсь¬кого, В. Барвінського, Г. Цеглинського, Ю. Федьковича, С. Во-робкевича, І. Франка. Ольгу Кобилянську.
В основу наступної публікації ліг реферат, з яким виступив О. Колесса 1900 р. в літературній секції з'їзду істориків у Кра¬кові.
Аналізуючи соціально-політичну й правову ситуацію в Росії і зосібна ряд указів та урядових розпоряджень про заборону української мови, а також і української науки національною мовою, дослідник досить грунтовно піддає скрупульозному роз¬бору студії багатьох вчених, і робить не вельми оптимістичний висновок про те, що досі немає «одноцільного ширшого і систе¬матичного викладу історії старинної української руської літератури, такого огляду, що сполучував би той період із даль¬шими фазами духового розвою українсько-руського народу, що вказав би нам, наскілько сеся література була зеркалом наро¬ду, його життя і його культурних стремлінь» (С. 6).
О. Колесса впродовж років займався дослідженням твор¬чості Т. Шевченка, Ю. Федьковича, залишивши в літера¬турознавстві неперехідної вартості розвідки.
Із шевченкознавчих студій О. Колесси привертають увагу «Дві мало знані поезії Т, Шевченка. Дещо про вірші «До сест¬ри» і «Хустина» (Зоря. — 1892. — Ч. 14, 15. О. Колесса по¬милково приписав вірш «До се¬стри» Т. Шевченку, Дослід¬ники довели, що авторство цьо¬го твору належить поетесі Олек¬сандрі Псьол).
Свою значну за обсягом пра¬цю «Шевченко і Міцкевич: Про значення впливу Міцкєвича в розвої поетичної творчости та в генезі поодиноких поем Шев¬ченка» (ЗНТШ. — 1894. — Т. 4. — С. 36—152; окреме видан¬ня: Львів, 1894. — 116 с.) О. Колесса спочатку виголосив як доповідь у три тури у «Слов'янському гуртку* у Львові. Тодішні слухачі на пер¬шому засіданні висловили в об¬говоренні думки про те. що мо¬вець занадто дошукуєтьсязовнішніх впливів, подібностей у стилях поетів, навіть у вира¬зах. Досить глибоко О. Колесса проаналізував' твори Шевченка «Тополя», «-Русалка», «Перебендя», Міцкєвича ;. Втеча», «Риб¬ка», «Імпровізація», «Дудар» і «Дзяди». І хоча такий опонент, як польський славіст та етнограф, завідувач" кафедри слов'янської філології у Львівському університеті Антоній Ка¬лина, й звернув увагу доповідача на надмірний пієтизм, проте відзначив добротність авторського підходу до аналізу творів, що є, на його думку, новим внеском в історію літератури та літературних зв'язків.
На наступних засіданнях О. Колесса продовжив читання своєї праці, у якій досить докладно розглянув поеми Шевченка «Сош «Великий льох», «Розрита могила», «Суботів», твори А Міцкєвича «Дзяди», «Вступ».
Професор О. Колесса неодноразово виголошував доповіді т рефератну Львові на Шевченківські дні (1898, 1901. 1906, 191' pp.). Так, на вечорі в 45-у річницю від дня смерті поета Г травня 1906 р. О. Колесса виголосив у Львові промову «В чест: Т. Шевченка», видану згодом накладом автора (Львів, 1906 — 20 с.). Основними сентенціями виступу вченого є індивідуальність Т. Шевченка як поета і його значення ДЛ5 суспільності постає зриміше у порівнянні з великими постат тями інших часів і народів (порівнюється поетична творчісті українського Кобзаря з лірикою англійця П. Шелля, ірландця Т. Мура, італійця Лєопардіо, поляка А. Міцкєвича); сила історичної традиції і скріплені нею патріотичні почування, ще є однією з визначальних рис Шевченкового слова, мають гли¬боке коріння в літературі XVI—XVII ст.; українські письмен¬ники XIX ст. перед Шевченком «не доросли під зглядом на-циональної свідомости до своєї задачі і до духа часу... Нацио¬нальна свідомість в Шевченковій поезії — се немов вічний вогонь на вівтарю Вести» (С. 17—20).
Досить цінною працею з історії нашої літератури, на думку І. Франка, такої, що «може служити взірцем старанності, по¬декуди аж педантичної» (Франко І. Зібрання творів: В 50 т. — К.: Наук, думка, 1981. — Т. 29. — С. 177) є монографія О. Ко¬лесси «Юрій Коссован (Осип Домінік Ігор Гординський де Федь-кович). Проба критичного розбору автобіографічних його повістей та його життєпису» (Львів, 1893. — 99 с.; перед тим друкувалася в «Зорі»).
Студіючи сьогодні цю солідну працю і зіставляючи її нововідкриття з тими «літературознавчими толмудами», які пло¬дилися в так званий радянський час і були претензійними на новаторські пошуки, відкриття, то зрозуміємо, що в своїй ос¬нові «провідні вчені» нашого вже часу як не переписували, то у ліпший спосіб — компелювали праці, на зразок досліджень О. Колесси, бо, власне, він встановив чимало біографічних фактів і дат, залучив до аналізу великий епістолярій Ю. Федьковича, його поетичний, прозовий і драматургійний доробок. А ще автор зробив спробу (хоч І не всюди вдало) подати весь цей аналітичний розмисл на фоні соціально-економічному й політичному, що, як нам думається, значно полегшує сприй¬няття творів Ю. Федьковича, а відтак і їх трактування та історико-естетичне узагальнення.
Величезну дослідницько-упорядницьку роботу довелося про¬вести О. Колессі, готуючи в «Українсько-руській бібліотеці» НТШ у Львові перше повне і критичне видання творів Осипа-Юрія Федьковича за першодруками та автографами. Треба ска¬зати, що це повне видання творів Ю. Федьковича фактично вели як наукові редактори 1. Франко й О. Колесса: Франко — том перший (поезія), решта три томи переважно О. Колесса. Але, як писав сам Франко у передмові до першого тому, “...в часі друкування першого тому проф. Ол. Колесса читав одну коректу кожного аркуша і не раз робив свої уваги; так само і при виданні дальших томів оба редактори вестимуть роботу в ненастанному порозумінні* (Франко І. Зібрання творів: В 50 т. — К.: Наук, думка, 1982. — Т. 33. — С. 387).
Ось перед нами другий том письменника (Львів, 1902, — 495 с.), що охоплює 22 повісті та оповідання, серед яких широкознані «Люба-згуба». «Серце не навчити», «Штефан Славич», «Хто винен?», «Стрілець», «Сафат Зінич», «Опришок» та ін. Всіх їх упорядник об'єднав у першому розділі. До другого розділу зібрано твори, адресовані «народу і молоді» (41 текст), серед яких щонайбільший моральний код несуть в собі оповідання «Будь послушний», «Будь харний», «Будь уклінний», «Лиш правду говори», «Чуже не кивай», «Як виряжав Петро Конарюк своїх синів в найми», «Мудра жінка», «Адам і Єва», «Провід божий» та ін. В «Додатку» подано неза¬вершену поему «Слава Ігоря», яка не могла увійти до .першого поетичного тому, оскільки на той час була невідомої. Розшу¬кав рукопис М. Павлик в архіві М. Драгоманіва. а також три листи Ю. Федьковича з 1875 і 1876 років.
О. Колесса провів значну текстологічну й правописну робо¬ту, звіряючи автографи з першопублікаціями в чисельних періодичних виданнях, як «Вечорниці», «Мета», “Нива” «Прав¬да», «Буковина», «Буковинський альманах», «Буковинський календар» та ін. Після кожного твору подано докладний коментар-примітки, де простежено видання й перевидання тогочи іншого твору, дано оцінку й зроблено сучасні автору при¬міток коментарі до вже іс¬нуючих, виявлено чисельні хи¬би, помилки, «редакторські на¬шарування» в текстах творів Ю. Федьковича.
До третього тому О. Колес¬са відібрав драматичні творі: «Так вам треба!», три редакції драми «Довбуш» та «Фрашку? за В. Шекспіром «Як козам ро¬ги виправляють».
У наступному томі вміщене мелодраму з гуцульського жит¬тя «Керманич або Стрілецький хрест» (перша редакція — С. 1—66; друга редакція — С. 67—166), «Фрашку» в двох актах «Запечатаний двірник» (досі не публікований), мелодра¬матичну “фрашку” «Сватання на гостинці!» (теж не друковану), О. Колесса для наближення читача до творчої лабораторії письменника Ю. Федьковича розкриває тонкощі авторської праці, буквально від зароджень думу й до кінцевої редакції твору; він використовує авторські «сповіді», розсипані в листах до приятелів, видавців, наводить часто-густо діаметральне протилежні оцінки критикою того ж самого твору, його передусім естетичних достоїнств. Тому і не дивно, що передмови, примітки О. Колесси — то ґрунтовні студії, нерідко відкриття Упорядник простежує не тільки, так би мовити, літератури; історію текстів, а й їх (йдеться про драматичні твори) сценічне втілення і життя. Це переконливо проілюстровано на творах «Довбуш», «Мазепа», «Керманич» (Див.: Колесса О. Переднє слово // Драматичні твори Осипа-Юрія Федьковича. — Львів 1918. — С. VI—XXI). Дуже важливо, що О. Колесса, говорячи про історію написання, першо-і подальших публікацій творів Ю. Федьковича, вкраплює в коментарі літературознавчий фер¬мент, що при подальшому ознайомленні читача з тексом полег¬шується його сприймання і розуміння. Ось що він пише про мелодраму «Керманич», пересипану народними піснями: «Beлика частина сих вставок — се народні пісні по части живцем взяті в цілости з народних уст, по части парафразовані поетом». Далі дослідник, по суті, входив у широкий пласт дослідження — він пише про вплив народнопісенної традиції на форму та зміст поезій Федьковича. Між повістями бачаться саме такі, що є «немов ілюстрацією відповідної народної пісні, яку подає (автор. — В. К.) у повнім тексті з мелодією. До таких належать його «Буковинські пісні з голосами».
О. Колесса старанно прилучився і до розробки лінгвістич¬них проблем. Так, йому належать праці «Причинок до історії малоруської мови» (Львів, 1895. — 11 с.), «Погляд на історію української мови» (Прага, 1924. — 40 с.), «Погляд на історію українсько-чеських взаємин від X до XX в.» (Прага, 1924. — ІЗ с.), «Ужгородський «Полуставъ» у пергаміновій рукописі XIV в.» /Ювілейний збірник НТШ (1873—1923). — Львів, 1925. — С. 1—59). У багатьох роботах досить вдало працює вміння автора полемізувати з опонентами. Звернемо увагу на першу в цьому ряду публікацію, хоча і найменшу за обсягом.
Відомо, що на науковому рівні питання існування діалектів у староруській мові порушив ще 1849 р. І. Срезневський у своїй праці «Мысли об истории русского языка», Відтак ці думки розвинув П. Лавровський у статті «О языке северных русских летописей» (1.852). Відтак ряд наукових розробок дали лінг¬вістиці О. Потебня, П. Житецький, О. Огоновський, А. Соболевський, М. Дашкевич, В. Науменко, В. Антонович, ін.
1894 р. в Одесі В. Мочульський опублікував розвідку «К истории малорусского наречия: Житіє св. Сави Освящённого, по пергам. рукоп. XIII в.». О. Колесса як глибокий Знавець стародавніх українських рукописних і друкованих пам'яток пи¬ше статтю-рецензію, в якій знаходить місце для серйозної кри¬тики на. адресу автора книги: перше, праця Мачульського (перші два розділи) хибують неповнотою й відсутністю систе¬матики звукових проявів: друге, та частина книги, де йде мо¬ва про окремі звуки, «не вичерпує вправді предмету і не специялізує поодиноких прояв звукових...»; трете, «перегляд мор¬фологічних прикмет... дуже неповний»; четверте, автор подає слабкі висновки, немає належних наукових коментарів до тексту.
Про незаперечний авторитет О. Колесси свідчать чисельні листи. Скажімо, у багатьох листах І. Франко чи то згадує О. Колессу, а чи торкається його праць: до М. Драгоманіва від 7 грудня 1890 p., З жовтня 1892 p., 14 січня 1893 p., 6 жовтня 1893 p., 22 березня 1894 p., 1 січня 1895 p., 13 березня 1895 p.; до В. Щурата на початку листопада 1893 р.; до А. Кримського від 22 листопада 1893 p., 11 травня 1895 p.; 5 лютого 1896 p., 10 квітня 1897 р.; до М. Павлика від 29 березня 1895 р.; до Б. Грінченка від 20 листопада 1901 р.
Про високий професіоналізм вченого промовляють й інші факти, як ось: О. Колессу не раз запрошували до жюрі різних конкурсів, як, приміром, 1895 р. оголошеного НТШ і «Зорею» конкурсу художніх творів повістевого жанру.