Естетичне чуття

У чуттєвій природі людини ес¬тетичному чуттю належить особливе місце, адже це най¬складніше чуття, спираючись на яке людина орієнтується у сві¬ті прекрасного і потворного.

Саме естетичне чуття мав на увазі видатний російський поет Олександр Блок, коли писав:

«Твой взгляд – да будет тверд и ясен:

Сотри случайные черты – И ты увидишь: мир прекрасен».

Проте людство в цілому і кожна конкретна людина проходять складний і тривалий шлях, перш ніж навчаться стирати випадкові риси і бачити те, що дає змогу впевнено сказати: світ прекрасний.

Як же навчитися орієнтуватися у складному світі, що оточує нас? Значну допомогу в цьому людині надають її чуття, які можна поділити на дві великі групи:

Естетичне чуття – це складний синтез зовнішніх і внутрішніх чуттів. Зовнішні чуття – зір, слух, дотик, смак, нюх – мають не однакове значення в житті людини. В процесі історичного розвитку «олюднюються» передусім чуття зору, слуху, дотику, а в чутті смаку і нюху переважає фізіологічний рівень.

Чуттями зору і слуху володіє і тварина. Проте при однаковій анатомічній будові ока, вуха у людини і високорозвиненої тварини їхня здатність бачити й чути суттєво відрізняється: тварина володіє зором, але око, яке вміє насолоджуватися красою, має лише людина. Слух також властивий тваринам, але музичний слух має лише людина.

Формування зовнішніх чуттів – це результат тривалої біологічної еволюції світу, а виникнення і розвиток естетичних духов¬них чуттів – результат всієї соціальної історії людства. Тільки завдяки різноманітним формам діяльності розвиваються «музичне» вухо, око, що відчуває форму краси, тобто «такі чуття, які здатні до людської насолоди».

Аналізуючи роль і значення зовнішніх чуттів у становленні естетичного чуття, ми розглядаємо можливості людського ока як безпо¬середній шлях до сприймання кольору, вухо – звуку, а дотик – опанування формою. Органічна єдність «ока – кольору», «вуха – звуку», «дотику – форми» створює, на нашу думку, перший, або «еле¬ментарний», рівень естетичного чуття. Пізніше на перший рівень «на¬шаровуються» більш складні рівні, зміст яких пов'язаний з виявом

внутрішніх чуттів людини, що розкривають її морально-етичний світ, рівень «олюдненості».

Слід зазначити, що всебічного вивчення потребує передусім саме перший, або «елементарний», рівень естетичного чуття, адже повноцін¬не володіння культурою кольору, звуку чи форми обумовлює подальше повноцінне сприймання і переживання мистецького твору.

Звернемо увагу на досить складну історію вивчення кольору і становлення його як естетичного феномена. Перші спроби пояснити феномен кольору пов'язані з роздумами Арістотеля і Декарта.

Арістотель був першим, хто намагався обгрунтувати феномени світла і кольору. Походження кольору і його різноманітність він пояснював взає¬модією темряви і світла. Арістотель ввів надзвичайно цікаве поняття «актуально прозорий»: частина простору між оком і предметом. Поза «актуально прозорим» предмет не має не тільки кольору, а й навіть контуру, він поглинається темрявою. Досить з'явитися світлу, і дійсність, що оточує нас, починає сприйматися як кольорова даність предметного середовища, яка існує у певному просторово-часовому вимірі.

Декарт чітко відмежовував субстанційну природу світла від відбиття, яке здатне сприймати людське око. Він висловлював цікаву думку про світло як стимул до пізнання і як його основу.

Значний інтерес до природи кольору виявив І. Ньютон, наго¬лошуючи на природничій основі цього феномена. Видатний англійсь¬кий фізик вважав, що вести розмову про колір можна, лише спираю¬чись на закони оптики, колір для нього – це компонент світла, який виникає при його дисперсії.

Важливе місце в історії розробки проблем кольору посідає робо¬та німецького поета і мислителя И. В. Гете «Вчення про колір» (1810). Вихідним поняттям концепції Гете, який також спирався на досягнен¬ня природничих наук, було поняття «протофеномен», яке тотожне законам природи. «Протофеноменами» є феномени і світла, і кольору. Світло, на думку Гете, – це формоутворюючий феномен, активне начало. Проте світло є породженням темряви, і саме по відношенню до неї воно і створює кольорову палітру навколишнього світу. Гете намагався поєднати колір, світло, людське око у певну залежність, у якій кожний компонент займає своє місце: «колір – дія світла», а око людини створено «світлом, на світлі, для світла». Людина, на думку Гете, сприймає колір як об'єктивну реальність і використовує його як стимул до творчості.

Вивчення специфіки кольору, його впливу на око людини триває і сьогодні. Так, грузинський естетик Л. С. Піралішвілі, вивчаючи колір як носій естетичної цінності, вважає, що колір поступово «звільнювався» від міфологічних обмежень, від «світу казки», де існувало вироблене народною традицією використання кольорів, і переходив до світу професійних митців.У професійній творчості колір не має сталих, однакових форм застосування. Впродовж усієї історії розвитку образотворчого мис¬тецтва дослідники кольору шукали його власну сутність у кожному конкретному історичному періоді в різних модифікаціях.

Важливим аспектом вивчення природи кольору є психолінгвістич¬ний аналіз, яким активно займаються мовознавці. Особливий інтерес викликають експерименти із словом, яке означає колір у поетичній творчості. «Слово-колір» має здатність до глибокої і повної передачі чуттєво-емоційного змісту. З'являється поняття «кольорова мова», можливості якої яскраво використовували поети-символісти.

Звук і дотик так само, як і колір, виступаючи компонентами «еле¬ментарного» рівня естетичного чуття, також мають досвід теоретичного осмислення, історичну динаміку розвитку і специфіку втілення в мис¬тецтві музики і скульптури.

Слід наголосити, що здатність активно сприймати навколишній світ у формах розвиненої чуттєвості в людині не закладена приро¬дою – природа закладає в людині лише органи чуттів. Така здатність є результатом культурно-історичного розвитку. Форми споглядання і уявлень не тільки не визначаються анатомо-фізіологічними особли¬востями органів сприймання, а, навпаки, задаються їм іззовні різними формами діяльності та різноманітністю цих форм.

Вроджений і соціальний рівні зовнішніх чуттів сприяють тому, що естетичне чуття стає повноцінним. При розгляді зазначеної проб¬леми доцільно звернутися до досвіду формування уявлень про колір і звук у сліпих та глухих дітей. Наукою зібрано значний матеріал щодо виховання і формування чуттєвої природи сліпо- та глухона¬роджених дітей. Звернемо увагу на досвід педагога І. О. Соколянсь кого, робота якого з сліпою і глухою ученицею Ольгою Скорохо довою була свідченням реального гуманізму і несла в собі значне морально-психологічне навантаження.

Ольга Скороходова – людина незвичайної долі. В дитинстві, захворівши менінгітом, вона втратила зір, а пізніше – слух. Після смерті матері дівчинка потрапила до школи-клініки професора І. О. Со¬колянського, який намагався допомогти дітям, позбавленим зору і слу¬ху. Зусиллями Соколянського у дівчинки була поновлена мова. У школі-інтернаті вона здобула освіту, пізніше закінчила інститут, захистила дисертацію.

Самоаналіз О. Скороходової щодо уявлень про світ і природу чуттів має велике значення. Наведемо кілька прикладів з книги О. Скороходової «Як я сприймаю, уявляю і розумію навколишній світ», де зазначається: «... коли відключені відразу два з п'яти чуттів, і тоді залишається шлях до пізнання навколишнього світу: ми відчуваємо його безпосередньо всім тілом, пересуваючись самі у просторі. Світло і звук виключені. Залишається повітря, яке завжди можна сприймати:

його рух і напрям цього руху, температура і насиченість запахами ...

Я абсолютно не відчуваю світла очима, але якщо я проходжу той простір, який не зайнятий ніякими предметами або входжу у відчинені двері, то у мене на поверхні обличчя таке відчуття, начебто я знаходжуся під дією світла...

Крім звукової луни, існує повітряна. Це може бути і повітряна хвиля від трамвая чи автомобіля, який швидко проїхав, і відбитий від стін великого будинку порив вітру, і ледь помітні повітряні струмочки, що витікають із відкритих вікон...

Все це відчувається натренованим дотиком і нюхом сліпоглухого. З цих, здавалося б, непомітних відчуттів поступово складається певне, досить переконливе уявлення про навколишній світ.

Також легко, як і запахи, я розрізняю стук або гуркіт меблів, які пересувають. Всі рухи передаються мені через вібрацію підлоги. Коли я йду вулицею, я відчуваю через вібрацію асфальту, чи їдуть машини, чи трамваї, чи автобуси...»

А ось кілька зауважень О. Скороходової щодо сприймання звуку і кольору: «Серед людей, які бачать, мало знайдеться таких, які повірять, що сліпоглухі можуть «слухати» пісню чи музику. А між тим сліпоглухий дуже добре відчуває звук голосу і гру на музичному інструменті і може мати велике задоволення. Безперечно, «слухає» сліпоглухий не вухами, а руками. Мені дуже подобається класти руки на рояль або якийсь інший інструмент, коли на ньому грають. Також я люблю тримати руку біля горла людини, що співає або говорить. Нерідко я визначаю голос того, кого слухаю...

Багатьох зрячих надзвичайно цікавлять питання, чи можу я уявити той чи інший колір? Чи можна за допомогою дотику розрізняти кольори?

На обидва ці запитання я відповідаю: «Безперечно, ні! Але оскільки я користуюся мовою зрячих, то про різні кольори і їх відтінки я гово¬рю тими самими словами, якими про них прийнято говорити.Уявити колір мені дуже хочеться і мені намагалися пояснити його. Наприклад, одного разу мені пошили дуже гарне плаття і сказали, що воно кольору кави з молоком. Мені подобався фасон плаття і особливо хотілося знати, який же це «кавовий» колір? Мені відповіли: – Зовсім такий, як кава з молоком. Уявляєш? – Безперечно, я уявила чашку гарячої кави з молоком, уявила навіть запах і смак кави, але тільки не колір, – замість кольору мені уявлялося моє плаття ...»

Знання специфіки світосприймання людей, які позбавлені можли¬вості повноцінно чути і бачити, дає змогу повніше відчути роль і зна¬чення зовнішніх чуттів – великого дару природи. Удосконалювати і розвивати їх повинна вже сама людина, і якою мірою вона опанує це, такою мірою перед нею відкриється світ чуттєвої насолоди, доступ¬ний лише людській істоті.

Як уже зазначалося, внутрішні чуття людини – це чуття мораль¬но-етичні: любов, ненависть, колективізм, відданість, дружба тощо. Вони є свідченням певного рівня культури людини. Слід наголосити, що естетичне чуття не існує як окремий, відірваний від особистості фе¬номен, а є наслідком її комплексного розвитку, свідченням високого рівня «олюдненості».

Естетичне чуття – складний синтез зовнішніх і внутрішніх чуттів.

Для того щоб чіткіше уявити процес цієї взаємодії, звернімося до проблем виховання естетичного чуття. Наведемо конкретний при¬клад, який стосується програми виховання естетичного чуття дитини. Ця програма запропонована міжнародною комісією, яка у 1971– 1972 рр. вивчала стан освіти у світовому масштабі. У доповіді комісії, зокрема, зауважувалося, що «освіта здатна розвивати чи гальмувати творчість». Це залежить від того, як розуміти освіту: як механічне передавання досвіду і знань чи як пробудження уяви, фантазії дити¬ни. Комісія навела приклад позитивного досвіду роботи іспанського художника Рамона Санго Міньяно, викладача малювання у середній школі. Він повністю відмовився від копіювання натури, не навчав дітей основам живопису, а рекомендував своїм учням малювати, звер¬таючись до своєї уяви. Учні Міньяно слухали музику (наприклад, твори Баха, Чайковського, Стравинського), а потім намагалися «пере¬класти» музичні образи на мову фарб. Безумовно, тут є чимало цікаво¬го, і, найголовніше, спроба синтезу двох видів мистецтва – поєднання слухових і зорових вражень.

Одночасне залучення двох зовнішніх чуттів значно ускладнює емоційну реакцію, стимулює пошук нових творчих рішень. Роль стиму¬ляторів внутрішніх чуттів у цьому разі виконують видатні композитори,

88

музична спадщина яких активно впливає на дитячу уяву. Компози¬тор і створений ним твір, що став надбанням культури, набув загаль¬нолюдського визнання, визначають моральнісний рівень ставлення конкретної дитини до власної творчості.

Естетичне чуття як наслідок складної попередньої чуттєвої роботи здатне пробуджувати фантазію, викли¬кати до життя образи дитячої уяви. Водночас у дити¬ни необхідно виховувати і глибоке розуміння того, що кожний вид мистецтва, роботу в якому стимулюють людські чуття, – це передусім складна професія, яка потребує глибоких знань, професійної культури, багаторічного удосконалення майстерності.

ЛІТЕРАТУРА

Борев Ю. Б. Предмет и задачи эстетики // Эстети¬ка. – М., 1985.

Міфи Давньої Греції. – К., 1980. Мифологический словарь. – М., 1985.

Підлісна Г. Н. Світ античної літератури. – К., 1989.

Словник античної міфології. – К., 1985.

Фрагменты ранних греческих философов. – М.,

1989. – С. 5–17.

Шкуратова Н. Б. Проблема катарсису: історичний

аспект //Етика, естетика і теорія культури: Зб. – К.,

1992. – № 35.

Эстетический смысл «золотого сечения» // Филос.

науки. – 1983. – № 3.

Ярхо В. Н. Новый папирусный фрагмент Эсхила //

Античная культура и современная наука. – М., 1985.