Генезис мистецтва і формування його видової структури

Болонська академія мистецтва

Щодо цього найпоказовішою є позиція великого італій¬ського живописця і теоретика мистецтва Леонардо да Вінчі. Свою роботу «Трактат про живопис» художник присвятив осмисленню специфіки поезії, скульптури, живопису та музики і прерогативу за¬лишив за своїм улюбленим видом мистецтва. Отже, на думку Лео¬нардо, саме живопис мав посісти перше місце в ієрархії видів мис¬тецтва.

Ідею «прерогативи» відстоював і розвивав у своїх теоретичних працях співвітчизник Леонардо да Вінчі філософ ДЖАМБАТТІ¬СТА ВІКО (1668–1744), який зосередив увагу на так званих «витончених мистецтвах», що культивують естетичну насолоду і прита¬манні «просвітницьким часам».

Концепція Віко була підхоплена і розвинена представниками Болонської академії мистецтва, які, спираючись на ідею «витонче¬ності», розробили власну теоретичну модель видової специфіки. Згідно з градацією видів мистецтва, запропонованою болонцями, статус «витончених» отримали музика, театр і хореографія, специфіка яких не передбачала утилітарного начала.

Отже, в основу напряму, представленого моделями Леонардо да Вінчі та Болонською академією мистецтв, було покладено принцип «прерогативи» одного виду мистецтва над іншим, що давав можли¬вість для розвитку і збагачення лише одного людського почуття, тоді як синтез

видів мистецтва сприяв би можливості естетично цілісного сприйняття дійсності. У цьому напрямі працював І. Кант. Його теоре¬тична модель видової специфіки мистецтва виконала функцію своєрід¬ної перехідної ланки від принципу «прерогативи» до принципу «син¬тезу». Так, засновник німецької класичної філософії визначає три основні види «витончених» мистецтв: мовні, зображальні та мистецтво «гри почуттів». Вищою мистецькою формою І. Кант вважав поезію;

образотворчі мистецтва, згідно з його концепцією, поєднували зодчес-

166

тво, скульптуру та живопис, тоді як мистецтво «гри почуттів» фактично грунтувалося на музиці.

Німецький філософ стверджував, що процес синтезу сприятиме збагаченню емоційно-чуттєвого світу людини і стимулюватиме появу нових видів мистецтва.

Це відчув співвітчизник Канта – естетик і теоретик мистецтва Г. Е. Лессінг, який у трактаті «Лаокоон. Про межі живопису та поезії» фактично проголосив ідею необхідності синтезу всіх видів мистецтва, започаткувавши третій напрям аналізу видової структури мистецтва:

Перша модель цього руху пов'язана з теоретичною концепцією видатного німецького філософа Г. В. Ф. ГЕГЕЛЯ, на думку якого «абсолютна ідея» може бути розкрита через три форми, що фактично ототожнюються з основними формами суспільної свідомості: через мистецтво, в основу якого покладено емоційно-чуттєве начало; релігію, що грунтується на феномені віри; філософію, яка синтезує у собі мис¬тецтво та релігію. У свою чергу, мистецтво проходить три етапи роз¬витку: символічний, класичний і романтичний, кожному з яких відповідає певний вид. Так, символічний етап Гегель інтерпретує через мистец¬тво архітектури; класичному відповідає скульптура; живопис ототож¬нюється з переходом від класичного до романтичного етапу; музика пов'язується з романтизмом, тоді як поезія завершує логіку цього руху і є перехідною ланкою від мистецтва до релігії. Отже, вважав Гегель, поезія синтезує в собі різні види мистецтва і об'єднує форми суспіль¬ної свідомості.

Позиція філософа стимулювала численні дискусії, які тривають і донині, але внесок Гегеля у дослідження проблеми видової специфі¬ки мистецтва безперечно вагомий. Спираючись на принцип істориз¬му, він проаналізував природне тяжіння видів мистецтва до синтезу і, як наслідок, – можливість цілісного осмислення основних форм сус¬пільної свідомості.

Теоретичні обгрунтування проблеми синтезу в мистецтві І. Канта, Г. Е. Лессінга, Г. В. Ф. Гегеля знайшли своє^практичне підтвердження у 1895 р., коли виникає мистецтво кіно. Його поява стимулювала розробку ще однієї моделі видової специфіки мистецтва. У 1911 р.

167

італійський теоретик кінематографії Р. КАНУДО (1879–1923) написав «Маніфест семи мистецтв», концептуальною основою якого був синтетичний принцип. За Канудо, існує шість класичних видів мистецтва: архітектура, скульптура, живопис, музика, танець, поезія. Кіно синтезує їх і стає сьомим видом мистецтва, набуваючи статусу «сакрального». Водночас кінематограф поєднує в собі наслідки нау¬ково-технічного прогресу і емоційно-чуттєве начало мистецтва: «Кіно – казковий новонароджений, син машини і почуття, – наголошував Ка¬нудо. – Ми маємо потребу в кіно, щоб створювати тотальне мис¬тецтво, до якого завжди тяжіли всі інші мистецтва».

Проаналізувавши основні теоретичні моделі видової структури мистецтва, детальніше розглянемо його класичні види.Послідовність, на яку будемо спиратися при вивченні видів мистец¬тва, зумовлена їх природно-специфічними ознаками і починається з розгляду образотворчих мистецтв: архітектури, скульптури та живо¬пису. Завершують цей рух три види мистецтва, природа яких більшою чи меншою мірою грунтується на принципі «синтезу»: хореографія, театр і кінематограф. Своєрідну «золоту середину» посідає найабст-рактніше з усіх мистецтв – музика.

У структурі видової специфіки мистецтва окремо розглядається і феномен літератури.

Кожен з видів мистецтва має свою структурну побудову, і прин¬цип, покладений в її основу, потребує певних коментарів. У багатьох мистецтвознавчих дослідженнях висловлюється думка, що всі мистец¬тва поділяються на «види», а ті, в свою чергу, – на «жанри». Гадаємо, використовувати поняття «вид» у структурі видів мистецтва недо¬цільно. Тому пропонуємо, спираючись на досвід літературознавства, вживати термін «рід» і, аналізуючи конкретний вид мистецтва, оперу¬вати визначенням «жанрово-родова» структура.

Вивчення феномена видової специфіки мистецтва породжує супутню проблему, пов'язану з питанням розгалуження професійного мистецтва і народної непрофесійної творчості – фольклору. Розглядаючи види мистецтва, будемо мати на увазі лише форми професійної діяльності і зосередимося на аналізі художньої спадщини найвидатніших митців світу.

У сучасній естетиці та мистецтвознавстві існує тенденція до відо¬кремлення прикладного, декоративного мистецтва і графіки і надання їм статусу самостійних видів, але певною мірою вони є похідною від класичних образотворчих мистецтв – скульптури та живопису*.

*До класичних видів мистецтва не слід відносити цирк, фотографію і телебачення.

168

Проблема видової специфіки мистецтва безпосередньо пов'я¬зана з формами художньо-творчої діяльності людини. Варто підкрес¬лити, що процес активізації естетичного начала перебував у тісному зв'язку з розвитком цивілізації, який і привів до виникнення основних видів мистецтва.

Реконструюючи еволюцію розвитку видів мистецтва, необхідно враховувати процес руху від синкретизму, що був пов'язаний з доісто¬ричним періодом і характеризувався єдиним художнім мисленням, до створення видів мистецтва, а також процес руху від окремих мистецтв до їх синтезу – з'єднання.

Слід простежити своєрідну логіку та закономірність у розвитку процесу синтезації видів мистецтв. Мистецтва архітектури, скульпту¬ри, живопису, як правило, взаємодіють між собою, створюючи феномен зображальних мистецтв. Музику та хореографію об'єднує звуко-ритмічне начало, тоді як фундаментом мистецтва театру та кінемато¬графа є міжвидовий синтез мистецтв.

Усі види мистецтва рівноцінні між собою, а їхнє розмаїття дає змогу пізнавати світ у всій його складності та багатогранності.

Розглядаючи видову специфіку мистецтва, слід наголосити, що це реальні форми художньо-творчої діяльності, які різняться передусім засобами матеріального втілення художнього змісту (звукового – для музики, мовного – для літератури, об'ємно-пластичного – для скульптури тощо).

Причиною розподілу мистецтва на види є багатоаспектність типів практики людини у сфері художнього опанування світу. Так, І. Кант вбачав її у багатстві здібностей суб'єкта, Г. В. Ф. Гегель – у внут¬рішній диференціації об'єктивної ідеї, а французькі матеріалісти – у відмінностях художніх засобів, якими користуються музиканти, пое¬ти, живописці та ін.

Види мистецтва пов'язані з конкретним історичним періодом, со¬ціально-політичною ситуацією, культуротворчим процесом, науково-технічним прогресом тощо.

Отже, фундаментом класичної мистецько-видової структури є: архітектура, скульптура, живопис, му¬зика, хореографія, театр, кінематограф.

ЛІТЕРАТУРА

Аристотель. Сочинения: В 4 т. – М., '1976.

Буало Никола. Искусство поэтическое. – М., 1967.

Волков И. Ф. Творческие методы и художественные

системы. – М., 1989.

Еремеев А. Ф. Границы искусства. – М., 1987.

Идеология, мораль, искусство. – К., 1990.

Кучерюк ^. Ю. Социальные функции искусства //

Эстетика. – К., 1991.

Левчук Л. Т. Західноєвропейська культура XIX ст. //

Історія світової культури. – К., 1994.

Мазепа В. И. Художественная реальность в составе

культуры // Искусство: художественная реальность и

утопия. – К., 1992.

Мінералов Ю. К. «Поезія є перетворення думки» (До

поетики О. О. Потебні) // Філософська і соціологічна

думка. – 1993. – № 3.

Панченко В. Ґ. Мистецтво в контексті культури. –

К.,1998.