Живопис

Живопис – вид образотворчого мистецтва, специфічною особли¬вістю якого є відтворення худож¬ніх образів на площині.

Відображаючи на полотні навколишній світ, художник виражає своє ставлення до нього, що дає підстави мистецтвознавцям виз¬начити манеру і стиль живописця і опе¬рувати поняттями «світовідчуття митця», «колористична па¬літрам та ін.

Існує значна кількість різновидів техніки живопису: фреска, мозаїка, олійний розпис, тампера, акварель, пастель тощо.

Фреска – живопис водяними фарбами по вологій штукатурці. Це дуже складний вид живописної техніки, оскільки він передбачає швидкість малювання і високий професіоналізм митця. Виправити вже намальоване неможливо: водяні фарби миттєво висихають, а ба¬гатошаровість у фресковому живописі заборонена.

Яскравими взірцями цього різновиду живописного мистецтва є відомі фрески Софійського собору у Києві, «Таємна вечеря» Леонар¬до да Вінчі у церкві Санта Марія делле Граціє в Мілані та «Страшний суд» Мікеланджело у Сікстинській капелі у Ватикані.

Мозаїка – різновид живопису, який грунтується на своєрідному принципі «моделювання» з шматочків природного каменю чи кольо¬рового скла – смальти, що скріплюються між собою за допомогою в'язкої сполуки. Так виникає зображення – мозаїчне панно.

Фресковий і мозаїчний живопис використовують переважно для оздоблення інтер'єрів культових споруд (всесвітньо відоме панно «Ма¬рія-Оранта» у Софійському соборі у Києві).

Олійний розпис – різновид живопису, який активно спирається на принцип «багатошаровості», що дає змогу створити фактурність зображення. Він набув значного поширення на межі XIV–XV ст. у країнах Західної Європи. Фарби, основу яких складають рослинні олії, під час висихання іноді темніють, що пов'язано з кольоровими особливостями грунту. Здебільшого це трапляється з темногрунтовими

191

полотнами, тоді як білий грунт дає можливість зберегти кольорове багатство.

Тампера – різновид живопису, назва якого походить від назви фарби. Основу фарби складає яєчний жовток. В основному цю техно¬логію використовували іконописці, малюючи на спеціально заґрунто¬ваних дерев'яних дошках. У подальшому тамперою писали і на по¬лотні, спираючись на принципи олійного живопису.

Акварель – різновид живописного мистецтва, яке використовує водяні фарби. Специфічною особливістю акварелі є її здатність до «кольорової асиміляції». Акварельна технологія передбачає малювання на папері, який може бути сухим і вологим.

Пастель – це малюнок, виконаний кольоровою крейдою. Як і акварельний живопис, пастель часто ототожнюють з графікою, її ха¬рактерною особливістю є здатність створювати відчуття оксамито¬вості зображуваного.

Витоки мистецтва живопису сягають у глибину століть – у доісторичний період людської циві¬лізації. Вони пов 'язані з так званим печерним розписом, зразки якого було знайдено у печерах Ласко та Кастільо (Франція), а також з кольо¬ровими зображеннями тварин на скелях Сканди¬навії, плато Тассилі (Африка}, капової печери (Урал}. Саме з цих наскельних малюнків і почи¬нається формування жанрово-родової специфіки майбутнього мистецтва живопису.

Необхідно наголосити, що доісторичний печерний, а згодом і дав¬ньоєгипетський настінний розпис ніс важливе смислове навантажен¬ня, адже картина являла собою своєрідне оповідання, що складалося з кількох малюнків, пов'язаних між собою. Отже, для давнього худож¬ника, який ще не володів законами перспективи, малюнок виконував певну знакову функцію. Ця сама тенденція мала свій розвиток у мистецтві давньогрецького вазопису, коли на поверхні старовин¬них амфор та інших посудин зображувалися фрагменти давньогрець¬кої міфології та історії.

Розвиток живописного мистецтва середньовіччя передусім пов'я¬заний з розквітом іконопису. На зміну чуттєвим образам античного мистецтва прийшли релігійно-канонізовані зображення, що водночас вражали своєю духовно-психологічною насиченістю. Серед видатних

192

представників мистецтва іконопису слід назвати імена ФЕОФАНА ГРЕКА (бл. 1340 – після 1405) та АНДРІЯ РУБЛЬОВА

(бл. 1360 – після 1430), у творчості яких домінувало ісихастичне начало: поєднання зовнішнього та внутрішнього, але насамперед ху¬дожників цікавило відображення внутрішнього світу людини. Це відпо¬відало їх власному світовідчуттю.

Нову добу у розвитку мистецтва живопису пов'язують з XIV–XVI ст., які принесли з собою нові теми, нові форми, нові художні образи. Творчі пошуки митців цього періоду стимулюва¬ла антична спадщина, і вони намагалися віднови¬ти у своїх творах її основні принципи. Саме то¬му мистецтво цього періоду, батьківщиною яко¬го стала Італія, отримує назву Ренесанс – Відродження.

В епоху Відродження розпочинається складний, але надзвичай¬но цікавий процес взаємодії науки і мистецтва. Вивчення законів перспективи, оптики, анатомії сприяло розвиткові творчих пошуків художників. Можна твердити, що проблема дифузії науки і мистец¬тва, витоки якої пов'язані з добою античності, в епоху Відродження виходить на принципово новий щабель.У цей період живопис стає одним з провідних видів мистецтва і дарує світові цілу плеяду яскравих особистостей. Саме тому італійське Відродження можна назвати мистецтвом видатних персоналій, імена яких говорять самі за себе: Джорджоне (1477–1510), Тінторетто (1518–1594), Тіціан (1487–1576). Та слава італійського Ренесансу безперечно пов'язана з іменами його титанів: Рафаеля Санті (1483– 1520), що створив «Сікстинську мадонну», «Портрет, папи Юлія II» та «Автопортрет», і Мікеланджело Буонарроті – автора фресок Сікстинської капели: «Сотворіння Адама» і «Страшний суд» та ін. У творчості цих художників відбилися основні принципи мис¬тецтва Відродження – відображення дійсності у всій її повноті, а головне – уславлення краси людини та її почуттів. Основні теми творів Рафаеля, Мікеланджело, Тіціана пов'язані як з міфологіч¬ними сюжетами, так і з проблемами, що мають загальнолюдський характер.

Живописці італійського Відродження прекрасно володіли законами перспективи, відтворювали на своїх полотнах вікову анатомію людини,

193

ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ

(1452–1519) – італійський митець, філософ, інженер, один з титанів доби Відродження. Професійну освіту живописця здобув у художній майстерні видатного італійського художника Андреа Верроккьо, який виховав ще дві яскраві особистості епохи Ренесансу – Сандро Боттічеллі і П'єтро Перуджіно. Крім величезного внеску у розвиток жи¬вопису – «Джоконда». «Мадонна Бенуа», «Мадонна Лтта». фрески «Таємна вечеря» та ін. – Леонардо да Вінчі залишив цікаві розробки у галузі механіки та гідравліки, що на кілька століть випередили наукові пошуки свого часу.

передавали її рух у просторі. Всі ці досягнення італійського Ренесансу сконцентрувалися в особі, яка вважається «постаттю поза конкурен¬цією» серед геніїв Відродження – Леонардо да Вінчі – видатного живописця, вченого, філософа. У спадщині Леонардо да Вінчі важливе місце посідають його філософські концепції, які дають науковцям право говорити про існування «філософсько-естетичної системи Леонардо». Спробу психологічного аналізу феномена Леонардо да Вінчі здійснив 3. Фрейд у своїй роботі «Нарис спогадів дитинства».

У діяльності Леонардо мистецтво і наука органічно поєдналися між собою. Створюючи свої живописні шедеври, митець водночас на сторінках «Трактату про живопис» та манускрипту «Кодекс Лео¬нардо» теоретично осмислював як проблеми живопису зокрема, так і загальнофілософські проблеми сенсу людського буття взагалі.

Минають століття, а творча спадщина великого італійця не пере¬стає захоплювати і залишається об'єктом аналізу, стимулює теоретич¬ні пошуки провідних естетиків і мистецтвознавців світу.

Ренесанс яскраво проявився також у нідерландському живопис¬ному мистецтві, що привело до виникнення особливої техніки живо¬пису, відомої під назвою фламандської манери.

Провідні митці нідерландського Відродження володіли майстер¬ністю деталізувати зображуване, намагалися удосконалити колористичну гаму, передати емоційно-чуттєву напругу. Видатними представниками

194

нідерландського Ренесансу були бра¬ти ван Ейк – Гумберт (1366– 1426) і Ян (1385–1441), які створи¬ли прославлений Гентський вівтар;

П. Брейгель (1525–1569) – ав¬тор всесвітньо відомої картини «Слі¬пі»; Г. Босх (1450–1516), у твор¬чості якого нідерландський живопис досяг свого найвищого розквіту. З одного боку, полотна Босха безпосе¬редньо пов'язані з традиціями націо¬нальної нідерландської культури («Віз сіна»), з іншого – орієнтовані на загальнолюдські проблеми і відо¬бражають одну з страшних сторінок в історії людської цивілізації – інк¬візицію. Твори Босха метафоричні за своїм змістом. Наприклад, інквізи¬тори на полотнах митця представлені у вигляді страшних чудовиськ, поряд з якими знаходяться їхні жертви – перелякані люди. Ці образи через кілька століть знову виникнуть у живописному мистецтві – на картинах художників-сюрреалістів, які вважатимуть Босха своїм «хре¬щеним батьком».

Живопис італійського та нідерландського Відродження мав знач¬ний вплив на розвиток цього виду мистецтва у Німеччині, зокрема на творчість А. Дюрера (1471–1528). Його ім'я пов'язане з розвит¬ком портретного жанру – «Молода людина», «Автопортрет»; з монументальним живописом – «Чотири апостоли». Проте найбіль¬шу славу Дюреру принесли його всесвітньо відомі гравюри «Три селя¬нини», «Св. Ієронім», які отримали високу оцінку великих сучасників художника, зокрема відомого нідерландського вченого і письменника Еразма Роттердамського.

Мистецтво живопису кінця XVI – XVIII ст. розвивалося у межах трьох основних напрямів: бароко, рококо та класицизму. Необхідно зазначити, що провідні художники цього періоду, експери¬ментуючи у межах різних стилів і напрямів, в основному починають віддавати перевагу реалістичному мистецтву.

Особливе місце в контексті живописних пошуків XVII ст. по¬сідає творчість двох голландських митців Ф. Халса (1585–1666)

195та Я. Вермеєра Делфтського (1632–1675). Крім суто професій¬них досягнень, їхня спадщина стимулювала процес художньої спадковості, своєрідний «діалог через століття». Так, традиції Ф. Халса щодо живописної інтерпретації категорії комічного отримали продов¬ження у творчості видатного іспанського митця Ф. Гойї (1746– 1828) – «Водоноска», «Сліпий» і в опосередкованій формі вплину¬ли на серію офортів «Капричос». Художня ж спадщина Я. Вермеє¬ра Делфтського спонукала до художніх експериментів метра сюрреа¬лістичного живопису С. Далі, про що він сам згадував у своїй статті «Світові ідеї».

Слід зауважити, що живописне мистецтво XVII–XVIII ст. харак¬теризувалося цікавими пошуками у галузі колористичної композиції, що знайшли своє відображення у творах П. Рубенса (1577–1640), А. ван Дейка (1599–1641), Ф. Сурбарана (1598–1664), Е. Греко (1541–1614), Д. Веласкеса (1599–1660), особливо у творчості Ремб¬рандта (1606–1669). У всесвітньо відомих полотнах голландсько¬го митця емоційна напруга виникає і передається завдяки дивовижній грі світла і тіні. У своїх портретах Рембрандт переважно працює тем¬ними фарбами. Однак для того, щоб більше підкреслити психологіч¬ний стан людини, який найадекватніше передають її обличчя і руки, митець використовує світлові акценти. Саме до цього прийому видат¬ний художник звернувся у своєму геніальному полотні «Повернення блудного сина», що відобразило трагічні міркування Рембрандта про сенс людського буття.

Колористична композиція творів Рембрандта, гра світла і тіні на його полотнах мала значний вплив не тільки на розвиток живопис¬ного мистецтва XVIII–XIX ст., зокрема на творчість Ф. Рокотова (1732–1808), Д. Левицького (1735–1822), В. Боровиковського (1757–1825), Т. Шевченка (1814–1861), М. Пимоненка (1862– 1912) та інших художників, а й на пошуки, що відбувалися у мистецтві кіно, яке у кращих своїх зразках (фільми німецького експресіонізму, О. П. Довженка, А. Тарковського, П. Грінвейя) використовувало саме цей прийом для створення атмосфери емоційної напруги, передачі почуттів героїв стрічок.

XIX ст. у мистецтві живопису пов'язане з виникненням надзви¬чайно цікавого напряму, що отримує назву імпресіонізм (від фр. ітргезкіоп – враження). Надзавданням художників-імпресіоністів стає гасло: «Малюю те, що бачу», яке було втілене у кращих творах Е. Мане (1832–1883) – «Сніданок на траві», «Бар Фолі-Бержер», К. Моне (1840–1926) – «Враження. Схід сонця»

196

РЕНУАР П'ЄР ОГЮСТ

(1841–1919) – французький живопи¬сець, один з представників імпресіоністич¬ного напряму. Його творчі інтереси кон¬центрувалися навколо жанрів пейзажу і на¬тюрморту, але ім'я О. Ренуара насамперед ототожнюється з новим етапом у розвитку портрета, що фактично набув статусу «ві¬зитної картки» майстра. Здебільшого на полотнах живописця зображені прекрасні жінки на пленері чи у «вишуканому інтер'є¬рі»: «Дівчата в чорному», «Великі ку¬пальниці», «Дівчата за піаніно». «Дів¬чина з віялом» та ін., які ніби уособлюють відомий давньогрецький принцип «кало-кагатії» – єдність добра і краси. Особливе місце у спадщині О. Ренуара займає портрет актриси /Канни Самарі. Це полотно в інтерпретації художни¬ка – гімн великій силі жіночості, що була лейтмотивом усієї творчості великого митця.

(назва саме цієї картини, власне, і визначила назву цього напряму), О. Ренуара та ін. Провідні художники-імпресіоністи намагалися пе¬редати і відтворити колористичне багатство навколишнього світу. Тому кольорове співвідношення зображуваного несло головне психологіч¬не та естетичне навантаження.

Одним з провідних жанрів імпресіонізму стає пейзаж. Це зумов¬лює необхідність працювати на натурі – пленері і вимагає від художників вивчення характеру освітлення у різні години доби, урахування особли¬востей атмосферних умов, а головне – впливу світла на колір. Імпресіоністичний живопис так віртуозно володів світлом, що міг зафіксувати навіть колір повітря, туману, тіні тощо. Мистецтво імпресіонізму підготувало фундамент для подальшого розвитку живо¬пису кінця XIX ст., зокрема напряму постімпресіонізму, представ¬никами якого були Ван Гог (1853–1890), Сезанн (1839–1906), Гоген (1848–1903).

Культура і мистецтво XX ст. пов'язані з виникненням феномена модернізму (від фр. тоаете – сучасний, новітній). Поняття «модер¬нізм» слід відрізняти від терміна модерн, який використовують для визначення напряму у мистецтві останнього десятиріччя XIX ст. Отже, модернізм – це художньо-естетична система, що складається на

197

початку XX ст. і об'єднує художників, які знаходилися на позиціях не¬реалістичної методології:

Детальніше зупинимося на аналізі експресіонізму та сюрреалізму, адже у межах цих двох течій мистецтво живопису посідало одне з провідних місць.Експресіонізм (від фр. ехргежіоп – вираження) – напрям мистецтва, що виник як своєрідне заперечення імпресіонізму. Його апологетів цікавила не ідея зовнішнього «враження», а внутрішній світ людини, бажання зрозуміти і можливість виразити його. Експре¬сіонізм – це інтернаціональний рух, який сформувався у складний перехідний період між першою та другою світовими війнами і приніс у творчість його провідних представників песимістичне начало: почут¬тя неспокою, страху, розгубленості, трагічного передчуття.

Експресіоністичний живопис був представлений іменами нор¬везького художника Е. Мунка (1863–1944) та французького митця Ж. Руо (1871–1958). Через усі їхні твори лейтмотивом проходить тема смерті – провідний мотив експресіоністичного мистецтва, інтер¬претований у картинах Ж. Руо «Кладовище», «Розп яття», «Ста¬рий король» і фактично на всіх полотнах Е. Мунка – «Крик», «Жах», «Людина-гора», «Танок смерті» та ін. Превалювання тем¬ного кольору та певна деформація перспективи на полотнах норвезь¬кого художника створювали відчуття страху і безпорадності.

Традиції класичного експресіонізму продовжуються і у другій половині XX ст. Яскравою постаттю експресіоністичного мистецтва у 70–80-ті роки стає А. Райнер – австрійський художник, автор картин «Тіло-пози», «Екстаз», «Маски смерті».

У роботах Е. Мунка, Ж. Руо, сучасних художників-експресіо¬ністів розв'язуються проблеми сенсу буття, людської самотності, не

198

ДАЛІ САЛЬВАДОР

(1904–1989) – видатний іспанський живописець, знакова постать сучасного мистецтва.

Лейтмотивом творчості Далі стала «таємни¬ця людського позасвідомого». Саме в цьо¬му контексті слід сприймати його живописні роботи «Передчуття громадянської вій¬ни». «Ринок рабів». «Невидимий бюст Вольтера», «Сон» тощо. Розвиваючи художні орієнтири сюрреаліс¬тичного мистецва, С. Далі запропонував ори¬гінальну модель інтерпретації одного з на¬ріжних його мотивів – «мертвого годин¬ника», що зображений на його полотні «Збереження нам'яті»: м'які циферблати. Цей прийом дав митцеві можливість наго¬лосити на «позачасовості» сюрреалістично¬го напряму взагалі та його власної творчості зокрема.

можливості людського єднання і порозуміння. Слід зазначити, що експре¬сіоністичне світовідчуття завжди було притаманним й українській на¬ціональній самосвідомості. Так, роботи львівського художника О. Мінь¬ка – «Відчай», «Мовчання» та «Пересторога» – є новим кроком у розвитку «слов'янської гілки» європейського експресіонізму.

Сюрреалізм (від фр. зиггеаіізте – понадреалізм) – один з основних напрямів мистецтва XX ст., який сформувався у 20-ті роки у Франції. Теоретиком цього напряму був А. Бретон (1896–1966), концепції якого стимулювали творчі пошуки художників-сюрреалістів практично в усіх видах мистецтва. На думку Бретона, творчість – це загадковий процес, що не піддається логічному тлумаченню, тому ви¬датні представники сюрреалізму працювали асоціативним, алогічним методом, використовуючи власні сновидіння.

Не буде перебільшенням зазначити, що найяскравіше сюрреа¬лізм виявився у живопису, адже саме представникам цього виду мис¬тецтва – бельгійцю Р. Магрітту (1898–1967) та іспанцю С. Далі (1904–1989) – сюрреалізм зобов'язаний своєю популярністю.

Однією з провідних тем творів С. Далі є тема зреченості та песимізму, що викликає асоціації з тематичною спрямованістю мис¬тецтва експресіонізму. Вона яскраво представлена у таких творах митця, як «Передчуття громадянської війни», «Палаюча жира¬фа», «Христос св. Іоанна» та ін.

199

Гідною альтернативою західному модернізму 20-х років став російський та український авангард, представлений такими художни¬ків, як В. Каменський (1884–1961), В. Кандінський (1866–1944), М. Бойчук (1882–1937), Д. Бурлюк (1882–1967), О. Богома¬зов (1880–1930) та ін. Ці митці пов'язували свою творчість з утвер¬дженням національної самосвідомості, але водночас не відокремлювали себе від процесів, що відбувалися в європейському живописі.

Тяжіння живописців 20-х років до практики художніх угрупо¬вань можна вважати логічним продовженням традицій, які склалися на межі XIX–XX ст. У зазначений період у середовищі живописців ви¬никли спільні тематичні та жанрові орієнтації (історична проблематика, психологічний портрет тощо), що об'єднували, хоча й умовно, такі яскраві особистості, як А. Рябушкін (1861–1904), Б. Кустодієв (1878– 1927), В. Серов (1865–1911). Поступово активізація цього руху зумовила появу художніх осередків: «Світ мистецтва» (О. Бенуа (1870–1960), Л. Бакст (1866–1924) та ін.); «Спілка російських художників» (К. Коровін (1861–1939), А. Архипов (1862– 1930), С. Виноградов, К. Юон (1875–1958) та ін.); «Блакитна троянда» (П. Кузнецов, М. Сар'ян (1880–1972) та ін.); «Буб¬новий валет» (П. Кончаловський (1876–1956) та ін.).

Пошуки та експерименти формалістичного плану, що відбували¬ся у мистецтві живопису впродовж двох останніх століть, не можуть перекрити реалістичний напрям, без якого створення більш-менш цілісної моделі цього виду мистецтва було б неможливим.Реалізм (від лат. геа1і$т – справжній) – художній напрям, який розкриває образи, характери, обставини у соціально-історичному контексті, тобто відповідно первинній реальності. У західноєвропейсь¬кому живописному мистецтві XIX ст. цей напрям був репрезентова¬ний у творчості французького художника Ж.-Л. Давіда (1748– 1825), зокрема у його відомому полотні «Смерть Марата», у деяких роботах видатного іспанського митця Ф. Гойї (1746–1828) – «Розстріл повстанців», «Родина короля Карла IV» та ін.

Мистецтво реалізму у романтичному ракурсі було цікаво пред¬ставлене у ранньому періоді творчості Е. Делакруа (1798–1863) і найбільше виявилося у його картині «Свобода на барикадах».

Вагомий внесок у розвиток реалістичного напряму було зроблено російськими художниками О. Г. Венеціановим (1780–1847), К. П. Брюлловим (1799–1852), О. А. Івановим (1806–1858), П. А. Федотовим (1815–1852), а у подальшому його розвинули у своїй творчості художники-передвижники. Вони намагалися популяризува-

200

РЄПІН ІЛЛЯ ЮХИМОВИЧ

(1844–1930) – російський живописець. Творчість І. Ю. Рєпіна грунтувалася на реалістичному методі, що зумовив особливості образно-стильової системи його робіт. Мистецтву Рєпіна був притаманний рух «від одиничного до загального». Живопи¬сець однаково віртуозно володів технікою психологічного нюансування при розробці конкретного характеру (портрети А. Толс¬того, П. Стрепетової. М. Мусоргського та ін.) і практикою створення групового портрета («Бурлаки на Волзі», «Хресний хід у Курській губернії», «Урочисте засі¬дання Державної Ради»). У своїх творчих пошуках І. Ю. Ренін тяжів до аналізу «мо-ральнісних ситуацій», що давало змоіу мит¬цеві розкрити засобами живопису психоло¬гічний стан людини у момент морального вибору («Не чекали», «Відмова від сповї¬ДІ", «Іван Грозний і син його Іван»).

ти мистецтво живопису, організовували виставки у різних містах країни. Отже, новий етап у розвитку реалістичного мистецтва був пов'язаний з творчою діяльністю цілої плеяди видатних художників – І. М. Крамсь¬кого (1837–1887), В. В. Верещагіна (1842–1904), В. І. Сурикова (1848–1916), В. М. Васнецова (1848–1926), І. Ю. Рєпіна та ін.

Реалістичний напрям у мистецтві живопису XX ст. привертав увагу провідних художників Східної і Західної Європи: М. І. Му¬рашка (1844–1909), С. О. Коровіна (1858–1908), М. В. Нес¬терова (1862–1942) – Росія; Р. Гуттузо (нар. 1912) – Італія;

Р. Кента (1882–1971) – США; Ф. Г. Кричевського, Т. Н. Яб¬лонської та ін.

Процеси, які впродовж XX ст. відбувалися у мистецтві живопису України, пов'язані з художніми пошуками його провідних представ¬ників: В. Касіяна (1896–1976), М. Глущенка (1901–1977), М. Де¬регуса (1904–1997), В. Зарецького (1925–1990) та ін.

Яскравим взірцем зв'язку українського живопису із специфікою ук¬раїнської національної самосвідомості є творчий доробок народних ху¬дожників К. Білокур (1900–1961) та М. Примаченко (1908–1997).

Тенденції у живописному мистецтві України свідчать про те, що сучасні художники (Т. Сільваші, В. Будніков, О. Животков та

ін.) активно працюють у різних напрямах і, спираючись на досвід

201

КРИЧЕВСЬКИИ ФЕДІР ГРИГОРОВИЧ

(1879–1947) – український живописець, пред¬ставник родини художників Кричевських. Пра¬цював у межах реалістичного художнього методу. У творчості митця простежується поліжанрова орієн¬тація: «Довбуш», «Переможці», «Веселі доярки» та ін. Художнім пошукам Ф. Г. Кричевського було притаманне тяжіння до філософських узагальнень та аналізу смисложиттєвих проблем. У цьому річищі створені його найвідоміші полотна – «Три віки» та триптих «Життя».

Характерною особливістю творчості Ф. Г. Кричев¬ського є тяжіння до циклічності. Якщо деякі роботи митця тільки опосередковано пов'язані між собою («Наречена», «Свати»), то триптих «Життя» та цикл картин «Катерина» (за мотивами поеми Т. Г. Шевченка) є яскравим зразком певної тематичеої спрямованості.

зробленого, йдуть своїм творчим шляхом, який відповідає їхньому світо¬відчуттю. Це є яскравим доказом того, що «зв'язок часів у живописі» не переривається.

ЯБЛОНСЬКА ТЕТЯНА НИ-

ЛІВНА (нар. 1917) – український живописець. Закінчила художню майс¬терню Ф. Кричевського. В її творчості органічно поєдналися кращі традиції ук¬раїнського живопису і авторські новатор¬ські пошуки. У своїх творах художниця вдається як до художніх узагальнень – «Тиша». «Зелене вікно», «Вечір. Ста¬ра Флоренція», так і до образної кон¬кретики – «Відбудова Хрещатика». «Разом з батьком» та ін. У творчості Т. Н. Яблонської відбилася специфіка її природного світобачення, що стимулю¬вала появу таких робіт, як «Вечір на лу¬зі». «Зима в старому Києві». «Чер¬вень». Особливе місце у художній спад¬щині митця займає картина «Хліб», що зробила ім'я Т. Н. Яблонської широко відомим як у країні, так і за її межами. Цей твір естетизує і поетизує процес праці та символізує єдність людини й природи.

ЛІТЕРАТУРА

Аристотель. Сочинения: В 4 т. – М., '1976.

Буало Никола. Искусство поэтическое. – М., 1967.Волков И. Ф. Творческие методы и художественные

системы. – М., 1989.

Еремеев А. Ф. Границы искусства. – М., 1987.

Идеология, мораль, искусство. – К., 1990.

Кучерюк ^. Ю. Социальные функции искусства //

Эстетика. – К., 1991.

Левчук Л. Т. Західноєвропейська культура XIX ст. //

Історія світової культури. – К., 1994.

Мазепа В. И. Художественная реальность в составе

культуры // Искусство: художественная реальность и

утопия. – К., 1992.

Мінералов Ю. К. «Поезія є перетворення думки» (До

поетики О. О. Потебні) // Філософська і соціологічна

думка. – 1993. – № 3.

Панченко В. Ґ. Мистецтво в контексті культури. –

К.,1998.