Хореографія

Хореографія (від грец. с/іогеіа – танець і §гарпо – пишу} ін¬терпретується як танцюваль¬не мистецтво взагалі.

Хореографічне мистецтво – це дуже об'ємне поняття, яке містить балет, мис¬тецтво народного сучасного танцю.

Хореографія сформулювала цілу систему специфічних засобів і прийомів, свою художньо виразну мову, за допомогою чого ство¬рюється хореографічний образ, який виникає з музично-ритмічних рухів. Він має умовно-узагальнений характер і розкриває внутрішній стан і духовний світ людини. Основу хореографічного образу складає рух, який безпосередньо пов'язаний з ритмом.

Специфічною особливістю мистецтва хореографії є її безпосе¬редній зв язок з музикою, яка допомагає розкрити хореографічний образ у всій яскравості і повноті, впливає на його темпоритмічну побудову.

При аналізі музичного мистецтва йшлося про існування важли¬вого зв'язку композитор – виконавець. У хореографії цей зв'язок значно ускладнюється, адже між композитором і виконавцем з'яв¬ляється постать хореографа. Саме цей «потрійний союз» і робить хореографію видом мистецтва.

Перші свідчення про зародження мистецтва хореографії від¬силають нас до глибокої давнини, коли у доісторичну добу танець виконував певну ритуальну функцію. Ця тенденція мала своє продов¬ження і розвиток у культурах Стародавніх Єгипту і Греції, тоді як у Стародавньому Римі танець вже починає сприйматися як видовище.

Середньовіччя накладає на хореографічне мистецтво табу – заборону, хоча народний танець, незважаючи на будь-які перешкоди, продовжує свій розвиток (ця ситуація певною мірою стала основою для відомого роману В. Гюго «Собор Паризької Богоматері»).

Процес відновлення мистецтва хореографії пов'язаний з добою Відродження, але справжній його розвій починається у XVII ст., ко¬ли у Франції було створено Королівську академію танцю (1661).

214

НОВЕРР ЖАН ЖОРЖ

(1727–1810) – французький хореограф, оеформатор західноєвропейського балету. Його теоретичні та художні пошуки були пов'язані з розробкою двох важливих скла¬дових балетного мистецтва: феномену рит¬му і концепції природних даних танців¬ника. Згідно з позицією Ж. Ж. Новерра, професійна майстерність виконавця повин¬на органічно поєднуватися з емоційним началом, що сприятиме процесу створення повноцінного художнього образу. Теоре¬тичні міркування щодо природи і специфіки балетного мистецтва були викладені хорео¬графом на сторінках роботи «Листи про танець». Розвідки Ж. Ж. Новерра у роз¬робці жанрової структури балету мали знач¬ний вплив на подальший розвиток хорео¬графічного мистецтва.

Академією була розроблена основна система класичної хореографії і закладено фундамент балету (від фр. Ьаііеі, від лат. Ьаііо – танцюю), який має свою жанрову структуру:

Хореографія – це своєрідна метатеорія балетного мистецтва, яке поряд з класичним і народно-характерним танцем використовує елементи пантоміми тощо.

Становлення і розвиток мистецтва балету пов'язані з культурами Італії, Англії, Австрії та особливо Франції. Саме у цій країні розпо¬чався процес відокремлення балету від опери і надання балетному мистецтву статусу самостійної галузі хореографії.

Засновником класичного балетного мистецтва був французький балетмейстер Ж. Ж. Новерр, який відстоював ідею синтезу між танцем

215

ПАВЛОВА АННА ПАВЛІВНА (1881–1931) – російська ба¬лерина. її художня спадщина є яскравим взірцем синтезу раціонально¬го і емоційного при створенні хореографічного образу. Бездоганна тех¬ніка класичного танцю у творчості А. Павлової органічно поєднувала¬ся з почуттєвим началом, що давало актрисі можливість виконувати прак¬тично всі провідні партії репертуару Маріїнського театру (Петербург) 1899–1913 рр. Талант А. Павлової яскраво розкрився у спектаклях «Корсар», «Спляча красуня». «Жізель». «Баядерка» тощо. Творчий шлях А. Павлової нерозривно пов'язаний з яскравою сто¬рінкою в історії російської культури – дягилєвськими «сезонами» у Парижі. В сезоні 1909 р. славетна балерина виконала головні пар¬тії у спектаклях «Єгипетські ночі». «Шопеніана» тощо. Найвищим творчим злетом актриси вважають хореографічну мініатюру «Вмираю¬чий лебідь», що назавжди залишилася в скарбниці світового балету.

і музикою. На думку Новерра, саме синтез зумовлював створення повноцінного хореографічного образу.

Провідними школами класичного балету на початку XIX ст. стають італійська і французька, які удосконалюють, розвивають на новому рівні основні принципи балету XVII–XVIII ст., ведуть пошу¬ки нових засобів і прийомів, значно ускладнюють техніку стрибка, обер¬тання тощо.

Процес розвитку балетного мистецтва XIX ст. мав взаємовпливо-вий характер. Так, пошуки, що відбувалися у європейській хореографії, стимулювали становлення цього виду мистецтва у Росії, що згодом приведе до зворотного процесу – впливу мистецтва російського балету на західноєвропейський («Російські сезони» у Парижі). 216Плідно працюва¬ли у Росії західні ба¬летмейстери Ш. Дідло (1767–1837), який поставив багато різно¬жанрових вистав і ви¬ховав таких зірок ба¬летного мистецтва, як А. Істоміна (1799– 1848) і Є. Телешова (1804–1857), та А. Сен-Леон (1821– 1870).

Подальший роз¬квіт балету відбуваєть¬ся у другій половині

XIX – на початку XX ст. і пов'язаний передусім з іменем М. Петі¬па (1818–1910), який здійснив новаторські балетні постанови. Всесвітнє визнання Петіпа принесли балети «Спляча красуня» і «Лебедине озеро» (у співавторстві з Л. Івановим), а імена О. Преображенської, М. Кшесинської, П. Гердта увійшли до історії балетного мистецтва.

Новий етап у розвитку російського балету пов'язаний з іменем О. Горського (1871–1924) – постановника балетів «Дон Кіхот» та «Саламбо». Він відмовився від застарілих прийомів пантоміми, зробив дію чіткішою і динамічнішою, почав активно залучати до ху¬дожнього оформлення своїх спектаклів відомих художників, зокрема К. Коровіна та О. Головіна.

Справжнім авангардистом хореографічного мистецтва XX ст. став М. Фокін (1880–1942). Його творчість формувалась під безпосереднім впливом художнього доробку М. Петіпа та О. Горсь¬кого. Водночас він шукав нові засоби виразності, удосконалював, а багато у чому видозмінював малюнок танцю, створював нові танцю¬вальні форми.

У постановках М. Фокіна «Єгипетські ночі», «Дафніс і Хлоя», «Петрушка» засяяли зірки російського балету А. Павлова, В. Ніжинський, Т. Карсавіна, О. Спесивцева.

Саме з іменами цих представників мистецтва хореографії і по¬в'язаний тріумф всесвітньо відомих «Російських сезонів» у Парижі,

217

що були організовані ви¬датним театральним діячем С. Дягилевим.

Внесок дягилєвських сезонів у розвиток мистец¬тва світового балету важко переоцінити. Видатні митці того часу Р. Роллан, Ж. Кок-то, О. Роден, П. Пікассо, К. Сен-Сане були у захваті від цієї культурної акції.

Дягилєвські сезони є яскравим прикладом міжви¬дового синтезу мистецтв – музики, хореографії та жи¬вопису, що був уможливле¬ний завдяки творчим пошукам художників О.Бенуа, Л.Бакста, В. Серова, М. Реріха; композитора І. Стравинського; хореографів М. Фокіна і Д. Баланчина.

Аналізуючи феномен «Російських сезонів», необхідно чітко пам'я¬тати про важливе місце, яке посідав у контексті цього явища наш великий співвітчизник, провідний соліст трупи Дягилева, видатний хо¬реограф Серж (справжнє ім'я – Сергій Михайлович) Лифар (1905–

1986).

Серж Лифар танцював головні ролі практично у всіх балетах «Російських сезонів» – у «Видінні троянди», «Аполлоні Мусагеті», «Блудному сині», «Післяполуденному відпочинку фавна» тощо. Впро¬довж багатьох років ім'я Сержа Лифаря було несправедливо забу¬тим, але у червні 1994р. у Києві відбувся І Міжнародний конкурс балету ім. Сержа Лифаря. З того часу він проводиться кожні два роки. Великий митець нарешті повернувся на батьківщину, від якої, до речі, ніколи не відмовлявся. Саме тому на могилі видатного майстра написано: «Серж Лифар з Києва». Отже, творчість цього блискучого художника слід інтерпретувати як загальноцивілізаційний фенюмен.

Розквіт мистецтва балету другої половини XX ст. пов'язаний з іменами Г. Уланової, О. Лепешинської, Ю. Григоровича, М. Пли¬сецької, Н. Безсмертнової, М. Лієпи, В. Васильєва, Є. Макснмової, В. Чабукіані, Р. Нурієва, М. Баришникова та ін.

218

ВІРСЬКИЙ ПАВЛО ПАВЛОВИЧ (1905–1975) – українсь¬кий балетмейстер, засновник і художній керівник танцювального ан¬самблю, який з 1977 р. носить його ім'я. Характерною особливістю творчості П. Вірського було поєднання елементів класичного балету з прийомами українського народного танцю. Це знайшло свій від¬биток у хореографічних постановках «Чумацькі радощі». «Запо¬рожці-», «Ловзунеуь». «Гопак» та ін. Художні пошуки П. П. Вір¬ського були пов'язані зі створенням танцювальних картин до оперних вистав, що активізувало процес взаємовпливу між видами мистецтва, збагачувало й емоційно насичувало загальну атмосферу дії. Хресто¬матійним прикладом цього зв'язку є використання хореографічних постановок у структурі опери «Тарас Бульба». Творчості П. П. Вір¬ського було притаманне тяжіння до філософсько-художніх узагальнень, яке дало змогу митцеві впровадити здобутки української національ¬ної хореографії до європейського культурного контексту.

Сьогодні розвиток балетного мистецтва України безпосередньо асоціюється з творчістю А. Шекери, В. Калиновської, В. Ковтуна, Т. Таякіної, А. Рубіної, В. Писарева та ін.

Аналізуючи мистецтво хореографії, слід наголосити, що воно пред¬ставлене не тільки класичним балетом, а й безпосередньо пов язане і з традиціями народного танцю, який відтворює у русі та пластиці спе¬цифіку національної самосвідомості (ансамбль танцю ім. П. Вір¬ського}.

Яскрава сторінка у розвитку мистецтва народного танцю пов'язана з традиціями іспанської національної культури, зокрема з діяльністю

219хореографа і танцівника А. Гадеса, у творчості якого поєдналися мис¬тецтво класичного балету та унікальне явище іспанської культури – мистецтво фламенко.

Отже, мистецтво хореографії постійно розвиваєть¬ся і видозмінюється, адже мова пластики, мова тан¬цю, якою володіють її провідні митці, завжди при¬вертатиме увагу і викликатиме захоплення у гляда¬чів усього світу.

ЛІТЕРАТУРА

Аристотель. Сочинения: В 4 т. – М., '1976.

Буало Никола. Искусство поэтическое. – М., 1967.

Волков И. Ф. Творческие методы и художественные

системы. – М., 1989.

Еремеев А. Ф. Границы искусства. – М., 1987.

Идеология, мораль, искусство. – К., 1990.

Кучерюк ^. Ю. Социальные функции искусства //

Эстетика. – К., 1991.

Левчук Л. Т. Західноєвропейська культура XIX ст. //

Історія світової культури. – К., 1994.

Мазепа В. И. Художественная реальность в составе

культуры // Искусство: художественная реальность и

утопия. – К., 1992.

Мінералов Ю. К. «Поезія є перетворення думки» (До

поетики О. О. Потебні) // Філософська і соціологічна

думка. – 1993. – № 3.

Панченко В. Ґ. Мистецтво в контексті культури. –

К.,1998.