Естетична специфіка літератури

Література (від лат. ІШега – буква} – форма художньої діяльності людини, яка естетич¬но опановує світ через слово.

Класична література має свою жанрово-родову специфіку, що розвивалася впродовж усього періоду її існування. Основу літератури складають три її роди, кожен з яких формує власну жанрову структуру:

Поряд з класичною літературою існує фольклор (від англ. /оІМоге – народна мудрість) – народна творчість, з якою безпосе¬редньо пов'язані героїчний епос, казки, легенди, пісні, прислів'я тощо.

Особливе місце у цьому ряду посідає міф, який стимулював творчу діяльність видатних письменників античності: Гомера (між XII–VIII ст. до н. е.) – «Іліада» та «Одіссея»; Есхіла (525–456 до н. е.) – «Прометеи закутий», трилогія «Орестея»; Софокла (496–406 до н. е.) – «Антігона», «Едіп-цар»; Евріпіда (480–406 до н. е.) – «Медея», «Іпполіт» (див. розділ «Категорії естетики» та розділ «Трагіч¬не»). У цей же період активно працював творець комедій Арістофан (445–385 до н. е.) – «Вершники», «Птахи» та ін. Саме ці письмен¬ники створили літературу, що отримала назву грецької класики.

Представники давньогрецької літератури заклали фундамент подальшої інтерпретації категорій трагічного (творчість У. Шекс¬піра – «Макбет», «Отелло», «Король Лір» тощо, «Франц фон Зікен¬ген» Лассаля та ін.) і комічного (творчість Дж. Свіфта, М. Твена, А. Франса, Б. Шоу, О. Уайльда).

Водночас з розвитком драми у давньогрецькій літературі важливе місце посідає лірика (від грец. ІугіНоз – виконаний під акомпанемент ліри), що фактично є провісницею віршотворчих розмірів. З лірикою

244

пов язані імена відомих давньогрецьких поетів, серед яких особливої уваги заслуговує доробок Тертея (VII ст. до н. е.) та Анакреонта (бл. 570 – 478 до н. е.).

Цікаві процеси відбувались і у давньоримській літературі, що по¬дарувала світу блискуче сузір'я письменників: Вергілія (70–19 до н. е.) – автора відомої поеми «Енеїда», Горація (65–8 до н. е.), який створив значну кількість ліричних віршів, та Овідія (43 до н. е. - бл. 18 н. е.), перу якого належить поема «Метаморфози», що привер¬тає увагу як літературознавців, так і філософів.

Саме доба античності заклала основи для виникнення синтезу між літературою та філософією.

Важливе місце у розвитку літератури посідають давньоруські літописи. Виникнення цього оригінального явища пов'язане з Х– XI ст. і безпосередньо асоціюється з ім'ям Володимира Мономаха (1053–1125). Проте вершиною давньоруської літератури безпе¬речно є «Слово про Ігорів похід», присвячене подіям 1185 р. – походу князя Ігоря на половців.

Епоха середньовіччя представлена цікавим процесом розвитку епічних творів, що мали героїчний характер і були побудовані на міфоло¬гічній основі: «Пісня про Нібелунгів» (Німеччина), «Пісня про Ролан¬да» (Франція) та ін. У цей період формується ще одне оригінальне явище – провансальська лірика, де йдеться про кохання поета-лицаря до прекрасної дами. Провансальська лірика була безпосередньо пов язана з феноменом лицарського роману, що запозичував свої сю¬жети з давніх легенд і був представлений іменами Б. де Сент-Мора (Франція), В. фон Ешенбаха та Г. Страсбурзького (Німеччина).

Особливої уваги у літературі Х–XIII ст. заслуговує феномен персидської класичної поезії, що передусім пов'язана з іменами Фірдоусі (932/941 – 1026), О. Хайяма (1048–1122) та Сааді (1203–1292), доробок яких є яскравим взірцем філософської пое¬зії. Своєю творчістю видатні письменники ніби підтверджували дум¬ку Арістотеля, яку відомий філософ висловив на сторінках своєї праці «Поетика»: «поезія вища за історію», маючи на увазі, що поезія по¬в язана з загальним, а історія – з одиничним.

Новий етап у розвитку літератури XVI ст. безпосередньо асоцію¬ється з добою Відродження. Художні пошуки, що відбувалися у цій галузі, охоплювали більшість країн Західної Європи, насамперед Іта¬лію, Англію, Францію, Іспанію та Німеччину.

Італійське Відродження у літературі було яскраво репрезентова¬не творчістю Данте Аліг'єрі (1265–1321) – автором «Божествен-

245

ШЕКСПІР УЇЛЬЯМ(1564–1616) – англійський письменник, ре¬форматор європейської драматургії. Визнач¬ною рисою його творчості є активізація діалогу між літературою і культуротворчими науками. Художня спадщина Шекспіра – яскравий взірець інтерпретації естетичних категорій «трагічного» – «Ромео і Джульетта», «Гамлет-», «Король -Лір», «Макбет», «Отел-,ю» та «комічного» – «Приборкання непо¬кірної». «Комедія помилок», «Два веронці». «Сон літньої ночі», «Багато галасу дарем¬но». «Дванадцята ніч» тощо. Об'єктом ху¬дожнього осмислення У. Шексніра стали проб¬леми влади («Король Лір», «Макбет»), зрад¬ництва («Отелло», «Гамлет») та ін., інтерпре¬туючи які драматург використовував етико-естетичний і психологічний підходи. Свої най¬відомініі трагедії та комедії англійський дра¬матург створив, спираючись на принципи реа¬лістичного методу, тоді як в його останніх п є¬сах – «Перікл». «Зимова казка», «Буря» – чітко простежуються фантасмагоричні мотиви, віддається перевага нереалістичному способу пізнання дійсності.

ної комедії». В основу твору покладено історію подорожі автора поеми до пекла, чистилища та раю у супроводі видатного римського поета Вергілія. Спираючись на принцип спадковості (автор сприй¬мається як нащадок давньоримського поета), Данте філософськи ос¬мислює проблеми сенсу людського буття.

З італійським Ренесансом пов'язаний розквіт творчості двох вели¬ких співвітчизників Данте – ліричного поета Р. Петрарки (1304– 1374) та Д. Боккаччо (1313–1375) – автора всесвітньо відомого «Декамерона».

Література англійського Відродження передусім асоціюється з іменем У. Шекспіра (див. розділ «Театр»), який у своїй творчості блискуче інтерпретував естетичну категорію «трагічне».

Своєю творчістю У. Шекспір стверджував ідею гуманістичних загальнолюдських цінностей, апелюючи до моральних принципів доби Відродження.

Цікаві процеси, що відбувалися в іспанській літературі XVI– XVII ст., представлені спадщиною Лопе де Веги (1562–1635), що ознаменувала новий етап у розвитку драматургії, і М. Сервантеса

246

(1547–1616), який використовує у своєму романі «Дон Кіхот» синтез трагічного і комічного начал.

Слід зазначити, що література XVI–XVII ст. у кращих своїх взірцях неодноразово зверталася до осмислення у художніх творах основних естетичних категорій, зокрема категорії комічного. Цікаві пошуки відбу¬валися у інших країнах Західної Європи, передусім у Франції, Німеччині та Великій Британії. Так, розвиток французької і німецької літератури пов'язаний з іменами Ф. Рабле (1494–1553) – «Гаргантюа і Панта¬грюель», У. фон Гуттена (1488–1523) – «Діалог» та Е. Роттер¬дамського (1469–1536), роман якого «Похвальне слово Глупоті» свідчив про високий рівень літературних здібностей автора, а також давав підста¬ви вважати Е. Роттердамського філософом іронічного складу мислення.

Особливе місце в інтерпретації категорії комічного в історії світової літератури посідає феномен Дж. Свіфта (1667–1745). Традиційно його творчість асоціюється з циклом сатиричних романів «Мандри Гуллівера». Проте необхідно зауважити, що феномен Дж. Свіфта потребує глибшого аналізу. Цілком слушно цього пись¬менника вважають філософом свого часу, адже у творі «Скромна про¬позиція» Дж. Свіфт блискуче інтерпретував один з найскладніших різновидів категорії комічного – сарказм.

У подальшому традиції Ф. Рабле, Е. Роттердамського, Дж. Свіфта були розвинені у творчості М. Твена (1835–1910) – «Пригоди Тома Сойєра», «Янкі з Коннектікута при дворі короля Артура» та ін.;

А. Франса (1844–1924) – «Острів пінгвінів» тощо; Б. Шоу (1856–1950) – «Професія місіс Уоррен», «Будинки вдівця» та ін.

Слов'янська література XV–XVII ст. фактично не опанову¬вала художніх можливостей комічного. Навпаки, особливості розвитку літератури Східної Європи того періоду пов'язані з феноменом бого¬словських творів, що були яскраво інтерпретовані у творчості про¬топопа Аввакума (1620 або 1621 – 1682), зокрема в його авто¬біографічній повісті «Житіє протопопа Аввакума».

Особливості подальшого розвитку світової літератури XVII ст. по¬значені формуванням художніх течій, процес виникнення яких активно продовжувався і у XIX ст. Початком цього руху став такий напрям, як класицизм, що яскраво виявився у багатьох країнах Європи, зокрема у Франції – «французький класицизм»: П. Корнель (1606–1684), Ж. Расін (1639–1699), Ж. Б. Мольєр (1622–1673) та в Росії – «російський класицизм»: О. Кантемір (1708–1744), О. Сумаро¬ков (1717–1777), Д. Фонвізін (1745–1792). Саме у творах цих пись¬менників знайшли відображення основні естетичні принципи класицизму:

247

Достоєвський

ФЕДІР МИХАИЛОВИЧ

(1821–1881) – російський письменник,

епохальна постать європейського літератур¬ного процесу.В його творчості простежуються два етапи, що розділяють роки наслідків трагедії «нетрапіевського осередку», членом якого був Ф. М. Достоєвський. Перший етан – це період становлення письменника, коли були створені роман «Бідні люди», повісті та оповідання «двійник». «БІЛІ ночі», «Неточка Незванова» та ін., що складають єдиний тематичний цикл – осмислення «драми маленької людини», витоки якого, за висловом самого Достоевського, сягають у творчість М. В. Гоголя («Шинель»). Другий етап пов'язаний з романами «Зне¬важені і скривджені» і «Записки з Мерт¬вого дому», тоді як розквіт літературної діяльності письменника асоціюється зі своє¬рідною трилогією письменника – «Зло¬чин і кара», «Ідіот», «Біси», що можуть вважатися літературною моделлю аналізу «проблеми пограничних ситуацій». У цих романах Достоєвський осмислює цілий комплекс загальнофілософських питань (життя – смерть, добро – зло, страждан¬ня – співчуття, злочин – кара тощо). Художнім підсумком творчості письмен¬ника став роман «Брати Карамазовы». Особливе місце у спадщині письменника посідає його «ІЦоденник», який допо¬міг краще збагнути особливості світо¬відчуття Достоєвського, сприяв частко¬вому проникненню у секрети творчої ла¬бораторії одного з найвидатніших пись¬менників усіх часів і народів.

співвідношення одиничного та загального, що виявляється як на рівні змісту, так і на рівні форми; єдність місця, часу, дії тощо. Процеси, які відбувалися у межах класицизму, були теоретично осмислені у трактаті Н. Буало (1636–1711) «Мистецтво поетичне».

Значний вплив на розвиток літератури XVIII ст. мало Просвіт¬ництво, що стимулювало філософські пошуки Д. Дідро, І. І. Вінкельма¬на, О. Г. Баумгартена, які впливали на світосприйняття Вольтера (1694–1778) та Ж. Ж. Руссо (1712–1778). їхній творчий доробок був блискучим синтезом власних філософських концепцій, літературної творчості і стимулював розвиток літературного процесу Східної Євро¬пи: Г. Державін (1743–1816), О. Радищев (1749–1802) та ін.

Наприкінці XVIII – початку XIX ст. бере свій початок процес інтеграції культуротворчих наук: філософії, естетики, етики, мистецт¬вознавства, що приводить до виникнення напряму романтизму (від фр. готапіізт.е), який яскраво виявився у Німеччині, Англії, Франції,

248

ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ

(1814–1861) – знакова постать української культури. Феномен цього видатного письмен¬ника і живописця є одним з найдослідженіших в історії України. Філологи, мистецтвознавці, культурологи, психологи зробили об'єктом прискіпливого аналізу художню спадщину Т. Шевченка, яка з плином часу справляє все більше враження висотою свого художнього рівня, різноманітністю жанрово-тематичного спектра, кількістю створеного. Можливість блискучої реалізації свого талан ту у двох видах мистецтва (літературі та жи¬вописі) зумовила використання Т. Г. Шев¬ченком прийому «тематичної дифузії». Найпо¬казовішим прикладом у цьому зв'язку є інтерпре¬тація митцем історії матері-покритки, що була ним втілена у відомих літературних і живописних творах («Наймичка», «Катерина» та ін.). Великий інтерес сучасних дослідників викликає щоденник письменника, який більш відомий під на¬звою «Захалявної книжки». Саме їй у найтрагіч-нііпі моменти життя Т. Г. Шевченко довіряв свої думки, розкривав власну душу, фіксував творчі за¬думи. Розшифровка цих записів, можливо, відкриє нові, ще не досліджені, сторінки з життя і творчості особистості, з іменем якої справедливо асоціюєть¬ся феномен української національної культури.

Росії, Україні. Батьківщиною романтизму була Німеччина. Біля його витоків стояли естетики Новаліс, брати Шлегель, Ф. Шеллінг, які сти¬мулювали творчі пошуки провідних письменників-романтиків Е. Т. Гоф¬мана (1776–1822), Г. Гейне (1797–1856), И. В. Гете (1749– 1832) – Німеччина; Дж. Г. Байрона (1788–1824) – Велика Британія; В. Гюго (1802–1885) – Франція; В. Жуковського (1783–1852), О. Пушкіна (1799–1837), М. Лєрмонтова (1814– 1841) ранній період творчості – Росія. Письменники романтичної орієнтації намагалися піднятися над прозою буття, але водночас не займалися її відвертою естетизацією. Саме тому романтизм вважає¬ться предтечею провідного напряму XIX ст. – реалізму, який розкриває людський характер опосередковано, через одиничне як вияв загального. Реалістичний рух подарував світові визначних письменників:

О. Пушкіна, М. Гоголя (1809–1852), Ф. Достоевського, Л. Толс¬того (1828–1910) – Росія; Т. Шевченка (1814–1861), П. Мир-249

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

(справжнє ім'я Л. П. Косач-Квітка) (1871– 1912) – видатна українська поетеса і громад¬ська діячка. Значний вплив на формування її естетико-мистецтвознавчих орієнтирів мали кон¬цептуальні розробки провідних західноєвропей¬ських і вітчизняних теоретиків межі XIX– XX ст.: С. Кьеркегора, Ф. Ніцше, М. Драго-манова та ін., що зумовило превалювання фі¬лософського, морально-психологічного аспектів у творчості письменниці.Характерною особливістю художнього спряму¬вання Л. Українки була органічність у поєднанні національного і загальнолюдського, активне звер¬нення до міфологічної традиції, інтерпретація класичних сюжетів світової літератури: «Кас¬сандра», «Камінний господар», «Руфін і Пріс¬цілла», «Оргія» та ін.

Творчим тріумфом Л. Українки стала драма-феєрія «Лісова пісня», в якій письменниця через систему яскравих художніх образів здійснила філософське осмислення споконвічних проблем життя – смерті, добра – зла, любові – зрад¬ництва, що і надало твору статусу шедевра ук¬раїнської літературної класики.

ного (1849–1920), І. Карпенка-Карого (1845–1907), О. Коби¬лянську (1863–1942), Л. Українку (1871–1913), М. Коцюбин¬ського (1864–1913) – Україна; Ф. Стендаля (1783–1842), О. де Бальзака (1799–1850), Г. Флобера (1821–1880) – Фран¬ція; Ч. Діккенса (1812–1870), В. Скотта (1771–1832) – Англія та ін. Перелік імен можна продовжувати, адже література XIX ст. – це література «видатних персонали».

Доробок цих письменників був об'єктом для теоретичного ана¬лізу з боку не тільки літературознавців, а й філософів, естетиків, психо¬логів, оскільки у творах Ф. Достоєвського, Л. Толстого, Т. Шевченка, О. де Бальзака та інших письменників проблеми людини, сенсу буття були осмислені з філософсько-естетичних позицій.

У подальшому такий інтеграційний прийом був характерним для творчості В. К. Винниченка, доробок якого впливав на світосприй¬няття як української, так і європейської інтелігенції, адже твори пись¬менника мали загальнолюдську смисложиттєву спрямованість («Олаф Стефензон», «Рівновага», «Заповіти батьків»).

250

ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ

(1880–1951) – український письменник і політичний діяч. Характерною особливістю його творчих пошуків і громадської діяльності було акцентування уваги на морально-етичній проблематиці. Винниченко зосереджувався на аналізі «іюграничних ситуацій», що стали об'єк¬том його художніх інтерпретацій в романах «Божки», «Рівновага» та п'єсах «Брехня», «Чужі люди». «Дисгармонія». У своїй творчій діяльності письменник активно використовував прийом «ідентифікації» – ото¬тожнення себе з героями власних творів: «Шаб¬лї життя», «Момент», «Олаф Стефензон» та ін. Важливе місце в спадщині Винниченка посідає його науково-дослідна діяльність, що, з одного боку, є цікаїзим зразком теоретичного осмислення власної творчої лабораторії, а з іншого – свідомою демонстрацією моральної позиції письменника: «Про мораль пануючих і мораль пригноблених. Олвертий лист до моїх читачів і критиків»: «Спостереження непрофесіонала. Марксизм і мистецтво». Збагативши і розвинувши кращі традиції ук¬раїнської літератури та визначивши принципо¬во нову літературну тенденцію, В. К. Винничен¬ко водночас подолав межі суто національного, здобувши статус загальнолюдського.

Розвиток реалістичного напряму XIX ст. пов'язаний з виникнен¬ням його різновидів – власне реалізму, що був яскраво представ¬лений передусім у країнах Східної Європи і теоретично осмислений у працях О. Герцена (1812–1870), М. Чернишевського (1828– 1889), М. Добролюбова (1836–1861), та веризму (від італ. иего – істинний, правдивий), який безпосередньо асоціюється з творчістю італійського письменника Дж. Верги (1840–1922).

Кінець XIX – початок XX ст. позначений активізацією інтегра¬ційного процесу дифузії культуротворчих наук і художньої практики, що у літературі привів до виникнення цілої групи напрямів і течій формалістичної орієнтації.

Так, у 70-х роках XIX ст. складається напрям – натуралізм (від лат. паіига – природа). Ця течія була зобов'язана своїм виникнен¬ням філософії позитивізму (О. Конт, І. Тен та ін.), яка мала

251

ЗОЛЯ ЕМІЛЬ

(1840–1902) – французький письменник, один з найвидатніших пред¬ставників напряму натуралізму в літера¬турі. Його спадщина – яскравий взі¬рець трансформації досвіду природничих наук у літературну площину. Характерною особливістю творчості Е. Золя є його тяжіння до циклічності, що зумовило появу двадцятитомної се¬рії романів «Ругон-Маккари». Метою письменника стало дослідження чинника «дурної спадковості», що була основою генеалогії роду Ругон-Маккарів (про це йдеться на сторінках роману «Кар'єра Ругомів») і безпосередньо вплинула на подальшу долю його нащадків – героїв творів «Пастка», «Здобич», «Гроші», «Черево Парижа», «Творчість», «Лю¬дина-звір» тощо.

В основному всі романи циклу трагічні за світовідчуттям. Об'єктом художнього осмислення Е. Золя стає психофізіоло¬гічна природа людини і неконтрольова¬ність п вчинків. Письменник ніколи не виносить остаточний вирок своїм персо¬нажам, він не засуджує і не виправдовує

їх, адже ними керує могутня сила позасві¬домого. Саме до цього висновку доходить доктор Паскаль – герой однойменного й останнього роману циклу. Специфіка образного мислення, особливості світосприйняття письменника дали підста¬ву 3. Фрейду вважати Е. Золя першим психоаналітиком в історії людства.значний вплив на творчість відомих французьких письменників Е. Зо¬ля та братів Гонкур – Едмона (1822–1896) і Жюля (1830– 1870). На сторінках своїх романів вони розглядали людську природу, витоки її моральних настанов, насамперед у сфері фізіології та у кон¬тексті основних біологічних законів. У художній практиці натураліс¬тів було здійснено спробу інтеграції філософії, природничих наук і літератури.

Важливе місце в структурі проблеми естетичної специфіки літератури посідає питання стимулів художньої творчості, що, зокрема, зумовила практику ведення щоденників провідними письменниками XIX–XX ст.:

Т. Шевченком, Ф. Достоєвським, братами Гонкур, К. Манном та ін.

Наприкінці XIX ст. в європейській літературі виникає цікава тенденція, що стимулює процес «діалогу культур». Найпоказові-шим щодо цього є феномен української літератури межі століть. Так, творчі пошуки О. Кобилянської, Л. Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, В. Винниченка, М. Євшана, М. Вороного та інших, з од-

252

ного боку, є виявом специфіки української національної самосвідо¬мості, а з іншого – заглиблені у європейський літературний контекст. Спадщина цих письменників є яскравою сторінкою не тільки в націо¬нальній, айв загальноєвропейській літературі та культурі. Саме тому спільні мотиви можна побачити у творах О. Кобилянської і Е. Золя, Л. Українки і Г. Ібсена, М. Вороного і Ш. Бодлера.

Події, що відбуваються у літературі наприкінці XIX ст., позначені цікавими пошуками та експериментами, які пов'язані з формуванням художньо-естетичної^ системи модернізму (від фр. тосіегпе – новітній, сучасний). Його теоретичними засадами були ірраціоналіс-тичні концепції А. Шопенгауера та Ф. Ніцше, екзистенціалізм М. Хайдеггера, Ж.-П. Сартра, А. Камю, психоаналіз 3. Фрейда, тео¬рія «колективного позасвідомого» К. Г. Юнга, інтуїтивізм А. Берг¬сона, феноменологія Е. Гуссерля.

Модерністський напрям був представлений двома йг го різнови¬дами декадентством (від фр. <1еса<1епсе – занепад) та авангар¬дом (від фр. аиапі§агс1е – передовий).

Декадентська література позначена відчуттям песимізму, прире¬ченості тощо. У межах цієї течії сформувалася значна кількість ху¬дожніх напрямів, яким було притаманне песимістичне світовідчуття. Найяскравішим явищем у структурі декадентської літератури був символізм (від фр. хутЬо/іхте – знак, символ), що мав інтернаціо¬нальний характер і яскраво виявився у творчості III. Бодлера, П. Вер¬лена, А. Рембо, С. Малларме (Франція); О. Уайльда (Англія); Д. Ме¬режковського, 3. Гіппіус, Ф. Сологуба, В. Брюсова, Л. Андреева (Росія). У своїх творах письменники апелювали до ідей романтиків, містиків; до філософських концепцій Платона, І. Канта, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, В. Соловйова, які стали їхньою теоретичною платформою. У подальшому символізм трансформувався в акмеїзм (від грец. с^те – верхів'я, квітуча сила) – М. Гумільов, А. Ахматова, И. Мандельштам та інші, а також мав певний вплив на формування сюрреалізму та експресіонізму.

Авангардистський рух, що вважається крайнім виявом модернізму, у літературі найяскравіше репрезентований трьома художніми напря¬мами: експресіонізмом – Г. Бенн (Німеччина); Ф. Кафка, О. Ко¬кошка (Австро-Чехія); Л. Андреев, В. Стефаник, О. Кобилянська («слов'янська гілка експресіонізму»); сюрреалізмом – Г. Аполлі¬нер, П. Елюар, Л. Арагон (Франція) та футуризмом.

Авангардистський напрям футуризм (від лат. /иіигит – май¬бутнє) виникає в Італії. Його теоретиком і лідером був Ф. Т. Марі-

253

нетті – автор «маніфестів італійського футуризму». Проте поступово футуризм переступив межі Італії і сьогодні цей феномен пов'язують з «золотим європейським трикутником»: Рим – Париж – Москва.

Основним гаслом західноєвропейських футуристів стає ідея мак¬симального зв'язку людини з науково-технічним прогресом, що пови¬нен був стимулювати її інтелектуальну активність. Саме тому футуристи звертаються у своїй творчості до феноменів руху і ритму.

Особливе місце у загальному русі західноєвропейського футуризму посідає російський футуризм, який асоціюється з іменами В. Каменського, В. Маяковського, Д. Бурлюка, Б. Пастернака, М. Асеева.

Російські футуристи не заперечували естетичних принципів захід¬ного футуризму, але водночас ішли власним шляхом. Зокрема, свою творчість вони пов'язували з історією та міфологією слов'янства, запро¬понувавши ідею «переклику через тисячоліття» і проголосивши Х ст. «золотим віком слов'янства».XX століття позначене активним процесом взаємодії культуро¬творчих наук і літератури, що привів до виникнення феноменів М. Пруста (1871–1922) та школи «нового роману» (М. Бютор, А. Роб-Грійє, Н. Саррот та ін.), творчість яких формувалась під безпосереднім впливом теорії інтуїтивізму А. Бергсона. Тісний зв'язок існував між психоаналітичною концепцією 3. Фрейда та творчістю Т. і К. Манн, який мав взаємовпливовий характер: якщо романи письмен¬ників «Доктор Фаустус», «Мефісто» були безпосередньо пов'язані з ідеями віденського психоаналітика, то сам 3. Фрейд глибоко сумував, що, неминуча смерть не дасть йому змоги дочитати другу частину роману «Иосиф та його брати». Психоаналітична теорія стимулювала творчі пошуки Д. Джойса, Г. Лоуренса, А. Рюноске, К. Абе та ін.

Не тільки філософсько-естетичні, а й соціально-політичні проце¬си (перша і друга світові війни, «велика депресія» тощо) впливали на світовідчуття провідних письменників XX ст.: Е. М. Ремарка, К. Манна, Е. Хемінгуея, творчість яких стала вираженням психо¬логії «загубленого покоління».

У контексті загального літературного процесу XX ст. цікавим є феномен латиноамериканської літератури, що передусім асоціюється з іменами П. Неруди, Г. Маркеса. Ж. Амаду, у творчості яких органічно поєдналися кращі традиції європейської літератури і спе¬цифіка власної національної самосвідомості.

Поряд з формалістичними напрямами важливе місце у літератур¬ному процесі XX ст. посідає реалістична течія. Вона була представле-

254

на двома модифікаціями: неореалізмом (від лат. геаіікт – дійсний), виникнення якого пов'язують з теоретичними концепціями італійсь¬кого філософа А. Грамші, що впливали на літературну діяльність Л. Піранделло, В. Пратоліні, К. Леві, А. Моравіа, Е. де Філіппо, та соціалістичним реалізмом.

У межах соцреалізму працювали А. Барбюс (Франція), А. Зегерс (Німеччина), а починаючи з 1934 р. – І з'їзду радян¬ських письменників – соцреалізм став основним методом радян¬ської літератури та мистецтва і безпосередньо асоціювався з твор¬чістю М. Горького, О. Фадеева, М. Шолохова, Я. Коласа, О. Корнійчука та ін.

Сьогодні метод соціалістичного реалізму викликає значні теоре¬тичні дискусії, що пов'язані як з аналізом концепцій цього творчого методу, так і з розглядом супутніх проблем, зокрема теорій «соціально¬го замовлення» та «пролеткульту», які відіграли трагічну роль у ра¬дянській літературі та мистецтві.

Отже, література XX ст. вражає розмаїттям худож¬ніх напрямів і течій, які свідчать про цікаві пошуки і процеси, що не перестають відбуватися у її надрах.

ЛІТЕРАТУРА

Базен А. Что такое кино? – М., 1972. Бобошко Ю. Режисер Лесь Курбас. – К., 1987. Борее Ю. Эстетика – морфология искусства // Борее Ю. Эстетика. – М„ 1988. – С. 275–307.

Варшавский А. С. Жемчужное ожерелье. – М., 1975. Галеев Б. М. Содружество чувств и синтез искусств // Науч.-попул. сер. «Эстетика». – М., 1982. – № 12. Дмитриева О. Б. Художники итальянского Воз¬рождения XIV–XVI вв. – Л., 1970. Заболотна В. Амвросій Бучма. – К., 1984. Зингерман Б. И. Жан Вилар и другие. О театре Брехта. Английские перемены. – М., 1964. История советского кино: В 4 т. – М 1969– 1978. – Т. 1–4.

Кабалевский Д. Б. Про трех китов и многое другое – М.,1976.

Кожинов В. Виды искусства. – М., 1960. Корнієнко Н. Театральна естетика Леся Курбаса –

К., 1988. Кун Н. Легенды и мифы Древней Греции. – М.,

1975.

Лемешева Л. Украинское кино: проблемы одного по¬коления. – М., 1987.

Лифарь С. Страдные годы. С Дягилевым (Воспомина¬ния). – К„ 1994.

Лихачев Д. С. «Слово о полку Игореве» – героический пролог русской литературы. – Л., 1967. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. – М., 1978. Михалев В. П. Видовая специфика и синтез искусств. – К.,1984.

Музыкальная энциклопедия: В 6 т. – М., 1973–

1976. – Т. 1–6.

Мусієнко Н., Мусієнко О., Слободян В. Світло

далеких зірок. – К., 1995.

Новерр Ж. Ж. Письма о танце. – Л.; М., 1965.

Оніщенко О. Міфотворчість і художня спадщина

О. П. Довженка // Етика, естетика і теорія культури. –

1992. – № 37. – С. 85–92.

Павличко С. Дискурс модернізму в українській

літературі. – К., 1997.

Пилипчук Р. Я. Українському театрові 400 років. –

К.,1991.

Садуль Ж. Всеобщая история кино: В 8 т. – М.,

1958–1982. – Т. 1–4, 6.

257