Давньогрецька естетика

Наголошуючи на ролі чуттів у становленні предмета естетики, слід пам'ятати, що з V ст. до н. е. на зміну чуттєво-споглядальному підходу до дійсності, пануванню космологізму – сприй¬манню Космосу як втілення гармонії, доцільності, краси – приходить інтерес до людини, яка здатна пізнавати навколишній світ, з'являється необхідність вироблення загальних понять, потреба систематизувати пізнане. Водночас V ст. до н. е. – це складний, суперечливий період у соціально-політичному житті Греції: війни з Персією, боротьба арис¬тократії з демократичними силами, конфлікти між полісами. В цих умовах виникає необхідність осмислення тих культурно-соціальних зламів, які трансформували давньогрецьку філософію у принципово нову площину. V ст. до н. е. висуває плеяду яскравих мислителів, серед яких особливе місце належить СОКРАТУ (470/469–399 до н. е.).

Теоретичні погляди Сократа спиралися на політико-етичну осно¬ву, на спроби визначити поняття «добра» і «зла». Критикуючи афінську демократію, філософ наполягав на передачі влади «кращим», тобто «моральним», представникам суспільства. Мораль виступає запору¬кою справедливості, благородства людини.

Спираючись на принцип доцільності, Сократ намагається розкрити співвідношення між етичним та естетичним, прекрасним і корисним. Учений оперує поняттям «калокагатія» – поєднання давньогрець¬ких слів «прекрасний», «добрий». Слід наголосити, що це одне з ос¬новних понять античної естетики, яке означало гармонію зовнішнього й внутрішнього, що є умовою краси індивіда.

Термін «калокагатія» по-різному трактувався в конкретні пе¬ріоди соціально-історичного розвитку античного суспільства. Піфа¬горійці розуміли її як зовнішню поведінку людини, яка водночас ви¬значає і внутрішні людські якості. Геродот пов'язував калокагатію з релігійними ритуалами, мораллю жерців. Платон вважав, що принцип калокагатії слід пов'язувати з професією воїнів, з поняттям військової честі та моралі. Проте поступово греки все більше трансформують калокагатію у сферу освіти, вихованості людини, і, нарешті, починається філософське осмислення цього поняття. Ця тенденція пов'язана з концепцією Арістотеля, який інтерпретував калокагатію як гармонію зовнішнього й внутрішнього. При цьому під внутрішнім він розумів мудрість. Остання, у свою чергу, приводить людину до глибокого усві¬домлення єдності краси і добра, естетичного і морального. Це має стати нормою існування людини. Якщо людина не здатна досягти гармонії, то вона, принаймні, повинна через самовдосконалення тяжіти до цього. Слід зазначити, що давньогрецьке мистецтво намагалося втілити принцип калокагатії у творчості. Носіями саме цього мораль¬но-етичного принципу є герої Фідія, Поліклета, Софокла.

У подальші історичні періоди принцип калокагатії був забутий, а науки «етика» й «естетика» все більше роз'єднувалися і кожна з них обирала власний, самостійний шлях розвитку. Проблема зв'язку етики й естетики перемістилася у сферу мистецтва, і найтиповішим аспектом дослідження взаємодії етики й естетики була проблема «мистецтво і мораль».

З ім'ям Сократа пов'язана постановка проблеми співвідношення красивого і корисного, а також спроби визначити поняття «ідеал».

21

ПЛАТОН

(427–347 до и. е.) – (від грец. широкий), справжнє ім'я Арістокл. Син заможного афінського громадянина, учень Сократа. Після смерті Сократа Платон залишив Афіни, жив у Мегарі, мандрував Єгиптом і деякий час жив у Південній Італії та на Сицилії. Приблизно у 387 р. до н. е. Платон повернувся до Афін, де заснував філософську школу, яка мала назву «Академії».

Естетичні погляди Сократа знайшли продовження у філософській кон¬цепції Платона – видатного представника античної філософії.

Естетична спадщина Платона пов'язана з дослідженням природи естетичного почуття, джерел талановитості, проблем естетичного ви¬ховання. Особливу увагу Платон приділяв вивченню мистецтва. Це пояснюється, зокрема, тим, що мистецтво відігравало особливу роль у житті Афін у V–IV ст. до н. е. Афінська демократія відстояла право на безплатне відвідування театру, народною повагою користува¬лися поети і музиканти. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов'язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: мистецтво виховує як позитивні, так і негативні якості. Платон розширює естетичну проблематику. В його теоретичних діалогах при¬сутні думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. І хоча абсолютно прекрасне існує у вигляді ідеї, сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шлях до майбутніх теоретичних досягнень у галузі есте¬тичного.

Водночас саме з ім'ям Платона пов'язані ті суперечності у поста¬новці і вирішенні окремих естетичних проблем, які не лише відіб'ються у численних дослідженнях, авторських інтерпретаціях конкретних термінів, понять, а й виступатимуть у різні історичні періоди основою для формування нових філософських концепцій.Так, у діалогах «Іон», «Держава» Платон, з одного боку, захоплю¬ється «божественною» силою митця, а з іншого – свідомо принижує

його через відсутність утилітарних (практично-корисних) наслідків діяльності митця. На думку Платона, не поету, а лікарю чи реміснику слід віддати перевагу, адже їх діяльність практично значуща. Проблема ролі мистецтва у духовному розвитку людини, у формуванні її почуттє¬вої культури ще теоретично не сформована, а на рівні ототожнення художньої та ремісничої діяльності мистецтво втрачає свою само¬бутність і самоцінність.

Порівнюючи бога – поета – рапсода – глядача, Пла-тон відводить поетові роль посередника, який від бога передає бла¬го людині. Це формальна функція, і високий зміст творчості втрача¬ється.

Ще однією дискусійною проблемою є спроба Платона визначити суб'єкт в естетиці. Це і мисляча споглядальна людина, і світ абсолютної ідеї, і душі, які здатні пізнавати сутність. Визнавши, що універсальна краса створена богом, а прекрасні предмети лише недосконала копія універсальної краси, Платон констатує у творі-діалозі «Гіппій Большій»: «Прекрасне – трудно».

Творча спадщина Платона традиційно осмислюється передусім як надбання в галузі філософії і філософських наук, зокрема естети¬ки. Проте значний інтерес до спадщини Платона виявляють і літературознавці, досить високо оцінюючи Платона-письменника, його знання міфології і давніх легенд. Художня практика Платона-пись¬менника свідчить, що він мислив не тільки абстрактними катего¬ріями, а й конкретними пластичними образами, виразно окреслював характери, майстерно компонував сцени, натхненно й точно малював пейзаж.

Безперечно, що ті чи інші ідеї Платона або якогось іншого давньо¬грецького філософа можуть бути об'єктом критичного аналізу. Про¬те слід пам'ятати і те, що давньогрецька філософія подарувала людству широко освічених теоретиків, пройнятих глибокою зацікавленістю в опануванні навколишнього світу. Тому історична відстань від епох їхнього життя не повинна розмити їхній людський образ.

Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Арістотеля, а саме його роботи «Поетика», «Риторика», «Політи¬ка», «Метафізика», «Етика», що висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теорії Арістотеля також простежується захоплення Космо¬сом – носієм гармонії, порядку, довершеності, а естетичне пізнання і мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Арістотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував

АРІСТОТЕЛЬ

(384–322 до н. е.) – видатний філософ Стародавньої Греції. Народився у грецькій колонії Стагіра у Фракії. Пізніше Арістотель отримав прізвисько Стагірит. Батько Арісто¬теля був лікарем македонського царя і мав змогу дати сину блискучу освіту. У 367 р. до н. е. Арістотель оселився в Афінах і почав навчатися в «Академії» Платона, де він про¬був 20 років, аж до смерті свого вчителя. У 343 р. до н. е. філософ був запрошений вихователем до сина македонського царя Александра – майбутнього славетного пол¬ководця. У 335 р. до н. е. Арістотель повер¬нувся до Афін і заснував філософську пери¬патетичну школу (від грец. регіраіео – прогулююся). Під час читання лекцій Арісто¬тель прогулювався зі своїм учнем, тому школа дістала таку назву. Вона проіснувала кілька століть. Після смерті Арістотеля майже 34 роки цією школою керував Теофраст.

власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа – обгрунтування основного прин¬ципу творчої діяльності митця – «мімесису» – наслідування дійсності. Арістотель вважав, що мімесис властивий людині з дитинства. Саме цим – здатністю до наслідування – людина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває перші знання, навички. Результати наслідування викликають захоплення, почуття задоволення, адже у них наявне впізнавання.

Поняття «мімесис» пізніше було трансформоване у розробку пізна¬вальної та емоційної функцій мистецтва, адже, на думку Арістотеля, наслідування не лише стимулює впізнавання, а й породжує почуття задоволення, стимулює уяву. Саме ця властивість мімесису була вико¬ристана як своєрідний зв'язок для введення образно-символічної концепції у середні віки.

Естетичні погляди Арістотеля пов'язані не лише з етичною проб¬лематикою, а й з педагогікою, елементами психології, мистецтвознавством;

він розглядав мистецтво через нові координати – роди й жанри. Видова специфіка мистецтва також є наслідком можливостей міме¬сису через надзвичайно широкий арсенал засобів: звук, фарбу, слово, відчуття форми. Якщо теорія творчості Платона наголошувала на містичних, позареальних стимулах обдарованості, то твір Арістотеля

«Поетика» закликав до узагальнення художнього досвіду, його пере¬дачі іншим у процесі виховання, освіти.

Слід зазначити, що теорія Арістотеля завжди спиралася на аналіз конкретних художніх творів. Учений посилався на практику видатних митців, найчастіше на Гомера та Софокла.Дослідники творчої спадщини Арістотеля вважають, що він присвятив Гомерові кілька спеціальних праць, а для свого вихованця Александра Македонського відредагував «Іліаду».

Порівнюючи творчість історика і поета, Арістотель віддає перевагу поетові: «Історик говорить про те, що справді сталось, а поет – про те, що могло б статися. Тому поезія має більш філософський і серйозний характер, ніж історія. Поезія говорить більше про загальне, а істо¬рія – про окреме».

Естетична спадщина Арістотеля пройнята глибокою повагою до художньої творчості, до митця. Значне місце у теоретичних роз¬робках філософа займає процес дослідження нових естетичних по¬нять і подальше теоретичне обгрунтування вже існуючих або використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Це стосується не лише мімесису (наслідування), калокагатії (гармонія зовнішнього і внутрішнього), а й катарсису (очищення). Арістотель залучає до ана¬лізу естетичних проблем такі поняття, як «канон» – система норм і правил у розвитку мистецтва; «гедонізм» – насолода, наголошення на чуттєво-емоційній природі мистецтва; «алегорія» – образне іно¬мовлення.

Саме погляди Арістотеля можуть бути прикладом динамічних процесів не лише у збагаченні проблематики науки, а й у виробленні власного понятійно-категоріального апарату, спираючись на який ес¬тетика у подальшому стала самостійною наукою.