Що означає поняття «естетика»?

Визначення естетики (відгрец. аї&іпеії]їо& – «чуттєвий», «здатний відчувати» – науки про становлення чуттєвої культури людини випливає з органічної єдності двох її своєрідних складових:

Основні складові частини естетики не лише органічно взаємопов'я¬зані, а й відносно самостійні.

Перша частина естетики розглядає природу, специфіку і твор¬чий потенціал естетичного, а також категорії естетики – «прекрас¬не», «трагічне» і «комічне».

Друга частина естетики досліджує художню діяльність люди¬ни, її структуру та функціональну своєрідність, природу художнього таланту, видову, жанрову, стильову самобутність мистецтва тощо.

Історія становлення предмета естетики – це процес пошуку адекватного співвідношення між зазначеними частинами. При цьому своєрідну функцію «пластичного моста» виконували такі поняття, як «прекрасне», «досконале», «гармонія», «цінність», «філософія мистецтва». Впродовж віків естетика виступала і як «наука про прекрасне», і як «наука про досконале», і як «наука про закони розвитку мистецтва».

Важливе місце в естетиці займає мистецтво як вид естетич¬ного пізнання та естетичної діяльності. Найважливішою ес¬тетичною ознакою мистецтва є те, що в процесі художньої творчості митець створює естетичну цінність – твір мистецтва. І свідома ціле¬спрямована діяльність митця поєднується з творчою розумовою діяльністю людини, яка сприймає твір. Завдяки мистецтву як твор¬чості і мистецтву як сприйманню складається феномен співтворчості, який має надзвичайні можливості щодо вдосконалення внутрішнього світу людини, пробудження інтересу до творчості, гармонізації су¬спільства і міжлюдських стосунків.

Хоча, як уже зазначалося, поняття «естетика» тради¬ційно пов'язують з грецьким аікіпеііігоз – чуттєвий, проте воно невіддільне також від грецьких термінів «естаномай», «естесі», «естаноме» – почуття, процес вироблення свого ставлення до пред¬мета, його якісна оцінка і бажання повторити сприйняте. Хоча термі¬ни «естаномай», «естесі», «естаноме» відповідають поняттю «чуття», вони відбивають складний процес вироблення власного ставлення до предмета, орієнтують людину на власні чуття – зору, слуху, дотику, вимагають довіри до них.

Пізніше ці терміни втратили прямий зв'язок з поняттям «чуття». Предмет естетики почали осмислювати через більш широкі за обсягом поняття: «досконале», «пропорційне», «прекрасне», «естетичне», «гар¬монійне». Поняття «гармонія», «гармонійне» набули при становленні предмета естетики особливого значення.

Гармонія – від грец. пагтопіа – зв 'язок, струн¬кість – пропорційність частин, єдність різних компонентів об'єкта в органічному цілому.

У давній грецькій філософії Гармонія протистоїть Хаосу, є фор¬мою організації Космосу. В античній естетиці існувала концепція «гармонія сфер»: Космос – єдність небесних сфер (Місяць, Сонце, п'ять планет, нерухомі зірки). За тогочасними уявленнями кожна сфера, рухаючись, мала власний музичний звук.

Саме через багатозначність подальшого тлумачення поняття «естетика» слід вивчати історію становлення предмета цієї науки від античної давнини. Перші паростки естетичного знання можна зна¬йти вже у міфологічних текстах. Цікаво, що становлення естетичного знання не пов'язане з якимось конкретним регіоном чи країною, а було властиве як давньогрецькій філософії, так і філософії Старо¬давніх Китаю, Індії, пізніше Візантії, арабо-мусульманських країн.

Естетичне знання формувалося в межах філософії як її своєрідна частина, а утвердилась естетика як самостійна наука лише у XVIII ст.

§ 2

СТАНОВЛЕННЯ ПЕРШИХ ЕСТЕТИЧНИХ УЯВЛЕНЬ

Становлення перших естетичних уявлень, співвідносне з тими зна¬ченнями, яких взагалі давньогрець¬ка філософія надавала людським почуттям.

Аналіз почуттів, спроби їх класифікації, виявлення протилежних чуттєвих сил є важливим складником філософських поглядів Піфа-гора, Алкмеона, Емпедокла, Феофраста. З їхніх роздумів щодо природи почуттів виокремились визначення почуття прекрасного та потвор¬ного, трагічного та комічного. Визначившись у надрах загальнофіло-софської традиції, естетика «вибудовувала» власний предмет, відби¬ваючи як надбання, так і прорахунки давньогрецької філософії.

Перші спроби використання почуттів як основи для осмис¬лення певних естетичних явищ пов'язані з піфагорійцями – філософською школою, заснованою Піфагором у VI ст. до н. е.

ПІФАГОР

(бл. 580–500 до н. е.) народився і тривалий час жив на острові Самое. Пізніше через політичні переслідуван¬ня прихильників тиранії Полікрата Самоського переїхав до Італії і жив у місті Кротон. Саме в Італії виник піфагорійський союз – об'єднання учнів і послідовників Піфагора. Спочатку піфагорійське вчення пере¬давалося лише усно, а пізніше учень Піфагора Філолай зробив перший письмовий виклад піфагорійських ідей, які грунтувалися передусім на «філо¬софії чисел».Піфагор ототожнював поняття «гармонія», «досконалість» і «краса», а основою гармонії вважав число. Гармонію чисел піфагорійці шукали навіть у розташуванні планет. Серед видів мистецтва вищим носієм гармонії проголошувалася музика. При цьому підкреслювалася по¬чуттєва природа цього мистецтва, його зв'язок з чуттям слуху. Не можна погоджуватися з визначенням музики як «мистецтва мис¬тецтв», але в межах визнання її як носія гармонійного начала Піфа¬гор багато зробив для розробки проблем музичного виховання, спе¬цифіки сприйняття музичного твору. Естетично особливо важливе значення має піфагорійське розуміння музики як носія душевної рівноваги, стимулювання душевного спокою.

Важливе місце у філософських поглядах Піфагора посідає вчення про безсмертя душі і метемпсихоз – можливість душі втілюватися у будь-яке тіло. Згідно з цим ученням для «оживлен¬ня», «переселення» душі треба пройти через очищення – катарсис, вищою формою якого є опанування музично-числової структури Кос¬мосу. Піфагорійці виробили поняття «тетрактид» – сума перших чотирьох чисел 1+2+3+4= 10, яка включає основні музичні інтервали: октаву (2 : 1), квінту (3 : 2) і кварту (4 : 3).

Ідеї Піфагора мали значний вплив на митців того часу. Вони намагалися творчо використовувати його філософсько-естетичні по¬ложення для більш глибокого опанування художніх можливостей кон¬кретних видів мистецтв: музики, поезії, скульптури.

КСЕНОФАН

(бл. 570 – після 478 до н. е.) народився у місті Колофон. Відомо, що він прожив понад 90 років. У роки перської навали залишив рідне місто і мандрував містами Еллади та Великої Греції. Поетична творчість Ксенофана була багатоманітною. Він писав елегії, ямби, поеми. Окремими творами поета за¬хоплювався О. С. Пушкін. Особливою популярністю користували¬ся епіграми Ксенофана, в яких він висміював недоліки людей: пияцтво, зажерливість, нещирість.

Значний інтерес викликає творчість засновника елейської філо¬софської школи Ксенофана. Він був мандрівним поетом, і його філософські ідеї мали естетичний характер. Свідченням цього є перед¬усім віршована форма викладу матеріалу: філософські твори є водно¬час зразком поезії VI ст. до н. е. При цьому Ксенофан намагався визначити роль почуттів у житті людини. Він вважав, що почуття формують лише «приблизну» думку, і «ми будемо помилятися, якщо орієнтуватимемося лише на неї». Це переконання сприяло утверджен¬ню ролі й значення розумового ставлення до дійсності, спростовувало довіру до міфології як пануючої у ті часи форми світобачення.

Ксенофан розглядав давньогрецькі міфи як своєрідну форму кри¬тики богів, адже боги наділялися усіма тими недоліками, які засуджу¬валися людьми: хтивістю, марнославством, облудливістю, пияцтвом тощо. Поезія Ксенофана позбавлена містики, висміює лицемірство, забо¬бонність. Ксенофан негативно ставився до поетів, які прославляли міфічних героїв і нехтували життям звичайної людини. Він був пере¬конаний, що «не слід оспівувати боротьбу титанів, гігантів і кентаврів – вигадки минулих часів», а треба возвеличувати тих, хто «виявляє па¬м'ять та постійність щодо доброчесності».

Творча спадщина Ксенофана – це, по-перше, приклад плідної взаємодії теорії і практики, які доповнювали одна одну і допомагали

ЕМПЕДОКЛ

(бл. 490 – бл. 430 до н. е.) народився у місті Акрагант, розташованому поряд з містом Сіракузи – найбільшим портом Сицилії. Молодість Емпедокла збіглася з розквітом рідного міста, політичне, еко¬номічне і культурне значення якого зрос¬тало внаслідок занепаду східних районів Стародавньої Греції, які потерпали від греко-перських воєн. Емпедокл був відо¬мий як філософ, політичний діяч, поет, оратор, лікар, засновник італійської ме¬дичної школи. Морально-психологічний вплив Емпедокла на сучасників був на¬стільки значним, що він отримав пріз¬висько «чудотворець». Емпедокл – автор двох філософських творів: «Про природу» та «Очиїцення» якомога повніше розкритися грецькому авторові. По-друге, творчість Ксенофана сприяла подальшим розробкам як у сфері філософії, так і в поетичній творчості.

Ще одним яскравим прикладом впливу ідей Піфагора на грець¬ку культуру є творчість ПОЛІКЛЕТА (V ст. до н. е.) – скульпто¬ра і письменника. Ідеї Піфагора він намагався використати як у розроб¬ці проблем художньої творчості, так і в практиці створення скульп¬тур. Цікаво, що Поліклет і свою теоретичну роботу, і скульптуру назвав «Канон», підкреслюючи цим нерозривність теорії і практики в по¬зиції митця.

Спираючись на піфагорійську «філософію чисел», Поліклет розро¬бив регулятивні норми зображувальної діяльності скульптора, шляхи втілення фізичного стану конкретного живого тіла, симетрію, співмір-ність його частин. Математичні вимоги щодо конкретного скульптур¬ного твору Поліклет намагався співвідносити із загальними законами пропорційних відношень Космосу.

Становленню перших естетичних уявлень сприяли також ті теоре¬тики, які розробляли проблеми філософії, естетики, мистецтва з дещо інших позицій, ніж ті, які запропонували Піфагор та його послідовники.У контексті аналізу предмета естетики заслуговує на увагу точка зору АЛКМЕОНА (перша половина V ст. до н. е.) – видатного лікаря і натурфілософа. Вважають, що Алкмеон був першим ученим Стародавньої Греції, який розмежував мислення і відчуття. Він стверджував, що сприйняття – це складний процес руху від почуттєвих нервів до органів чуття, а далі – до мозку.

Почуття були об'єктом теоретичного інтересу й Емпедокла, який зазначав, що як нижчий рівень почуття існують відчуття, які підкоря¬ються принципу «подібне пізнається подібним», а єдність відчуття – почуття вже формують більш широкі сили – Любов і Ворожнечу. Ці сили Емпедокл визнавав як нематеріальні, однак просторово визначені. Поперемінні переваги тієї чи іншої сили обумовлюють циклічний хід світового процесу.

Особливого значення Емпедокл надавав людському оку, яке, на його думку, складається з двох частин: вогню і води. Сприймання предметів відбувається завдяки тому, що вогонь і вода з ока через пори виходять назовні й стикаються із зовнішнім «струмом» – відбитками предметів. Отже, споглядання речей – це не пасивний стан ока, а його активна діяльність. Аналіз специфіки «бачення» світу вплинув на інтерес Емпедокла до кольорової символіки, що стимулює емоційне переживання: вогонь дає змогу сприймати білий колір, а вода – чорний. Емпедокл не лише продовжує попередню традицію вивчення приро¬ди і значення чуттів, а й оперує таким поняттям, як «катарсис» (очи¬щення), і наголошує на морально-етичній природі процесу очищення.

Слід зазначити, що подальша розробка катарсису (а це поняття згодом набуло особливої теоретичної ваги в естетиці) пов'язана з іменами Арістотеля, Вінченцо Маджі, який у 1550 р. зробив коментарі до «Поетики» Арістотеля, П. Джаколіні, автора роботи «Про очи¬щення трагедії» (1586) та ін.

Катарсис з часом набув надзвичайно широкого тлумачення і розглядався як засіб морального перевиховання людини, як отриман¬ня естетичного переживання в процесі її морально-етичного удоско¬налення. Сьогодні існують релігійні та медичні концепції катарсису. Водночас значна увага приділяється суміжним поняттям: «страх», «відчай», «афект», «співчуття» тощо.

Вивчаючи найдавніші етапи становлення предмета естетики, важли¬во зрозуміти, що вже на початку історії науки були вироблені поняття, які охоплювали об'єктивні процеси. Ці поняття закріплювалися, отри¬мували подальше теоретичне осмислення і поступово формували понятійний апарат естетики.

У III ст. до н. е. теорія чуттів набуває завершеного для свого часу викладу у працях яскравого представника перипатетичної школи ТЕО¬ФРАСТА (бл. 370 – 288 чи 285 до н. е.). «Почуттєва» спрямо¬ваність поглядів філософа властива його праці «Про відчуття», дослідженням «Про благочестя» та «Етичні характери». Впродовж деся¬тиліть перипатетична школа об'єднувала чимало теоретиків, наукові інте¬реси яких сягали від теорії музики (Арістоксен), історії і теорії держави (Дікеарх) до фізики та астрономії (Стратон з Лампсака та Арістарх Самоський). Широта наукових інтересів була властива і для Теофраста, який передусім цікавився конкретною людиною. Свідченням цього є намагання вченого створити універсальний каталог людських харак¬терів, які найповніше відбивали б вдачу людини. Теофраст описує звички, манеру поведінки підлабузника, скнари та ін. Він намагається визначи¬ти риси, які передавали б характер відчайдушної людини і людини дріб'язкової, забобонної і неохайної та ін. Цей своєрідний каталог містить більше ніж ЗО типів. Слід зауважити, що ця робота мала знач¬ний вплив на художню творчість тогочасних письменників, які користу¬валися психологічними характеристиками Теофраста.

При аргументації ролі почуттів у формуванні предмета естетич¬ної науки привертає увагу і правило «золотого перетину».

Правило «золотого перетину» – геометричне, ма¬тематичне співвідношення пропорцій, за якого ціле так відноситься до своєї більшої частини, як більша до меншої. У геометризованій формі цей принцип мав вигляд співвідношення 5:8=8:13=13:21=21:34...

Давньогрецькі вчені вважали, що будь-яке тіло, предмет, геомет¬рична фігура, співвідношення частин яких відповідає такій пропорції, відмічені пропорційністю, справляють приємне зорове враження. Пар¬фенон Стародавньої Греції, мармурові колони якого ділять увесь храм за принципом «золотого перетину», – чи не найпереконливіший зразок його практичного застосування.

Слід також враховувати, що теоретико-практичний інтерес до «золотого перетину» не обмежується давньогрецькою естетикою. Наприклад, в епоху Відродження правило «золотого перетину» роз¬глядалося як обов'язковий закон архітектури, живопису і скульптури. Теоретики й митці епохи Відродження намагалися знайти «абсолют¬ну», «ідеальну» геометричну основу краси. Типовим при цьому є трак¬тат відомого італійського математика ЛУКИ ПАЧОЛІ (бл. 1445– 1509) «Про божественну пропорцію». Теоретик стверджував, що правилом «золотого перетину» визначається естетична цінність «усіх земних предметів».Віддаючи належне правилу «золотого перетину», слід зазначити також помилковість його абсолютизації, адже сліпе слідування «гео¬метризованій» красі механізує це складне поняття; пропорція заради пропорції знижує змістовну сторону краси, формалізує її.

Водночас звернення до правила «золотого перетину» потрібне для того, щоб наголосити на значенні зору в формуванні естетичного почуття. Відомо, що існує кілька гіпотез, які пояснюють, чому саме співвідношення 5 : 8 є основою тлумачення (математичного) про¬порцій. Серед різних гіпотез виділимо точку зору, згідно з якою про¬порція 5 : 8 збігається з перетином горизонтального і вертикального кутів погляду людини обома очима. Ця гіпотеза дає змогу стверджу¬вати, що свідомо чи інтуїтивно греки дійшли до «золотого перетину» через природжені можливості людського ока, і природа «подарувала» людині прямий і безпомилковий шлях до відчуття пропорцій і гармонії.

Пояснення поняття «естетика», розгляд процесу становлення пер¬ших естетичних уявлень показують, наскільки самобутньою виявила¬ся сфера людських почуттів, наскільки специфічною може бути реак¬ція людини на навколишню дійсність, на природу, що її оточує, на талановитий мистецький твір. Усе це аспекти естетичної науки, виді¬лення предмета якої відбувалося поступово. І хоча межі предмета на перших етапах розвитку науки окреслені досить нечітко, проте «серце¬вина» власних проблем науки, яка формується, вже існує. Для есте¬тики проблема чіткого обмеження предмета була особливо важли¬вою, адже естетичне виявляється в усіх сферах людської діяльності.

У наступних розділах реконструюється подальша історія естетики, напрацювання нею нових понять, її місце в структурі суміжних наук.

ДОПОМІЖНА ЛІТЕРАТУРА

Борев Ю. Б. Предмет и задачи эстетики // Эстети¬ка. – М., 1985.

Міфи Давньої Греції. – К., 1980. Мифологический словарь. – М., 1985.

Підлісна Г. Н. Світ античної літератури. – К., 1989.

Словник античної міфології. – К., 1985.

Фрагменты ранних греческих философов. – М.,

1989. – С. 5–17.

Шкуратова Н. Б. Проблема катарсису: історичний

аспект //Етика, естетика і теорія культури: Зб. – К.,

1992. – № 35.

Эстетический смысл «золотого сечения» // Филос.

науки. – 1983. – № 3.

Ярхо В. Н. Новый папирусный фрагмент Эсхила //

Античная культура и современная наука. – М., 1985.