Культурно-дозвіллєві практики населення: поселенський контраст

Складні трансформаційні процеси, що відбуваються в Україні, негативно позначилися й на функціонуванні складових життєвого середовища — від виробничих процесів до соціальної і культурної сфери. Розвинуте соціокультурне середовище передбачає наявність закладів сфери культури, їх повноцінне функціонування (не говорячи вже, в першу чергу, про наявність місць праці і можливості заробітку, а вже потім — можливості витрачання грошей у сфері дозвілля і рекреації). Ситуація у сфері культури, на прикладі хоча б статичних даних, свідчить про процеси «згортання» соціокультурних практик у суспільстві в цілому. Забезпеченість населення закладами культури погіршилися: кількість примірників у книжковому фонді бібліотек зменшилися з 822 (на 100 населення) у 1985 р. до 707 у 2002 р., кількість місць для глядачів у стаціонарних кінотеатрах зменшилася з 11 до 3, кількість місць у закладах культури клубного типу зменшилася з 13 у 1985 р. до 11 у 2002 р. Відвідування населенням закладів культури і мистецтва теж зменшилося: музеїв — з 64 відвідувань (на 100 населення) до 36 у 2002 р. порівняно із 1985 р., театрів — з 41 до 13 відповідно, концертних організацій — з 41 до 14 відповідно; кількість кіносеансів зменшилася з 16 (на одного мешканця) у 1985 р. до 0,2 у 2002 р. (1: 546–547). Звісно, процеси, що відбуваються, є складними і неоднозначними, вони пов’язані із переходом до сучасних моделей управління сферою культури, спробами комерціалізації окремих її галузей, збереженням «остаточного» принципу фінансування сфери культури тощо. Зміни у соціальній структурі суспільства, поляризація стилю життя окремих верств населення, формування субкультур виявляють себе, зокрема, і в культурно-дозвіллєвій диференціації населення.

З метою аналізу культурно-дозвіллєвої диференціації у життєвому середовищі різного рівня урбанізації вирізнимо чотири типи поселень — столичне місто, велике місто (місто з населенням більше 250 тис.), середнє місто (умовний в даному контексті термін, що означає всі міста у вибірці з населенням менше 250 тис.), село — і проаналізуємо поширені в них зразки культурно-дозвіллєвих і рекреаційних практик, оснащеність побуту предметами культурного вжитку, витрати в цій сфері, оцінку наявності закладів культури, потенційні пріоритети у сфері культури і дозвілля. Для аналізу використовуються результати загальноукраїнського моніторингу, що проводиться в Інституті соціології НАН України (2003, 2004 роки).

Оснащеність побуту предметами культурного вжитку (культурним інвентарем) впливає на доступність культурної інформації, а також є проявом зацікавленості людини певними сферами культурного життя і рекреації, характеристикою стилю життя, якому вимушено (у випадку обмеженості фінансових ресурсів) чи інтенціонально надає перевагу індивід та члени його родини.

Серед загалу опитуваних у 2004 році 83,6 % мають кольоровий телевізор, 54,7 — магнітофон, радіоприймач, 20% — бібліотеку, 21,8% - стерео-, відеоапаратуру, 9% — комп’ютер, 9,3 % — спортивне, мисливське спорядження.

Побут мешканців села набагато гірше оснащений предметами культурного вжитку у порівнянні із столичними і міськими мешканцями: лише 74 % мають кольоровий телевізор, 54,7% — магнітофон, радіоприймач, 10,7% - стерео-, відеоапаратуру, 3% — спортивне спорядження. Щоправда, спортивним, а особливо мисливським чи рибальським спорядженням сільські мешканці забезпечені не гірше загалу.

Столичні жителі передують в наявності культурного інвентарю: 95,6 % мають кольоровий телевізор, 76,7 — магнітофон, радіо, 45,6 % - стерео-, відеоапаратуру, 26,7% — комп’ютер, 7,8% — рибальське чи мисливське обладнання.

Оснащеність предметами культурного вжитку серед мешканців великих і середніх міст практично не відрізняється: 87–88 % мають кольоровий телевізор, 56–59 — магнітофон, радіоприймач, 20–28 — бібліотеку, 25–27 - стерео-, відеоапаратуру, 8–13 — комп’ютер. За оснащеністю культурним інвентарем вони займають проміжне становище між столичними жителями і мешканцями села.

Наявність центрів культури, закладів дозвілля в місцевості, де проживає людина, створюють передумови для залучення до участі у культурі, сприяють повноцінному і насиченому спілкуванню, відпочинку, проведенню дозвілля. На жаль, культурно-рекреаційна інфраструктура країни залишає бажати кращого, й ситуація погіршується із зменшенням розміру населеного пункту. На реальну поведінку індивіда впливає й обізнаність про наявність закладів дозвілля; рівень обізнаності вищий серед людей з вищим рівнем освіти, вищою самооцінкою матеріального стану сім’ї, попереднім досвідом відвідування таких закладів.Найпоширенішими, за оцінками мешканців різних населених пунктів 2003 року, є церковні споруди, бібліотека, а також будинок культури/клуб/ дискотека. Спорудження церков досить динамічно відбувається в різних населених пунктах, мережа бібліотек і клубів переважно зосталася ще з радянських часів. Половина міських мешканців відмічає наявність кінотеатру (відбувається відновлення в містах мережі кінотеатрів із сучасним обладнанням), тоді як жителі села практично полишені можливості залучення до досягнень кінематографу. Інтенсивними темпами проходить в містах і розгортання таких комерційних центрів дозвілля, як казино, нічні клуби, інтернет-кафе, комп’ютерні центри. 43 — 38% міських жителів зазначають наявність таких закладів, у столиці про них інформовані 48 %. У сільській місцевості ці заклади практично відсутні як реально, так і у свідомості опитуваних. Все більшої популярності набувають взірці поведінки, що включають піклування про здоров’я, підтримання спортивної форми. Ці запити поширеніші у великих містах, де й користуються попитом платні послуги тренажерних залів, плавальних басейнів тощо. У великому місті 36 % знають про наявність цих закладів, у столиці — 45 — 42%. В середньому місті лише 14 % зазначили наявність плавального басейну, 26 % — тренажерного залу, тенісного корту. В сільській місцевості наявність тренажерного залу відмітили 2 %.

Можливості залучення до мистецтва традиційно ширші у мешканців міст, насамперед столиці і великих міст. На жаль, обізнаність, зацікавленість міських жителів цими закладами культури не завжди співпадає з їх об’єктивною наявністю. Так, лише 12 % мешканців столиці зауважили у місті музеї, 13 % — театри, 10 % — художні виставки, картинні галереї, 6 % — філармонії, концертні зали. У великому місті 31 % опитуваних знають про музеї, 26 % — про театри, 17 % — про художні виставки, галереї і 12 % — про філармонії, концертні зали. У середньому місті майже половина респондентів обізнані щодо наявності музею, 30 % — художніх студій, гуртків, по 11 — щодо театру і художніх виставок, 3 % — щодо філармонії. В сільській місцевості про заклади мистецтва взагалі не йдеться мова, лише у випадку гуртків і художніх студій 3 % опитуваних зазначили їх функціонування.

Витрати на задоволення культурно-інформаційних і рекреаційних потреб аналізувалися за допомогою відповідей на питання «На що з перерахованого нижче витрачала гроші Ваша сім’я протягом останніх 12 місяців?», що ставилося в опитуванні 2003 року. Зрозуміло, що певна частина родинного бюджету має витрачатися на задоволення культурно-дозвіллєвих потреб — відвідування закладів культури і відпочинку, придбання товарів, що мають культурне і символічне призначення, сприяють спілкуванню в колі близьких і друзів, задовольняють релаксаційні чи оздоровчі потреби. Такі витрати можливі за умови задоволення базисних потреб, отже, їх обсяг залежить від рівня матеріальної забезпеченості, а також від наявності певних настанов на споживання культури. Формування розвинутих культурно-дозвіллєвих настанов залежить і від домінуючих взірців поведінки в соціокультурному оточенні.

Половина мешканців села не витрачає кошти на товари культурно-побутового призначення. Решта купує насамперед подарунки близьким, до свят — 44 % (серед загалу — 54), фото-, відеоплівку — 13% і 22% відповідно, книжки — 12% і 18%, журнали — 11 і 19, модний одяг, парфуми — 8% і 11%, музичні твори на аудіокасетах — 5% і 11%. Інші товари (відеокасети, комп’ютерні фільми чи ігри, спортивні товари) купують 1–3 % сільських мешканців. Зрозуміло, що практично не витрачаються гроші на відвідування кінотеатрів, театрів, музеїв та інших закладів мистецтва. Така обмеженість витрат і діапазону культурно-дозвіллєвих занять, яку пояснюють, в першу чергу, об’єктивними причинами (несталі і обмежені прибутки, відсутність/нерозвиненість культурно-інформаційної інфраструктури), звісно не стимулює сучасну людину — в першу чергу, з молодших, освіченіших — зоставатися сільськими жителями. Для більшості життя зводиться до повсякденної боротьби за виживання і дуже невибагливих розваг.

Серед мешканців столиці лише 14 % не купують товари культурно-побутового призначення. Інші, окрім приємних подарункових турбот (69 %), купують фото- і відеоплівку (47), журнали (43), книжки (34), аудіокасети (23), відокасети (20), модний одяг, дорогу парфумерію (17), спортивне спорядження (13), комп’ютерні фільми/ігри (12). Більше, ніж мешканці інших міст, столичні жителі витрачають гроші на доступ до Інтернету і прокат відеокасет (9 %). Кияни мають найкращі можливості проводити вільний час у публічному просторі за наявності бажання відвідувати заклади культури. Вони частіше за інших опитуваних купують квитки до театру (13 %), кінотеатру і на концертні вистави (11), на спортивні видовища (8), до музеїв і на виставки (8).Мешканці великого і середнього міста купують протягом року подарунки близьким (58 %), фіксують свої враження на фото- і відеоплівку (23–25 %) — що вдвічі більше за жителів села і вдвічі менше за киян. Приблизно таке ж співвідношення зберігається у випадку придбання часописів, книжок, касет і дисків з музичними записами. Відеокасети в містах купують втричі рідше (7 %), ніж у столиці. У великому місті дещо частіше за середнє місто ходять до кінотеатру, театру, на спортивні видовища. На комп’ютерні диски витрачають гроші близько 5 % міських мешканців.

Задоволення рекреаційних потреб серед мешканців різних типів поселень. Проведення відпустки стало проблематичним для більшості населення країни із поступовим розвалом системи відомчого, профспілкового курортного обслуговування, подорожчанням цін на путівки і проїзд до місць відпочинку, врешті-решт, поширенням незайнятості, самостійної зайнятості, необхідності займатися під час відпустки додатковою роботою. Отже, не мали відпустки протягом року 42 % респондентів, провели відпочинок під час відпустки вдома 36, відпочивали за містом на дачі або гостювали у родичів 14 %. Мали змогу дійсно відпочити, оздоровитися, пройти курс лікування, набути нових вражень у курортних місцях в Україні чи за кордоном лише 8 % опитуваних.

Серед киян 29 % провели відпустку «цивілізовано», у курортних місцях країни чи зарубіжжя. Звісно, що кількість таких «щасливчиків» знижується із зменшенням розміру населеного пункту. У великому місті відпочивали таким чином 15 %, у середньому — 10 %, у селі — близько 4 % (дані 2003 р.).

Потенційні пріоритети культурно-дозвіллєвих занять аналізувалися за відповідями на питання «Як би Ви бажали проводити свій вільний час?» (див. табл.1). Вони розподілилися серед усіх опитуваних таким чином: перші місця посіли домашні, спокійні, релаксаційні види відпочинку, зосереджені на пасивному сприйманні інформації — читання газет, часописів — 34 %, перегляд телепередач і відпочинок, нічого не роблячи — по 30 %, читання художньої літератури — 28 %. Наступний блок занять, якими б хотіли займатися опитувані за більш сприятливих умов, стосуються сприймання мистецтва в різних його формах: 25 % хотіли б частіше відвідувати концерти, 20 — слухати народні пісні, 18 — частіше бувати у театрі, 17 — у кінотеатрі, 13 — в художніх галереях. Певна частина опитуваних цікавиться специфічними сферами, що передбачають сформованість інтересів, наприклад: приділення більшої уваги релігії — 12 % опитуваних, прослуховування рок-композицій — 12, перегляд відеофільмів — 11, відвідування дискотек, вечорів відпочинку — 10, аматорство — 10, відвідування казино, нічних клубів — 8, прослуховування класичної музики — 7, відвідування інтернет-клубів — 5, участь у заходах національно-культурних центрів — 3 %.

Пріоритети сільських жителів відрізняються лише в деяких випадках від загалу опитуваних. На перші місця виходить виразніше бажання відпочивати, нічого не роблячи (38 %), переглядати телепередачі (35), читати періодику (32), що свідчить і про незадовільний обсяг вільного часу, незадоволеність рекреаційних потреб. Кожен четвертий з селян хотів би частіше слухати народні пісні, — у цьому бажанні вони дещо випереджають міських жителів (за рахунок більшої чисельності людей старшого віку і нижчого рівня освіти у цій групі). Частіше читати художню літературу хотіли б 20 % опитуваних селян, бувати на концертах — 16 % — ці показники нижчі, ніж серед міських жителів. Більше уваги приділяти релігійному життю — ця можливість цікавить 12 % сільських жителів; вечори відпочинку, дискотеки, кінотеатри приваблюють 9 %, театр — 8, аматорство — 7,5, рок-музика і відео — по 7, нічні клуби, казино, ресторани — 6, художні виставки — 5% . Інші можливості, а саме — прослуховування класичної музики, участь у художній самодіяльності/фольклорних ансамблях, заходах національно-культурних центрів, відвідування комп’ютерних закладів ¬- набрали 2–3 %.

Потреби киян у перегляді телепередач більш насичені порівняно із загалом: лише 19 % хотіли б дивитися телевізор частіше. Серед столичних жителів порівняно із жителями інших міст більше прихильників театру (41 %), живопису та інших видів візуального мистецтва (34), класичної музики (18 %). Чисельність тих, кому подобаються сучасні пісні, художня література, аматорство, преса, дискотеки, вечори відпочинку, кіновистави, не дуже відрізняється серед киян, мешканців інших міст та селян, особливо у віковій групі 18–54 рр. Бажання частіше переглядати відеофільми сільські жителі порівняно із міськими висловлюють рідше (дається взнаки відсутність апаратури), така ж ситуація тиску об’єктивних причин у випадку відвідування концертів: 21 % сільських мешканців віком 18–54 рр. хотіли б їх відвідувати частіше, тоді як серед киян таких більше вдвічі, серед мешканців інших міст 34 –36 %, (нагадаємо, що чисельність бажаючих слухати сучасну музику серед мешканців різних типів поселення майже не відрізняється).

Таблиця 1Потенційні пріоритети культурно-дозвіллєвих занять мешканців різних типів поселень, 2003, %

Структура культурних практик. Бажані і реальні пріоритети у сфері залучення до культури не завжди співпадають. Процеси інкультурації, оволодіння людиною культурним надбанням, а також постійного звернення до культурно-інформаційних джерел відбуваються в сучасному суспільстві, в першу чергу, за допомогою засобів масової комунікації. Мас-медійні практики є найпоширенішими: перегляд телепередач, читання преси, прослуховування радіо передують серед занять на дозвіллі, пов’язаних із сприйманням інформації. В кількісному вимірі аудиторія мас-медіа практично не відрізняється за типом поселення.

Кожен четвертий серед опитуваних читає белетристику, слухає музику. Проте сільські мешканці залучаються таким чином до культури рідше, ніж міські (див. Табл.2). Серед них переважають традиційні форми залучення до культури, зокрема відвідування церкви. Відмінності між кількістю залучених до релігійних практик мешканців села і мешканців столиці, а також великих міст дуже значні (статистично значущі на 1 % рівні), на що впливає, безперечно, й вища частка людей похилого віку серед мешканців села. Сучасні технологічні засоби доступу до інформації останнім набагато менш доступні: переглядають відеофільми вдвічі менше опитуваних мешканців села, ніж мешканців міст; заняття з комп’ютером в 5–6 разів поширеніші серед жителів великого міста і столиці. Відсутність культурної інфраструктури теж є наочною: відвідуваність кінотеатрів, театрів, концертів знижується відповідно до зменшення розміру населеного пункту, де мешкає респондент.

Таблиця 2

Культурні практики мешканців різних типів поселення, 2004, %

Резюме. Отже, у соціокультурному просторі України можна вирізнити три основні групи споживачів культурних і рекреаційних послуг у поселенському вимірі: мешканці столиці, мешканці міста, мешканці села. За комплексом показників культурно-дозвіллєвих орієнтацій і практик ці групи розрізняються і становлять, говорячи метафорично, групу «ядра», ближчої і далекої периферії. Сфера дозвілля в сучасному світі перетворюється в сучасну індустрію з різноманітним діапазоном послуг, що мають задовольняти індивідуальні смаки представників різних груп населення. Ці процеси комерціалізації відбуваються і в нашій країні, але неоднаковими темпами у різних сферах культури/дозвілля і у різних типах поселень. Краща розвиненість транспортної, комунікаційної мережі в урбанізованій місцевості сприяє процесам поширення масової культури, інтернетизації, розвитку сучасних центрів розваг і відпочинку. Водночас там більш-менш зберігається і оновлюється культурно-дозвіллєва інфраструктура, що зосталась з радянських часів. В невеликих містах, селищах і селах ситуація лише погіршується — як правило, маємо розпад того, що було, і практичну відсутність нових центрів культури і дозвілля, розвиток яких ускладнює відсутність телефонізації місцевості, приймальних антен, радіоточок тощо. Звісно, впливає й загальна економічна ситуація, дуже низька купівельна спроможність жителів, несприятливі умови для розвитку малого і середнього бізнесу тощо. Життя в такому соціокультурному середовищі відтворює в наступних поколіннях несформованість культурних запитів і смаків, апатію і незнання переваг активного культурного життя, можливостей насиченого і повноцінного проведення дозвілля тощо. Ситуація існування в одній країні розвинутого центру, жителям якого, як мінімум потенційно у просторі і часі, доступні всі блага цивілізації, і периферії, де кількість і доступність цих благ зменшується в міру зниження рівня урбанізованості, не може не створювати ситуацію дисбалансу, коли населення однієї країни живе в різних соціокультурних світах.

Література

1.Статистичний щорічник України за 2002 рік / Держ. ком. стат. України / За ред. О.Г.Осауленка. — К.: Техніка, 2003.

2.Ручка А.О., Костенко Н.В., Скокова Л.Г. Мас-медіа і культура в контексті соцієтальних перетворень // Українське суспільство на порозі третього тисячоліття / Під ред. М.О.Шульги. — К.: Інститут соціології НАН України, 1999.