Християнські ідеали та цінності українського народу в морально – духовному вихованні молоді

Митрополит Андрей Шептицький писав: „Пам’ятайте, що християнське виховання є більшим добром, ніж усі добра світу! Коли б ви навіть не мали, що лишити своїм дітям, -- то як тільки подали їм справжню побожність, як тільки навчили чесної праці та правості, як тільки встерегли їх від неморальності, -- то лишаєте їм у спадщині найбільше добро, яке тільки можете їм дати.” Такими словами звертається Митрополит Андрей до батьків, котрі є першими і найголовнішими вихователями своїх дітей.

Виховання — це процес повільний і непростий, що вимагає комплексного, системного підходу, тобто пов’язує багато різних компонентів .

Виховання – це постійний процес, в якому вихователь допомагає дитині пізнавати свої можливості, здібності, зацікавлення ; показує, як і для чого жити, щоб ставати людянішою. Іншими словами, покликання будь-якого вихователя, чи то батьків, чи то вчителів, чи кожного, хто має відношення до виховання, -- це виховувати серце людини. Реалізація такої делікатної справи в свідомості українського народу просто немислима без християнських ідеалів та цінностей. Культура українців дуже глибоко переплетена з традиціями християнського світу. Говорити сьогодні про виховання української молоді без християнських ідей – це вже неприродньо, бо незважаючи на сумні реалії теперішнього часу щодо духовної кризи, українська молодь черпала і черпає у християнстві ідеали для наслідування. Основна мета християнського виховання – це розкрити в дитині образ Божий, допомогти їй звільнитися від влади гріха. Християнська етика вчить нас, що кожна людина створена на образ і подобу Божу, що у її серці закладений глибокий талант любові. Людина у своїй сутності покликана любити. Це її дар і завдання. Християнське вчення показує, якою є справжня любов, як її можна досягнути, як наше життя нерозривно пов’язане з Богом.

Перша школа морального та релігійного розвитку – це сім’я. Сім’я – це первинне середовище, в якому розвивається особистість дитини, де контакти з іншими безпосередні, тому що це єдине місце, де одні спостерігають за іншими, взаємно пізнаючи добрі та погані сторони. Досвід, здобутий у батьківському домі, залишає свій глибокий слід у психіці та пам’яті людини. З родинного дому виносимо у світ певні норми, засади, мораль і вони стають частиною загальних норм суспільства.

Сім’я – це спільнота, підставою існування якої є взаємна любов. Досвід любові є фундаментом сімейного життя. За плекання цього дару у сім’ї несуть відповідальність батьки. Саме вони відповідають за те, щоб їхнє сімейне вогнище любові, поваги та взаєморозуміння не погасло. Завдання батьків найперше полягає в навчанні пошани і розуміння інших, вміння спілкуватись та перебувати разом з іншими, а також батьки несуть відповідальність за духовний розвиток дитини.

Виховання в дітей любові до Бога починається зі святої тайни Хрещення і Миропомазання. Прийнявши їх, дитина стає храмом Святого Духа, Божою Дитиною, звільнившись від первородного гріха. Через тайну Хрещення кожний отримує ласку іти дорогою Божої любові та опіки. А щоб мати для цього силу, уділяється Тайна Миропомазання, через яку ми отримуємо сім Дарів Святого Духа: розум, мудрість, знання, раду, кріпость, страх Божий, побожність. Українська родина має у своїй історії цей християнський звичай уділення Святих Тайн Хрещення та Миропомазання, хоча, можливо, не усвідомлює відповідальність за неї. Виховання дитини в побожності, тобто в усвідомленні синівської любові до Бога ( Бог – мій Творець, а я його дитина; Бог – є любов, а я не можу по - іншому себе вести, як тільки з любов’ю до всіх ) та в страсі Божому, тобто не Бог страшний, а боятися вчинити зло, в християнському розумінні – це першочергове завдання вихователів.

Участь у Святих Тайнах Покаяння ( Сповідь ) і Пресвятої Євхаристії допомагає дитині йти доброю дорогою в житті.Через Сповідь і Причастя людина здатна докорінно змінювати свою поведінку на краще. Віра в Божу любов і Боже милосердя спонукує нас до нового примирення з Богом в разі гріховного упадку. Ця практика в традиціях українського народу тягнеться з давніх – давен і має духовну силу.

Покуття, лампада чи свічка перед іконами, спільна молитва з мамою і татом, братами і сестрами, приготування до свят ( прикрашення ялинки, приготування куті, вивчення колядок, розмальовування писанок, приготування пасхального кошика ), участь у Святих Тайнах, участь у Святій Літургії, вивчення катехизму, читання Святого Письма, прощі до Святих місць – це незамінні чинники в релігійному та духовному вихованні дитини.Виховати дитину розумною, розсудливою, мудрою,-- це навчити її дотримуватися Божих Заповідей.” Прагнеш мудрості? –Дотримуй Заповіді, і Господь тобі її щедро надасть.” ( Сираха 1, 26 ).Коли Святе Письмо стає настільною книгою родини, Божі Заповіді – дороговказом у житті, така людина направду є щаслива, бо розуміє, що життя може бути гарним, світлим, незважаючи на різні труднощі, бо будує свій світогляд не на цінностях земного життя, а на цінностях духовного життя, підвалини якого залишив нам Ісус Христос. Погляд Ісуса цілком протилежний до матеріального сприйняття світу. Глибина духовних цінностей криється у Нагірній Проповіді Ісуса Христа:

--блаженні убогі духом, ті, що повністю залежні від Бога, порожні від гріха;

--щасливий той, хто лагідний, хто не вміє гніватися;

--блаженний той, хто засмучений через несправедливість, через те, що вчинив гріх;

--блаженний той, хто голодний і спраглий справедливості, хто милосердний і співчутливий до інших; хто має чисте серце і чисті думки ; хто творить мир і спокій; хто переслідуваний за правду.

Погляд на життя, який передають батьки та вихователі має бути глибоким. Авторитет вихователя не у владі, а у служінні. Для того, щоб бути авторитетом, потрібно спершу навчитися самому піддаватись авторитету. Найкращий приклад цього показує сам Ісус Христос. Ісус виконує те, що говорить, практикує те, чого вимагає від інших. Дитина набагато більше вчиться з прикладу, аніж з слів. А приклад—це відповідність між словами та вчинками. Ісус Христос довіряє тим, кого навчає. Діалог є справжнім, коли дивимось позитивно на іншу особу, любимо її такою, якою вона є, віримо в її здібності бути кращою. Коли Ісус розказує притчу про блудного сина, то вчить нас також бути милосердними у ставленні до дітей з негативними вчинками. Через діалог, через уважне слухання, розуміння, тепле ставлення, спробу зважити всі ” за „ і всі ”проти „ . Дитину треба вчити відповідальності за свої вчинки, тобто давати їй можливості оцінювати, зважувати, робити висновки. Справжні людські стосунки вимагають стабільності та відповідальності. Коли дитина у процесі розвитку глибоко усвідомлює себе, ким вона є і для чого, тоді вона прямує до духовного життя. Саме вмінню бути собою, приймати свою історичну та особисту відповідальність і вчить справжня моральність.

У міру зростання науково-технічного й виробничого потенціалу людства, підвищення здатності людини впливати на стан навколишнього буття і на кардинальні умови власного існування дедалі важливішою стає власне моральна спрямованість її конкретних дій, чимраз більшого значення набуває те, яким саме цінностям підпорядковує вона свою зростаючу могутність.

Сфера моральності – це не тільки проблеми обов’язку, свободи, відповідальності, це також глибокий і неповторний світ суб’єктивних переживань, ідеалів та прагнень, невичерпної діалектики людської душі. Це одвічні питання добра і зла, сенсу життя і ставлення до смерті, честі й гідності людини, сорому й совісті, любові й співчуття. До цієї галузі належить і цілий комплекс проблем людської діяльності та між людських стосунків.

Ось вже більше двох тисяч років третина людства нашої землі наслідує ідеали християнства, котрі надали нової сили і змісту проблемам моральності. Найбільш сприятливим середовищем для реалізації цих ідеалів є найвища цінність людського буття – любов. Любов золотою ниткою вплітається у наше життя від раннього дитинства і аж до глибокої старості, наповнюючи його змістом і цілеспрямованістю. Вона без сумніву являє собою зв’язок усіх людських учинків, які у ній і для неї здійснюються. І що найважливіше – через любов і у любові пізнається Бог, оскільки Він і є Любов. Однак ця найбільша людська цінність втрачає свою істинну вартість завдяки втручанню у її суть зматеріалізованого людського розуму, який інтерпретує це поняття на власний розсуд. І хоча все людство на перший погляд, боротиметься за свободу, мир та справедливість, однак реально по усій землі розгорятимуться тільки війни, насилля та ненависть. Причиною таких непорозумінь є власне викривлення цієї цінності, оскільки у самій її зміст кожен вкладає своє, часто користолюбиве і егоїстичне розуміння.

Працю педагогів можна порівняти з працею сіяча, який засіває в душу дитини зерна правди, добра, справедливості, чесності, милосердя і любові. Однак „пісна” земля навіть після вкинутого в неї найкращого добірного зерна позбавляє його первинного змісту та сили, народжуючи збіднілі та гіркуваті плоди. Подібно ж і хвора людська свідомість усі світлі ідеї, думки та наміри обмежує, спотворює, позбавляє онтологічної цінності. Тому незважаючи на „інтенсивну” євангалізацію молоді, ми ,педагоги, не завжди пожинаємо очікуваних плодів. Отож у процесі виховання заслуговує на увагу також і психологічний аспект людського буття.