КОНТРОЛЬНА РОБОТА з етики та естетики

1)Антична етика. Етичні погляди Платона

Перші спроби філософського узагальнення моральних процесів, є прямим продовженням етичних міркувань у рамках героїчного і дидактичного епосів (Гомер і Гесіод), практичної мудрості (Сім мудреців). Вже в пам'ятниках ранньої негрецької літератури більш-менш адекватно і щораз відповідно до жанрової специфіки розглядається співвідношення індивідуальної волі і загального блага, неприборканих, гарячих пристрастей і стримуючого, тверезого розуму, інтересів і цілей одного індивіда з інтересами і цілями інших, а також досить виразно позначається та нормативна модель поведінки – підпорядкування індивідуального загальному, пристрастей розуму, живих особистостей абстрактним нормам, того, що є, тому що повинне бути.

Послідовний розгляд літературних джерел древності показує: етичне мислення складається і збільшується в міру того, як формуються абстрактні моральні норми, зростає конфлікт між ними і реальною поведінкою людей.

Звернемося до поем Гомера. У них спостерігається два ряди фактів, що з погляду сучасної моральної свідомості представляють явний парадокс. З однієї сторони герої Гомера виражають колективістський початок, вони належать своєму народу і боротьба за благо народу є реальним змістом їхньої життєдіяльності; вони моральні, тому що готові стояти на смерть у цій боротьбі. Батьківщина, слава воїна, благо родини складають живу основу їх поведінки. Ахілл, йдучи на бій з Гектором, знає, що слідом за ним загине сам, але це не зупиняє його.

З іншої сторони ми не знаходимо загальнообов'язкових і безумовних норм поведінки. Строго морального кодексу, відчужених від реальних індивідів заповідей, неухильне дотримання яких вважалося б критерієм моральності. Навіть любов до батьківщини, ця дійсна основа поведінки героїв Гомера, вкрай рідко виставляється як свідомий мотив. У сучасному розумінні герої Гомера не володіють моральним напрямом думок.

Отже своєрідність моральної ситуації, описаної Гомером, полягає в тому, що є живі моральні індивіди – епітичні герої, але немає моральної ідеології. Герої моральні в силу реальних суспільних зв'язків, без ролі етичної рефлексії, що опосередковує, моральних норм і добродітель, без якого б то ні було страху і духовного примуса. Їх поведінка представляє як вільне розгортання фізичних сил і відповідно сформованих людських обов'язків, настроїв, симпатій і антипатій. Пояснення цього феномена полягають у тому, що індивід не протистоїть колективу, племені.

На думку ряду дослідників, Гесіода відокремлюють від Гомера кілька десятиліть, не більш ста років. Однак розходження між ними в цікавлячому нас плані є воістину епохальними. У дидактичній поемі Гесіода «Праці і дні» немає і сліду героїчної моралі. Вона носить послідовно повчальний, моралізаторський характер, у ній відбита нова соціально-моральна ситуація. Гесіод належить вже епосі класової цивілізації.

Справедливість і праця в Гесіода мають уже нормативний зміст і визначають рамки належної поведінки. Як відзначав дослідник давньогрецької етики. Е Шварц, герої епосу нічим не зв'язані, крім самих себе; вони не знають правил і законів. У Гесіода ж, навпроти, одна мораль є справжнім героєм «Праць і днів». Справедливість і працю з'являються як самостійні цінності.

Творчість Гесіода відбиває нову ступінь у розвитку моралі і саме сприяє її оформленню як сукупності суспільних норм. Гесіод критично відноситься до сучасного йому соціальної дійсності. Відповідно до його представлень, розвитку суспільства властивий регрес. Від вищої ступіні до нижчого воно послідовно проходить п'ять епох. У далекому минулому люди були зроблені з золота, вони не знали ні життєвих турбот, ні тим більше морального псування.

Слід зазначити, що Гесіод не тільки формулює свої моральні вимоги, але і дає їм раціональне обґрунтування. Насамперед він апелює до утилітарного аргументу. Проходження моральному ідеалу розумно, тому що прямо сполучено з користю, вигодою.

Гедонізм (грец. hedone (насолода) (етична позиція, що затверджує насолоду як вище благо і критерій людського поводження і все різноманіття моральних, що вимог зводить, до нього. Прагнення до насолоди в гедонізмі розглядається як основне рушійне початок людини, закладений у ньому від природи і визначаючи всі його дії. Як нормативний принцип гедонізм протилежний аскетизму.У древній Греції одним з перших представників гедонізму в етиці був основоположник кіренської школи Арістипп, що бачив вище благо в досягненні почуттів задоволення. В іншому плані ідеї гедонізму одержали розвиток у Епікура і його послідовників, де вони зближалися з принципами евдемонизма, оскільки критерієм задоволення розглядалася відсутність страждання і безтурботний стан духу (атараксія). Гедоністичні мотиви одержують поширення в епоху Відродження і потім в етичних теоріях просвітителів. Найбільш повне вираження, принцип гедонізму, одержав в етичній теорії утилітаризму, що розуміє користь як чи насолоди відсутності страждання. У стародавності й у новий час гедонізм грав у цілому прогресивну роль в етиці, оскільки він протистояв релігійної моральності і являв собою спробу витлумачити мораль з матеріалістичних позицій.

Евдемонізм (грец. Eudaimonia (щастя) (античний принцип життєрозуміння, пізніше в етиці ( принцип тлумачення й обґрунтування моралі, відповідно до якого щастя є вищою метою людського життя. Передумовою античного евдемонізму є сократівська ідея внутрішньої волі, що досягається завдяки самосвідомості особистості і її незалежності від зовнішнього світу. Хоча евдемонізм виник одночасно й у тісному зв'язку гедонізмом, вони протистояли один одному: щастя ( це не просто тривале і гармонічне задоволення, а результат подолання прагнення до почуттєвих насолод шляхом самообмеження, вправи, аскези, відмовлення від прихильності до зовнішнього світу його блага. Воля, що досягається при цьому, від зовнішньої необхідності і мінливості долі. Категорія щастя висувається на перший план в етичній теорії ще в Древній Греції. Основоположник кінічної школи Антисфен не зв'язував поняття щастя і насолода, а навіть протиставляв їх. Насолода, з його погляду робить людини залежним від зовнішнього середовища, тоді як щастя складається в повній незалежності людини від усякої чуттєвості. Кініки виставляють як життєвий принцип боротьбу з пристрастями, що поневолюють людини. Стоїцизм характеризує внутрішню волю людини як радісну покірність долі, тому що значення має тільки те, що залежить від його відношення до зовнішніх обставин, а не від превратностей долі.

Платон вважав, що головна мета всіх живих істот, предмет прагнення - щастя, що складається у володінні благом.

Вчення про «ідеї» блага Платон вважає найвищим із усіх філософських навчань. Етика Платона пронизана теологічними уявленням його теорії «ідей» і вченні про потрійну будову буття: щира сущих «ідей», «світової душі» і світу почуттєвих речей.

Троїстість ця відображається в будові душі людини, у якій розрізняються три здатності: інтелектуальна, вольова й афективна. Потрійним складом душі визначаються основні чесноти: мудрість, «чеснота розуму», мужність (чеснота волі) і чеснота, що представляє просвітління чи пристрастей афектів.

Синтез рівноваги цих чеснот здійснюється четвертою чеснотою -справедливістю. Основне положення етики Платона (рівновага, як духовних, так і тілесних сил і здібностей. Збіг знання з чеснотою розглядається як мудре і блаженство стану, що дає, усіх природних здібностей людини.

2)Функції і норми моралі

Мораль — система норм і принципів, які виникають із по¬треби узгодження інтересів індивідів один з одним і суспільст¬вом (класом, соціальною групою, державою), спрямовані на ре¬гулювання поведінки людей відповідно до понять добра і зла і підтримуються особистими переконаннями, традиціями, вихо¬ванням, силою громадської думки.

Мораль має історичний характер, але за всіх часів критерієм моральних норм виступають категорії добра, зла, чесності, по¬рядності, совісті. Вона охоплює майже всі сфери життя — еко¬номіку, політику, право та ін. За допомогою моралі узгоджуєть¬ся поведінка особи з інтересами суспільства, долаються супере¬чності між ними, регулюється міжособистісне спілкування.

«Золотим правилом» моралі, відомим із найдавніших часів, є таке:

«(не) роби щодо інших так, як ти (не) хотів би, щоб вони роби¬ли щодо тебе».

У багатьох випадках правові норми як би виростали з мо¬ральних принципів.

Дотримання норм права є моральний обов'язок громадяни¬на, який визначається моральною і правовою культурою сус¬пільства.

Правда, жодне суспільство в історії розвитку людства не до-сягло гармонії права і моралі.

Спільне у норм права і норм моралі полягає у тому, що вони:

1) діють у єдиному полі соціальних зв'язків, тобто є соціаль¬ними нормами;

2) переслідують спільну мету — встановлення і підтримання порядку в суспільстві;

3) мають однакове функціональне призначення — впливати на поведінку людей, регулювати їх відносини, формувати масш¬таби (еталони, стандарти) поведінки;

4) адресовані до всіх або до великої групи людей, тобто є правилами поведінки загального характеру;5) мають єдину духовну природу, єдиний ціннісний стри¬жень — справедливість. Навіть у класовій державі норми права були вираженням справедливості, на якій ґрунтуються норми моралі. Останні, у свою чергу, були обумовлені матеріальним і духовним розвитком суспільства. Але й тоді норми права і норми моралі протистояли сваволі та анархії.

3)Етична свідомість і її структура

В навчальній, науковій та нау¬ково-популярній літературі не¬рідко можна зустріти терміни «моральна свідомість», «наукова свідомість», «естетична свідомість», «політична свідомість», «релігійна свідомість» тощо. З огляду на це важливо мати на увазі, що свідомість людини за своєю природою є цілісною і аж ніяк не скидається на шафу, в якій за алфавітом розставлені окремі теки: «естетика», «міфологія», «мораль», «наука» тощо. Яким конкретним різновидом духовної діяльності не займалася б людина, її реалізує одна й та ж сама свідомість, що тим самим і засвідчує свою внутрішню сутність. Тому, коли ми звернемося до свідомості мораль¬ної, в убранні її специфічних понять і визначень перед нами поставатиме зрештою не що інше, як людська свідомість узагалі, з властивими їй внутрішніми механіз¬мами, смисловим і ціннісним змістом.

Разом з тим ідеться про вельми специфічну ділянку праці людської свідомості, яка потребує особливих кро¬ків і форм мислення, предметно зумовлених низкою власне етичних понять і категорій, проблематикою мо¬ральності як такої. Й тією мірою, якою сутність явищ людського буття визначається їхнім функціонуванням, їхнім способом дії, — перед нами справді-таки постає дещо особлива свідомість: свідомість у стані осмислен¬ня і розв'язання суто моральних проблем, споряджена потрібним для цього концептуальним і категоріальним апаратом. Якщо свідомість загалом є ідеальним від¬ображенням і впорядкуванням реальності, то моральна свідомість — ідеальним відображенням і впорядку¬ванням реальності власне моральної, тобто моральної практики й моральних відносин. Саме це ми й будемо мати на увазі надалі, говорячи про моральну свідомість.

Найперше, що впадає в око при теоретичному розгляді мо¬ральної свідомості, — це, зви¬чайно, сукупність певних норм,

заборон та вимог, що регулюють людську діяльність і поведінку. Ця сукупність норм головним чином і становить безпосередній зміст моральної свідомості.

Про сутність морального нормування поведінки дещо вже було сказано в попередніх розділах. Однак що собою являє моральна норма як така?

Згідно з існуючими визначеннями, моральна норма (від лат. norma — керівне начало, правило, взірець) є елементарною формою моральної вимоги, певним взір¬цем поведінки, що відбиває усталені потреби людсько¬го співжиття і відносин та має обов'язковий характер.

Зв'язок моральних норм з реальною практикою людського життя випливає також і з тієї обставини, що нормою називається, крім відповідного елементу свідо¬мості, ще й просто певний середній випадок або показ¬ник, певна усталена риса того чи іншого об'єктивного масового явища або процесу. Нерідко трапляється так, що проблема якоїсь норми загострюється в моральній свідомості саме тоді, коли дана норма втрачає свої позиції в реальному людському житті, тобто перестає бути для нього «нормою», — що, до речі, зовсім ще не свідчить про її суто моральну необґрунтованість.

Цікаво в цьому відношенні, що мовне джерело да¬ного поняття, латинське norma походить від дієслова nosco — пізнаю, впізнаю, розпізнаю й первісне позна¬чає ніщо інше як косинець, котрий докладають до ліній та площин саме з метою їх випрямлення і виправлення. Від цього елементарного уявлення сучасне поняття норми успадковує вказівку на деяку повторюваність істотного, що її потрібно розпізнати в даній конкрет¬ній ситуації й прийняти до керівництва. Норма мораль¬на під цим кутом зору теж постає своєрідним «косин¬цем», якого ми докладаємо до примхливої реальності людських стосунків, де так само існують свої істотні повторюваності, що потребують додержання.

Будь-які норми моральної свідомості стосуються тих або інших конкретних виявів чи сторін суспільного життя. При цьому характеру морального нормативу мо¬жуть набувати як позитивні вимоги, що зобов'язують людину до здійснення певних учинків і реалізації в них певних якостей («поважай батьків!», «повертай борги!» тощо), так і заборони, що накладаються на відповідні діяльні волевияви людини («не вбивай!», «не вкради!», «не кажи неправду!» та ін.).Величезна різноманітність норм сучасної моральної свідо¬мості простягається від найзагальніших фундаментальних основоположень (як-от наведені) до норм чисто ситуаційних за своїм змістом, що не виходять за межі якогось часткового аспекту людської поведінки або повторюваного, але суто поверхового типу ситуацій спілкування. Перші, найфундаментальніші норми мо¬ралі, нерідко входять у людську свідомість у вигляді релігійних заповідей; заповідь — це й є така норма моральної свідомості, відносно якої існує переконання, що вона походить від певного авторитету, насамперед — авторитету потойбічного, божествен¬ного (класичний приклад —Десять заповідей, або Декалог Мойсея). Останні ж, суто поверхові або ситуаційні моральні нор¬мативи, межують із правилами етикету й зовнішньої культури поведінки, а часто й самі безпосередньо постають у цій якості.

Проте будь-які моральні норми, хоч якими б загаль¬ними або частковими, фундаментальними чи повер¬ховими вони були, мають і певні спільні сутнісні риси, які власне й визначають їхню належність до сфери моралі. Це, насамперед:

— імперативність, тобто обов'язковість втіленого в них веління. При цьому обов'язковість власне мораль¬них норм, на відміну від багатьох інших, має не гіпо¬тетичний, умовний, а категоричний характер: людина в принципі має виконувати їх незалежно від будь-яких сторонніх міркувань. Небагато чого варті були б у мо¬ральному відношенні чесність або ввічливість особи, якби за ними стояло, скажімо, лише бажання сподо¬батися начальству; такі «чесноти» через це й назива¬ються показними — на відміну від справжніх. Існують, звичайно, й більш значущі в моральному відношенні чинники, які людина не може не враховувати при виконанні певних норм, але про це йтиметься нижче. В цілому ж обов'язковість закладена в моральній нормі як такій і незалежно від зовнішніх обставин має саме категоричний характер;

— здатність до універсалізації (universalizability — термін сучасного англійського етика P. M. Гейєра). Про цю здатність моральної норми вже йшлося при розгляді відносин загальнолюдської і локальних систем моралі. Справді, сучасний досвід переконує, що в різних регіо¬нах світу, в різних народів чи в різних шарах культури можна зустріти найрізноманітніші за змістом моральні імперативи, і якби ми схотіли вилучити з них стовідсот-ково універсальні, наші здобутки були б дуже малі. При цьому, однак, кожна, навіть найчастковіша, найповерховіша норма моралі, якщо тільки вона гідна цієї назви, здатна до універсалізації — неначе містить у собі відповідний універсалізуючий потенціал. Кожну, аж до найдріб'язковішої з числа таких норм, можна інтерпре¬тувати таким чином, щоб вона заи певних обставин набувала універсального значення. Й поготів не може бути в галузі моралі таких норм, які були б обов'язко¬вими для одних осіб і не стосувалися інших: мораль такого «подвійного стандарту» засуджується всім циві¬лізованим співтовариством.

Своєрідною «нормою норм», яка в даному відно¬шенні висвітлює саму сутність морального нормотво-рення, постає вже неодноразово згадане «золоте пра¬вило» моралі — правило, яке головним чином перед¬бачає взаємність: я маю вимагати від себе того, чого вимагаю від інших, і відповідно від кожного вимага¬ється те, що й від кожного іншого.

Суттєвою конструктивною особливістю сукупності мораль¬них норм у її відбитті у свідомості людини є ієрархічний характер. За всієї обов'язковості й безумовності кожної з норм вони можуть розглядатися як більш або менш важливі; існують обставини, зважаючи на які саме моральні міркування інколи змушують відмовлятися від виконання навіть фундаментальних норм заради таких, котрі мають більшу життєву вагу. Трапляються випадки, коли, наприклад, лікар змушений говорити неправду своєму пацієнтові, аби врятувати йому життя чи звільнити від додаткових страждань. Принципово, однак, що й подібні випадки, які мають вимушений характер, не відміняють моральну обов'язковість норм, від виконання яких у даному разі відмовляються. Від того, що я морально змушений сказати неправду, остання правдою не стає; порушуючи норму, я в будь-якому разі маю усвідомлювати, що переступаю межі моралі. Вбивство ворога, навіть вимушене, навіть заради справедливої справи залишається все ж таки вбивством, тобто великим злочином проти загальнолюдської мо¬ралі, і той, хто його вчинив, має покутувати, а не торжествувати, як це ми здебільшого бачимо в людей низької моральної культури. Недарма ще легендарний китайський мудрець Лао-цзи (VI—V ст. до н. е.) говорив, що перемогу на війні слід відзначати похорон¬ною процесією.

Нарешті, як сказав із цього приводу один із сучасних інтер¬претаторів Канта: якщо твої діти вмирають від голоду, а в тебе є нагода непомітно вкрасти кусень м'яса, в якому його власник не відчуває такої доконечної потреби, — вкради! Але тільки не вважай, ніби ти чистий перед людською мораллю: крадіжка за будь-яких умов лишається крадіжкою, явним порушенням однієї з фундаментальних, категорично обов'язкових моральних норм.Тут ми розглянули лише кілька аспектів проблеми моральних норм, однієї з найактуальніших у сучасній етичній науці. Щодо практичного, суспільного й власне людського інтересу до даної проблеми, він у нас про¬тягом недавніх десятиліть був значно послаблений внаслідок істотної недооцінки самої ідеї норми як такої, її світоглядного й культурного значення. «Нор¬мальна людина», «нормальна поведінка», «нормальний учинок» — подібні визначення почали сприйматися як щось сухе й прісне, мало не принижуюче насамперед через те, що саме суспільство у своєму розвиткові, забувши про ідеал норми, тривалий час орієнтувалося переважно на екстремальні, якщо не екстремістські, взірці, на те, що в культурно-історичному та антропо¬логічному плані інакше як аномалією й не назвеш. Замість рівномірної конструктивної праці й творчої самореалізації на благо собі та іншим висувалися як взірці якісь неймовірні титанічні зусилля, безперервні подвиги, що переходили будь-яку розумну межу, їм протиставлялися такі ж неймовірні образи чорної не¬людської ворожості й підлоти — перші споріднювала з останніми саме цілковита відсутність відчуття людської й культурної норми.

4)Пафос і його відроджу вальна роль в художньому творі

Пафос (гречок. рathos - почуття) - стиль поведінки, манера чи спосіб вираження почуттів, що характеризуються височиною, наснагою, підвищеною емоційною настроєністю.

Пафос - жагуче, захоплене натхнення; патетичне - необхідний елемент трагедії, драми й ораторського мистецтва. Художник чи оратор прагне заразити слухача і читача почуттями сильного і глибокого хвилювання, зображуючи страждання і боротьбу героя.

Пафос - необхідний елемент трагедії, драми й ораторського мистецтва. Але ми часто вживаємо пафос і в іншому, в негативному значенні. Коли про щось прозаїчне, маловажне говорять з недоречним пафосом, роздуваючи значення цього.

Пафос несе мистецьке навантаження тільки тоді, коли його використання є доречним, іншими словами: використання пафосу в художніх творах має бути обгрунтованим, дійсно потрібним. Так, пафос особливо був популярним у древній літературі, де восхвалялися подвиги народних героїв, сила богів, питання волі народу, батьківщини і т.п. Особливо пафос був яскравий в одах древніх. Велике значення пафосу у театральному мистецтві.

За допомогою пафосу можна підкреслювати потрібні моменти, виділяти їх із загального змісту твору тощо. Пафос несе функцію передачі натхнення читачеві, слухачеві і т.п., виконує високомистецьку функцію.

Використана література:

1)Гусейнов А.А., Иррлитц Г. Краткая История Этики. - Москва: «Мысль», 1987.

2)Малахов В.А. Етика: Курс лекцій. Навчальний посібник. – К.. 2000.

3)Миташкина Т.В., Бражникова З.В. Этика. История и теория морали. – Минск, БГПА «ВУЗ-ЮНИТИ» 1996.