Символізм, імпресіонізм та постімпресіонізм. Література, живопис, культура

Символізм ( від. грецьк. symbolon – знак, символ, ознака) – одна із течій модернізму, в якій замість художнього образу, що відтворює певне явище, застосовується художній символ, що є знаком мінливого “життя душі” і пошуком “вічної істини”.

Наприкінці ХІХ ст. письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм вже не задовольняли митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ Краси та Гармонії, де панує вічна Істина. Письменники мріяли про такі твори, які відображували б не об’єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на їхню думку, має особливе значення. Як зазначив Стефан Малларме, все єство поетів заполонила думка про Книгу, де було б “орфічне потрактування Землі, справжнє призначення поета і найвища мета літературного дійства – бути знаряддям Духу”. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму – символізму, який виник і найяскравіше розвинувся у французькій поезії, справивши величезний вплив на всю світову літературу.

З глибокої давнини людині притаманне символічне розуміння світу. Одна концепція символу склалася лише в епоху романтизму – у творах І.Канта, Ф.Крейцера, Й.-В.Гете, Ф.Шиллінга. Німецькі романтики зробили вагомий внесок у розвиток теорії, показавши багатозначність символу, його здатність втілювати “ загальну Ідею”.

Відлуння німецької романтичної філософії символу досягло і Франції.

Французька романтична лірика середини ХІХ ст. підготувала перехід до якісно нового етапу літератури – символізму, який став результатом поступового розвитку мистецтва.

Як літературна течія символізм сформувався у французькій поезії 70-80 років ХІХ ст. і розвивався до початку ХХ ст. Історію французького символізму поділяють на три етапи. Перший – 70-ті –друга половина 80-х років ХІХ ст. – період становлення напряму. У цей час С.Малларме організував літературний салон для молодих поетів, які шукали у віршах засоби розкриття “цілісних емоцій” та навіювання настроїв. У 1886 році була опублікована стаття Ж.Мореаса “Літературний маніфест. Символізм”, яка містила програму нової течії в ліриці. Поетичні відкриття збагачували твори П.Верлена, С.Малларме, А.Рембо та інших ліриків Франції.

Символізм активно розвивався протягом другого етапу у 80-90-ті роки. Період підйому засвідчили твори Ф.Вьєле-Гріффене, А. де Реньє, Е.Рейно, Е.Верхарна, Ш.Моріса, С.Малларме, Г.Кана, М.Метерлінка.

У третій період відбувається спад символізму, символістський рух у Франції поступово згасає. Хоча у цей час багато письменників ще активно працювали, але етстетика символістів уже не задовольняла письменників, які шукали нових форм. Французький символізм був значною яскравою і цікавою епохою в поезії з неповторними художніми відкриттями і лутературними знахідками.

Французькі символісти проголосили існування кількох світів: реального ( об’єктивного), духовного ( суб’єктивного) та ідеального ( світу вічних ідей). На їхню думку, матеріальна природа – лише оболонка для духовної субстанції, яку має звільнити поет, щоб спрямувати її на пошук вічної Ідеї, Краси та Гармонії.

Одним з найважливіших принципів символістської поезії є сугестія (лат. suggestio – натяк, навіювання). Французькі символісти започаткували створення таких образів і символів, які навіювали певні настрої, асоціації та аналогії читачам. Поети не виказували своєї думки безпосередньо, нічого не з’ясовували до кінця, не робили висновків і тим більше не повчали. Вони давали змогу читачам самим “домислити і завершити написане”.

Домінуючою ознакою символізму Ж.Мореас вважав вияв “прихованої близькості первісним ідеям”. Однак водночас підкреслював, що мистецтво прагне втілити в чуттєву форму, перетворити первинні емоції на лінії, кольорові плями, звуки, яким надати символічного значення. На думку Ж.Мореаса, художник-символіст повинен малювати не предмет, а ефект, який той створює, а поет – описувати не об’єкт, а свої враження й почуття від нього.Сутність течії символізму полягає в цілеспрімованій спробі символізувати зовнішні і матеріальні прояви світу з метою у такий спосіб пізнати його трансцедентний зміст. Може, найвичерпніше розкрив специфіку світосприймання символістів добре знаний на початку нашого століття історик і теоретик української літератури А.Товкачевський: “Звичайно ми блукаємо по світі, але душа наша лишається холодною, ми не помічаємо ні краси, ні таємничості в тих речах, які бачимо під собою і над собою. Речі видаються нам немов би замороженими і цілий світ – нерухомим, неживим. Але бувають моменти, коли в нас мов би розвидняється в душі. Ми з зачудуванням дивимося навколо себе – і не впізнаємо того світу, який так довго споглядали. Ми немов набуваємо нові органи зору і слуху. Нерухомі, раніше мертві речі починають виявляти якесь дивне життя, ми чуємо якісь таємничі голоси, бачимо незримий таємний зв’язок всіх речей між собою, бачимо в речах присутність чогось невидимого, невідомого і вічного. Світ набуває в наших очах незначного перед тим значення: кожна річ, зокрема, стає символом, емблемою, видимим знаком невидимого і вічного.”

Символізм розвинувся на перетині класичної романтики й натуралізму. Предтечею символізму став Едгар По. Він намагався поєднати європейський романтизм, кордоцентризм, інтуїтивізм з американським практицизмом, застосувати науковий підхід до мистецької творчості. На його думку, поетична мова – не самовільний вияв чуттів, а твердий раціональний розрахунок автора вразити читача за допомогою логічно підібріних алітерацій, ритмічних ходів, строфіки тощо. Покликання поезії – засобами краси передати читачеві точно зміряну дозу потрібних романтично-містичних почувань, пробудити в ньому позасвідоме, скерувати в країну романтичних мрій і видінь. При цьому Едгар По твердив, що література не має нічого спільного з етичною щирістю та сповідальністю, ні з науковою правдоподібністю (реалізм). Навпаки, літературні теми мають бути штучні, тобто вишукані, виняткові, часто засновані на екзотиці. Однак, і краса, за Едгаром По, не просто красивість (як то було в класицизмі чи сименталізмі). Бажаючий емоційний шок на читача легше справити так званою “красою медузи”, тобто намаганням знайти і показати красу в гротесковому, жахливому, бридкому. Наприклад, смерть прекрасної дівчини за концепцією По, - найпоетичніша у світі тема, вона не несе ні етичного (жаль дівчини), ні історичного (чому загинула) значення, а тільки є засобом створення поетичного (естетичного) ефекту. Для Едгара По будь-який зміст – лише один із засобів форми.

Погляди По успадкував і розвинув Шарль Бодлер.

Символізм будувався на сформульованому Шарльом Бодлером законі “відповідностей”, розімкнутих у безкінечний, постійно оновлюваний світ, де відбувається “активне самоперетворення внутрішнього на зовнішнє”, їх синтез, спостерігається їх відмінність. Символісти вважали, що сутність світу не може бути пізнана за допомогою раціоналістичних засобів, а доступна лише інтуїції, на ірраціональній основі, що розкривається через натяк осяяння. Ж.Мореас писав, що символічна поезія – ворог “об’єктивного опису”, для неї конкретні явища – лише видимість. В основі естетичної системи символізму покладено символ як засіб уникнення повсякденності, досягнення ідеальної сутності світу – краси. Художній символ призводить до думки про існування ідеального начала, недоступного для звичайного пізнання світу, - “ сфери таємного” (С.Малларме), “невидимих і фатальних сил” ( М.Метерлінк). Слово у символізмі – натяк, образ – загадка. Великий вплив на розвиток естетичної концепції символізму мав німецький романтизм, а також ідеї А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, В.Соловйова.

Символісти вважали поета божеством, оскільки він інтуїтивно відчуває шлях до істини. А інтуїція ототожнювалася з містичним прозрінням, бо за її допомогою поет пізнає правду, “таємничішу і глибшу, ніж правда матеріальна” ( М.Метерлінк).

Поринаючи у світ духовних переживань особистості й шукаючи “вічну істину”, символісти використовували такі художні засоби, як складний метафоризм, інакомовлення, натяки, символіку, мелодійність, багатозначність слів, абстрагованість образів тощо. Все це зумовлювало високий ступінь умовності символістських творів.У Франції найвідомішими предствниками символізму були П.Верлен, А.Рембо, С.Малларме; у Бельгії – М.Метерлінк, Е.Верхарн; У Німеччині – С.Георге; в Австрії – Р.-М.Рільке, Г.Гофмасталь; у Росії – В.Брюсо, А.Бєлий, О.Блок. В українській літературі символізм найбільш притаманний представникам угруповань “Молода муза”, “Митуса”, “Українська хата”. М.Вороний, Олександр Олесь, О.Слісаренко, Д.Загул, П.Тичина, С.Черкасенко надали символістичним формам актуального національного змісту. Відстоюючи право митця на свободу, українські символісти не відмовлялися від громадських обов’язків літератури. В їхній творчості органічно поєднуються принципи Краси і Правди, відчувається туга за казковим і прекрасним світом, у якому особа і нація злились би в одне ціле, подолавши відчуженість. Спираючись на “філософію серця”, вітчизняні письменники збагатили скарбницю світового символізму новими формами вираження душевних почуттів (особливою милозвучністю, використанням жанрів українського фольклору - пісні, думи, казки тощо, поєданням абстрактних символів з реальними враженнями).

Представники символізму:

Артюр Рембо (1854 – 1891)

Серед визначних поетів французького символізму чи не найтрагічнішою є постать А.Рембо. На мить увірвався він у літературу (почав писати ще в школі, та назавжди полишив поезію вже в двадцятирічному віці), але його творчість, гарячкова і відчайдушна, трагічна і енергійна, схвилювала сучасників і нащадків. “Ангелом і демоном” назвав письменника П.Верлен, захоплюючись “стрімким польотом його поетичної фантазії, яка ширяла в різних, подекуди суперечливих сферах людського духу”. Сам Рембо вважав себе бунтівником, бо спромігся піднятися над своєю епохою і зазирнути “в небачені глибини особистого світу, з яким ніколи не може бути згоди, як і з людством”.

Перший свій вірш “Сенсація” опублікував у п’ятнадцять років. Віршами “Офелія”, “Бал повішених”, “Зло”, “Сплячий у долині” поет заявив себе як символіст. Віктор Гюго, високо оцінивши його талант, назвав Рембо “ дитям Шекспіра”. Та після свого 20-ти річчя, він більше не написав жодного поетичного рядка.

Стефан Малларме (1842 – 1898)

Творчість французького поета символіста Стефана Малларме сучасники сприймали по-різному: одні – як диво, найвищий ступінь майстерності, інші – як складну і незрозумілу таємницю. А.Франс пояснив цей феномен так : “ Він – платонік. Ось у чому весь секрет... Він вірить у незчисленні, неодмінні й неповторні зв’язки поміж видимим і невидимим... Він вірить у своєрідну й правічну світову гармонію, згідно з якою певні абстрактні ідеї повинні викликати в досконалій формі свідомості відповідні цим ідеям символи”.

Спадщина Малларме відрізняється новаторством у царині вічних ідей і символів, які у нього відтворюють сильні й болючі почуття доби.

У світову літературу С.Малларме увійшов як лірик, у творчості якого відображено свідомість французької інтелігенції напередодні нового століття. Її прагнення поновити втрачену єдність художника зі світом.

Для його драматичних фрагментів “Іродіада” (1867-1869), збірки “Вірші” ( 1887) характерні ускладнений синтаксис, інверсії, намагання передати “надчутливість” в поезії.

Поль Верлен (1844 – 1896)

“Проклятими поетами” назвав Поль Верлен себе, Рембо та інших представників свого покоління у книзі. яку так і назвав “Прокляті поети”.

Життя Поля Верлена було сповнене злетів і падінь. У ньому було добропорядне існування та ув’язнення, захоплення Паризькою комуною і пошуками Бога, радощі богеми і безпритульне злидарювання. Пристрасний і неврівноважений, чутливий і надзвичайно емоційний, він постійно шукав себе у суперечностях долі, виливаючи щастя й біль, тугу і самотність у своїх поезіях.

Поля Верлена вважають визначним майстром імпресіонізму, однак він став і зачинателем символізму у французькій поезії, хоча постійно заперечував свій зв’язок із символістами. своєю творчістю він визначив подальший розвиток лірики не тільки Франції, а й усієї Європи. У постаті письменника А.Франс вбачав “найбільш оригінального, грішного, містичного, найбільш натхненного і справжнього серед сучасних поетів”.

Попри всі прикрощі долі, поет завжди ніс музику в своїй душі, чув звуки, яких ніхто до нього не чув, бачив дивовижні образи, що створювала його уява, втілював у слові найтонші почуття. Верленівський світ надзвичайно суперечливий і мінливий у своїх настроях і враженнях, але він завжди гармонійний і вишуканий.

Він увів в ліричну поезію складний світ почуттів і переживань, надав віршу тонку музикальність (збірки “Галантні святкування” 1869 р., “Романси без слів” 1874 р., “Мудрість” 1881 р.).

У своєму програмному вірші “Поетичне мистецтво” Верлен виступав проти сповненої логіки раціоналістичної поезії, утверджеючи інший стиль у поетичному мистецтві – мелодійно-емоційний, легкий:

Найперше – музика у слові.

Бери ж із розмірів такий,

Що плине, млистий і легкий,

А не тяжить, немов окови.Імпресіонізм (фр. impressionisme, від impression - враження) - художній стиль у мистецтві останньої третини XIX - початку XX ст., що зробив величезний вплив на все наступне мистецтво. Представники його прагнули передати безпосереднє враження від навколишнього світу, мінливі стани природи. Імпресіонізм зародився в 1860-х роках у Франції, коли художники внесли в живопис різноманіття і складність міського побуту, свіжість і безпосередність сприйняття світу. Для їхніх добутків характерне зображення випадкових ситуацій, сміливість композиційних рішень, що здається неврівноваженість, фрагментарність композиції, несподівані точки зору, ракурси, зрізи фігур рамою. Родинне мальовничому імпресіонізму різноманіття нюансів почуттів і настроїв виявляється в поезії і музиці

В другій половині минулого століття ( початок 70-х рр.) у Франції початку працювати група молодих художників. Вперше в історії мистецтва художники зробили для себе правилом писати не в майстерні, а під відкритим небом: на березі ріки, у поле, у лісі.

Після виставки в Парижеві цих художників стали називати імпресіоністами, від французького слова 'impression'- що значить 'враження'. Це слово підходило до їхнім роботам, тому що в них художники передавали своє безпосереднє враження від побаченого. Художники по новому підійшли до зображення світу. Головним для них стали трепетне світло, повітря, у який як би занурені фігури людей і предмети. У їхніх картинах почувався вітер, волога після дощу, нагріта сонцем земля. Вони прагнули розглянути і показати дивне багатство кольору в природі. Імпресіонізм був останнім великим художнім рухом у Франції 19 століття.

Не можна сказати, що шлях художників-імпресіоністів був легкий. Спочатку їх не визнавали, їхній живопис здавався занадто сміливої і незвичайний, над ними сміялися. Ніхто не хотів купувати їхніх картин. Але вони завзято йшли своїм шляхом. Ні бідність, ні голод не могли змусити їх відмовитися від своїх переконань.

Пройшло багато років, деяких з художників-імпресіоністів уже не було в живих, коли нарешті їхнє мистецтво було визнано.

У руслі цього напрямку працював один з найбільших французьких художників 19 століття Едуард Мане (1832-1883). До того свіжістю і чистотою тонів зображував Мане куточки Парижа, гучні бари, образи своїх сучасників, не складні по мотивах натюрморти. Будь-яка його картина уражає гострою спостережливістю, волею і легкістю мазка, сміливою вишуканістю барвистих сполучень, Це був художник-новатор, що нерідко піддавався нападкам офіційної французької критики. Утім, це довелося випробувати всім імпресіоністам, визнання і слава до яких прийшли не відразу.

Одним з майстрів імпресіонізму був Клод Моне (1840-1926). Він працював головним чином в області пейзажу. Моне і близькі до нього художники - Ренуар, Пісарро і Сіслей - звернули увагу на те, що той самий пейзаж представляється зовсім іншим у сонячний чи хмарний день, при ранковому чи вечірнім світлі. Помітивши також, що тіні від предметів зовсім не чорні, а мають визначене фарбування, вони вигнали чорний колір зі своєї палітри.

Моне писав той самий вид у різний час доби. Такі його серії 'Стогу сіна' і 'Руанський собор. Швидкими начебто недбалими мазками Моне писав розгойдане від вітеру поле і повну руху вулицю Парижа. Він чудово вмів передати на полотнині і пекуче марево літнього дня, і вологий сніг м'якої французької зими.

Життєрадісне сприйняття світу, наявне в цілому всьому імпресіонізму, особливо чітко проявилося у творчості одного з найбільших представників цього напрямку Огюста Ренуара (1841-1919). Його залучали молоді свіжі обличчя, природні, невимушені пози. У зроблених їм портретах немає психологічної глибини, але подібність з оригіналом у них установлено тонко, залучає живий блиск очей, ніжні відсвіти навколишніх барвистих тонів на шкірі обличчя. Одне зі значних полотнин Ренуара - 'Бал у саду Мулен де ла Галет'. Художник начебто зафіксував своє миттєве враження від строкатої рухливої маси людей. Важко на відстані розглянути кожен предмет у всіх деталях, і Ренуар малює їхній лише загалом, немов дивлячись видали. Він, як і інші імпресіоністи, відмовився від ретельного виписування форми кожного предмета, зосередивши увагу на передачі цієї форми в трепетних відблисках того чи іншого висвітлення.

Ряд нових творчих задач поставив перед собою Едгар Дега (1834-1917). Він примикав до напрямку імпресіоністів, хоча його мальовничі прийоми були іншими. У центрі мистецтва цього художника коштує зображення людини. Він писав людей різних суспільних шарів: модисток, праль і прасувальниць за роботою, балерин у хвилини відпочинку, на чи репетиціях під час виступів на сцені; побутові сценки - у кафі, на вулиці, на стрибках.Дега вмів помітити незвичайний виразний жест, знайти рідкий кут зору (зверху чи збоку), що повідомляє зображенню гостроту і новизну. При першому погляді на його полотнини здається, що це випадково побачений, як би вихоплений шматок дійсності. Насправді в них усі ретельно продумано. От цією чіткою композицією, а також увага до визначеності і чіткості ліній добутку Дега відрізняються від робіт інших імпресіоністів.

Одночасно з імпресіоністами в 80-х рр. У Франції виступає зі своїми картинами голландець Винсент Ван-Гог (1853-1890), мистецтво якого найтіснішим образом зв'язано з розвитком французького живопису. Володіючи яркою самобутньою індивідуальністю, Ван-Гог виробив свою власну мальовничу манеру. Людина напруженого внутрішнього життя, загострених почуттів, художник не міг упокоритися з навколишньою дійсністю, повної протиріч і несправедливості. Образи його картин пофарбовані песимістичними і тривожними настроями. Любою портрет, чи пейзаж натюрморт наповнений у Ван-Гога тими неспокійними почуттями, що збурювали і його самого. Він досяг небувалого дотепер у мистецтві емоційного впливу кольору, динамічності мазка і ліній, гострої виразності форм. У його картині 'Кафі ввечері' інтенсивно синє небо здається зловісно похмурим, незважаючи на величезні сяючі зірки. Пронизуючо-яскравим, лимонно-жовтим світлом залите вуличне кафе. У ньому сидять відвідувачі, по вулиці йдуть перехожі, але над усім панує настрій пустельності і тужливої самітності. Той же настрій присутнє й у картині 'Нічний кабачок в Арле'.

При житті Ван-Гога його картини не зустріли визнання і були високо оцінені лише згодом.

Пізніше визнання одержало і творчість Поля Сезанна (1839-1906). Спираючи на окремі завоювання імпресіоністів, він багато в чому відходить від них, створивши свою особливу манеру. Художник прагнув знайти постійний, що не залежить від висвітлення в даний момент колір зображуваного предмета. Сутністю його шукань була передача форми співвідношеннями барвистих тонів. 'Колір ліпить предмети', - говорив Сезан. Так, у 'Натюрморті з персиками і грушами' форма кожного предмета передана найтоншими градаціями кольору, а композиційне розташування продумано у всіх деталях.

Усе здається матеріально відчутним і об'ємним. Але, завоювавши ці якості, живопис Сезана втратила, однак, конкретність у зображенні реальних предметів. Часто в його добутках не можна зрозуміти, які саме фрукти зображені, які узяті тканини, з чого зроблений той чи інший предмет. Ці елементи абстрагування, закладені в самому методі Сезана, привели згодом мистецтво його послідовників до повної умовності форм і абстрагованості.

Пошуки свого особливого шляху в мистецтві характеризують і творчість Поля Гогена (1848-1903). Подібно Ван-Гогу, він теж хотів протестувати своїм мистецтвом проти навколишньої дійсності. Але він не боров з її пороками, а біг від них. У1891 р. Гоген їде на Таїті - один з островів Тихого океану. Художника заполонює екзотична природа цього острова, а життя таїтянських племен, недоторканих сучасною цивілізацією, залучає його своєю наївністю і чистотою. У картині 'Таїтянка, що тримає плід' силует жінки обкреслений простими і ясними контурами.

Художник любується її спокійним смаглявим обличчям, природною грацією пози. Візерунок спідниці нагадує форму галузей і листів над головою жінки. Гоген не прагне до оптичної вірності в передачі навколишнього світу. Він пише не стільки те, що бачить, скільки те, що хоче побачити навколо себе. Картини Гогена по своїй площинності, орнаментальності і яскравості фарб нагадують декоративні тканини і певною мірою - мистецтво східних народів. Крім того, Гоген викликав своєю творчістю великий інтерес до культури неєвропейських народів, і це складає його безсумнівну заслугу.

Отже, як бачимо, імпресіонізм – це художній стиль у мистецтві останньої третини XIX - початку XX ст., що зробив величезний вплив на все наступне мистецтво. Характерними ознаками його є те, що його представники прагнули передати безпосереднє враження від навколишнього світу, мінливі стани природи.

Використана література:

1.Нарис української поетики, Василь Пахаренко, 1997р.

2.Зарубіжна література ХІХ ст. , посібник 10 кл., “Академія”, Київ 1999р.

3.“Тема. На допомогу вчителю зарубіжної літератури”, Громадський науково-методичний журнал, 1999р.

4.Советский Энциклопедический Словарь, «Советская энциклопедия», Москва 1980 р.

5.Зарубіжна література, посібний підручник для 11 класу загальноосвітньої школи/ за ред. проф. О.С.Чиркова, “Вежа”, Київ 1997.