Свідомість та особистість

Вступ

В навчальній, науковій та нау¬ково-популярній літературі не¬рідко можна зустріти терміни «моральна свідомість», «наукова свідомість», «естетична свідомість», «політична свідомість», «релігійна свідомість» тощо. З огляду на це важливо мати на увазі, що свідомість людини за своєю природою є цілісною і аж ніяк не скидається на шафу, в якій за алфавітом розставлені окремі теки: «естетика», «міфологія», «мораль», «наука» тощо.

Яким конкретним різновидом духовної діяльності не займалася б людина, її реалізує одна й та ж сама свідомість, що тим самим і засвідчує свою внутрішню сутність. Тому, коли ми звернемося до свідомості, зокрема мораль¬ної, в убранні її специфічних понять і визначень перед нами поставатиме зрештою не що інше, як людська свідомість узагалі, з властивими їй внутрішніми механіз¬мами, смисловим і ціннісним змістом.

Разом з тим ідеться про вельми специфічну ділянку праці людської свідомості, яка потребує особливих кро¬ків і форм мислення, предметно зумовлених низкою власне етичних понять і категорій, проблематикою мо¬ральності як такої. Й тією мірою, якою сутність явищ людського буття визначається їхнім функціонуванням, їхнім способом дії, — перед нами справді-таки постає дещо особлива свідомість: свідомість у стані осмислен¬ня і розв'язання суто моральних проблем, споряджена потрібним для цього концептуальним і категоріальним апаратом. Якщо свідомість загалом є ідеальним від¬ображенням і впорядкуванням реальності, то моральна свідомість — ідеальним відображенням і впорядку¬ванням реальності власне моральної, тобто моральної практики й моральних відносин. Саме це ми й будемо мати на увазі надалі, говорячи про моральну свідомість.

1. Поняття моральної свідомості, її головні ознаки

Найперше, що впадає в око при теоретичному розгляді мо¬ральної свідомості, — це, зви¬чайно, сукупність певних норм, заборон та вимог, що регулюють людську діяльність і поведінку. Ця сукупність норм головним чином і становить безпосередній зміст моральної свідомості.

Про сутність морального нормування поведінки дещо вже було сказано в попередніх розділах. Однак що собою являє моральна норма як така?

Згідно з існуючими визначеннями, моральна норма (від лат. norma — керівне начало, правило, взірець) є елементарною формою моральної вимоги, певним взір¬цем поведінки, що відбиває усталені потреби людсько¬го співжиття і відносин та має обов'язковий характер.

Зв'язок моральних норм з реальною практикою людського життя випливає також і з тієї обставини, що нормою називається, крім відповідного елементу свідо¬мості, ще й просто певний середній випадок або показ¬ник, певна усталена риса того чи іншого об'єктивного масового явища або процесу. Нерідко трапляється так, що проблема якоїсь норми загострюється в моральній свідомості саме тоді, коли дана норма втрачає свої позиції в реальному людському житті, тобто перестає бути для нього «нормою», — що, до речі, зовсім ще не свідчить про її суто моральну необґрунтованість.

Цікаво в цьому відношенні, що мовне джерело да¬ного поняття, латинське norma походить від дієслова nosco — пізнаю, впізнаю, розпізнаю й первісне позна¬чає ніщо інше як косинець, котрий докладають до ліній та площин саме з метою їх випрямлення і виправлення. Від цього елементарного уявлення сучасне поняття норми успадковує вказівку на деяку повторюваність істотного, що її потрібно розпізнати в даній конкрет¬ній ситуації й прийняти до керівництва. Норма мораль¬на під цим кутом зору теж постає своєрідним «косин¬цем», якого ми докладаємо до примхливої реальності людських стосунків, де так само існують свої істотні повторюваності, що потребують додержання.

Будь-які норми моральної свідомості стосуються тих або інших конкретних виявів чи сторін суспільного життя. При цьому характеру морального нормативу мо¬жуть набувати як позитивні вимоги, що зобов'язують людину до здійснення певних учинків і реалізації в них певних якостей («поважай батьків!», «повертай борги!» тощо), так і заборони, що накладаються на відповідні діяльні волевияви людини («не вбивай!», «не вкради!», «не кажи неправду!» та ін.).

Величезна різноманітність норм сучасної моральної свідо¬мості простягається від найзагальніших фундаментальних основоположень (як-от наведені) до норм чисто ситуаційних за своїм змістом, що не виходять за межі якогось часткового аспекту людської поведінки або повторюваного, але суто поверхового типу ситуацій спілкування. Перші, найфундаментальніші норми мо¬ралі, нерідко входять у людську свідомість у вигляді релігійних заповідей; заповідь — це й є така норма моральної свідомості, відносно якої існує переконання, що вона походить від певного авторитету, насамперед — авторитету потойбічного, божествен¬ного (класичний приклад —Десять заповідей, або Декалог Мойсея). Останні ж, суто поверхові або ситуаційні моральні нор¬мативи, межують із правилами етикету й зовнішньої культури поведінки, а часто й самі безпосередньо постають у цій якості.Проте будь-які моральні норми, хоч якими б загаль¬ними або частковими, фундаментальними чи повер¬ховими вони були, мають і певні спільні сутнісні риси, які власне й визначають їхню належність до сфери моралі. Це, насамперед:

— імперативність, тобто обов'язковість втіленого в них веління. При цьому обов'язковість власне мораль¬них норм, на відміну від багатьох інших, має не гіпо¬тетичний, умовний, а категоричний характер: людина в принципі має виконувати їх незалежно від будь-яких сторонніх міркувань. Небагато чого варті були б у мо¬ральному відношенні чесність або ввічливість особи, якби за ними стояло, скажімо, лише бажання сподо¬батися начальству; такі «чесноти» через це й назива¬ються показними — на відміну від справжніх. Існують, звичайно, й більш значущі в моральному відношенні чинники, які людина не може не враховувати при виконанні певних норм, але про це йтиметься нижче. В цілому ж обов'язковість закладена в моральній нормі як такій і незалежно від зовнішніх обставин має саме категоричний характер;

— здатність до універсалізації (universalizability — термін сучасного англійського етика P. M. Гейєра). Про цю здатність моральної норми вже йшлося при розгляді відносин загальнолюдської і локальних систем моралі. Справді, сучасний досвід переконує, що в різних регіо¬нах світу, в різних народів чи в різних шарах культури можна зустріти найрізноманітніші за змістом моральні імперативи, і якби ми схотіли вилучити з них стовідсот-ково універсальні, наші здобутки були б дуже малі. При цьому, однак, кожна, навіть найчастковіша, найповерховіша норма моралі, якщо тільки вона гідна цієї назви, здатна до універсалізації — неначе містить у собі відповідний універсалізуючий потенціал. Кожну, аж до найдріб'язковішої з числа таких норм, можна інтерпре¬тувати таким чином, щоб вона заи певних обставин набувала універсального значення. Й поготів не може бути в галузі моралі таких норм, які були б обов'язко¬вими для одних осіб і не стосувалися інших: мораль такого «подвійного стандарту» засуджується всім циві¬лізованим співтовариством.

Своєрідною «нормою норм», яка в даному відно¬шенні висвітлює саму сутність морального нормотво-рення, постає вже неодноразово згадане «золоте пра¬вило» моралі — правило, яке головним чином перед¬бачає взаємність: я маю вимагати від себе того, чого вимагаю від інших, і відповідно від кожного вимага¬ється те, що й від кожного іншого.

Суттєвою конструктивною особливістю сукупності мораль¬них норм у її відбитті у свідомості людини є ієрархічний характер. За всієї обов'язковості й безумовності кожної з норм вони можуть розглядатися як більш або менш важливі; існують обставини, зважаючи на які саме моральні міркування інколи змушують відмовлятися від виконання навіть фундаментальних норм заради таких, котрі мають більшу життєву вагу. Трапляються випадки, коли, наприклад, лікар змушений говорити неправду своєму пацієнтові, аби врятувати йому життя чи звільнити від додаткових страждань. Принципово, однак, що й подібні випадки, які мають вимушений характер, не відміняють моральну обов'язковість норм, від виконання яких у даному разі відмовляються. Від того, що я морально змушений сказати неправду, остання правдою не стає; порушуючи норму, я в будь-якому разі маю усвідомлювати, що переступаю межі моралі. Вбивство ворога, навіть вимушене, навіть заради справедливої справи залишається все ж таки вбивством, тобто великим злочином проти загальнолюдської мо¬ралі, і той, хто його вчинив, має покутувати, а не торжествувати, як це ми здебільшого бачимо в людей низької моральної культури. Недарма ще легендарний китайський мудрець Лао-цзи (VI—V ст. до н. е.) говорив, що перемогу на війні слід відзначати похорон¬ною процесією.

2. Особливості формування цілісної

гуманістичної свідомості особистості

Зосереджуючись на цих проявах людського життя і самої людини, формуючи політичну, правову, національну, громадянську свідомість, ми можемо мати чудових політиків, законослухняних громадян держави, патріотів нації, толерантних співгромадян — але ми не матимемо цілісних людей. Не вистачає головного — цілісної свідомості, здатної усі часткові визначеності зняти в одній, всезагальній, такій, що охоплює разом і світ, і людину — як єдину, нероз'ємну на політичне, етнічне, правове і т.д. сутність, у всіх її індивідуальних проявах.

Між тим, такі форми осягнення світу й людини є. І вони відомі — це естетична й моральна свідомість. Лише в моральних відносинах людина виступає у всій повноті своїх індивідуальних визначеностей; лише в естетичному, почуттєвому ставленні людина переживає світ як дещо ціле, цілісне і нероз'ємне. Естетичне й етичне, моральне, співвідносяться як макрокосм і мікрокосм.Естетичне охоплює світ, етичне — світ людини. Марно сперечатися, який з цих світів більший, і, відповідно, яке поняття ширше. Етичне й естетичне взаємопереливаються і взаємодоповнюють одне одного. І лише тому, що естетична свідомість стосується світу в цілому, включаючи й людину, можна стверджувати, що естетична свідомість знімає моральну. І можна погодитися з Анонімним автором, дуже схожим на Канта, який писав, що вищий розум, акт, в силу якого розум обіймає всі ідеї,— акт естетичний. Істина і добро єдині тільки у красі.

Отже, цілісна форма свідомості є естетична свідомість, ґрунтована на почутті, на ставленні,— і світоставлення, яка здатна зняти в собі всі частковості, все випадкове і водночас — сутнісне.

В наш час найактуальніше постає питання: як сформувати естетичну свідомість?

Відповідь відома — її формує вся повнота культури, але в першу чергу і переважно — мистецтво. Між естетичним і художнім настільки тісні зв'язки, що недарма свого часу естетичне виховання зводилось до художнього.

Що ж сьогодні пропонує наша культура, наше мистецтво нашій молоді?

Але спершу про саму молодь, свідомість якої ми досліджуємо і маємо завдання, як фахівці, формувати. Сучасна молодь — діти трансформації, свого роду феномен перехідного часу.

Більш ніж десять років суспільно-економічної трансформації, переходу, неусталеності, призвели до фактичної відсутності загальноприйнятих і загальноприйнятних норм і цінностей. Нищівна критика, що на протязі цих років змела колишні моральні (добрі чи погані), ідейні (реальні чи ілюзорні) конструкції і тим самим виконала свою місію — розчистила місце для нової, іншої, кращої будови. Нової системи цінностей, точок відліку добра і зла.

Але, наш «перехід» надто затягнувся. В тому числі й тому, що ми й досі не запропонували тієї ідеї, що обґрунтувала б нас у суспільство. Ми втрачаємо соціальну перспективу і не можемо дати її молоді.

Фахівці відзначають, що в Україні, окрім іншого, наростає гуманітарна криза. В силу тривалого періоду погіршення рівня життя і втрати позитивної перспективи, люди і, в першу чергу, молодь перебувають в постійному соціально-стресовому стані. Такий стан суспільства є дуже небезпечним, оскільки люди, особливо молоді, в такому стані підвищено сприйнятливі до насилля.

І на такий стан суспільства накладається, скоріше — тисне потік масової, сурогатної культури, точніше — культу вже згаданого насилля. Саме тисне, оскільки сьогодні ми практично позбавлені свободи вибору: високе мистецтво і культура є недоступними з чисто фінансових причин або в силу катастрофічного скорочення мережі закладів культури, а доступні (телебачення, відеотеки, на які перетворилися ті клуби, що ще залишились) заповнені майже виключно — не культурою, а шоу-бізнесом.

Така ситуація вкрай небезпечна з ряду причин:

• Тотальною критикою минулого ми поставили себе перед ризиком перериву спадкоємності культури і спадкоємності поколінь.

• Надавши своє культурне поле переважно сурогатним витворам з культом сили і зла, ми ризикуємо отримати цей культ як провідну ідею молодого покоління.

• Зволікаючи з формуванням нової позитивної системи ідей, власне, ідеології, ми ризикуємо втратити не лише покоління молодих людей, але й стабільність соціуму.

Отже — нагальною є необхідність вироблення системи позитивних ідей, їх художньому оформленні — і вихованню на цих художніх творах естетичної, морально-естетичної свідомості молоді.

Ось у чому полягає, на наш погляд, актуальність проблеми, винесеної на обговорення конференції.

Не можна не зазначити, що на сьогодні конструктивні сили суспільства спрямовують свої зусилля на напрацювання і створення науково обґрунтованих програм духовної розбудови. Приклад тому — початок роботи комісії по розробці «Концепції державної культурної політики», затвердженої навесні цього року Міністром культури і мистецтв України. Сподіваємось, що зазначена Концепція надасть реальну, концептуально виважену програму подальшого духовного розвитку нашого суспільства.

А стосовно пропозиції до нової системи цінностей, то вона досить проста — маємо в якості її парадигми покласти гуманізм. У центрі якого — людина у її повноті і цілісності, в яких зняті часткові визначеності й утверджується людська сутність як така, утверджується цінність людини і життя людини, утверджується добро — як благо кожної людини. І, нарешті, утверджується ідея перемоги добра.

3. Сутність моральної особистості

Саме слово "особистість" можна вживати аж ніяк не всюди, де ми припускаємо наявність душі, я і навіті. усвідомлення стану й цінності власного я (наявність само свідомості й самооцінки).

Особистість передбачає одиничність, а також певний ступінь розвитку. Дитина демонструє наявність я, душі, самосвідомості; але цього ще замало аби визнавати її моральною особистістю. Лише "зріла" дитина є особистістю у повному розумінні слова.Феномен особистості не вичерпується такими властивостями, як бути людиною зрілою і сповна розмуму, він поширюється лише на тих людей, котрі безпосередньо опанувують своє тіло й почуваються як господарі щодо нього.

Якщо і поняття душі, і поняття тіла не передбачають абсолютної предметності, то й питання про те, як вони можуть впливати одне на одне, є цілком безпідставним. Тобто ця славнозвісна проблема виявляється, як влучне зазначив Кант, "саморобкою" і заслуговує хіба що на теоретико-пізнавальний інтерес. Будь-який зв'язок між ау-шевними й тілесними процесами потверджується й пояснюється тим, що їх дано через єдину і неподільну дію особистості. Тобто кожна одинична дія особистості передбачає дві форми споглядання - зовнішню й унутрішню, - і в кожній з них має своєрідним чином відбиватися відповідна відмінність, тотожність і схожість тою чи тоіс мірою неоднозначних "дій". Це, мабуть, стосується будь-якого тлумачення чужих особистісних дій. Вони ж бо ніколи не дані нам в такий спосіб, щоб можна було на підставі здійснюваних рухів екстраполювати "причинну зумовленість" безпосередньо на душевну діяльність. Радше саме розуміння особистості та її діяльнісної єдності з точки зору духовного центру чужої особистості передує зазначеним настановам.

За тих самих душевних і тілесних задатків, а також за тих самих ситуацій особистість та її діяльність можна вважати вільно варіативними. Таким чином всілякі спроби редукувати свободу особистості до сутої причинності, до зумовленості характером (на відміну від каузальності так званих одиничних мотивів, на які намагається спиратися, наприклад, Ліппс) відхиляють нас далеко за межі власного сенсу проблеми свободи. Адже й задатки, й характер самі як такі потребують каузального тлумачення (біологічного й історичного), будучи тою ж мірою необхідними, як і все, що випливає з характеру та з ситуації. Навіть за однозначної визначеності вроджених і набутих нахилів, а також усієї сукупності впливів зовнішнього середовища на людину, - навіть за таких умов людські дії завжди будуть різнитися залежно від особливостей особистості, котра є носієм характеру й нахилів.

Яким же є відношення між цінностями й висновуваними з них нормами, з одного боку, та індивідуальною ціннісною сутністю й грунтованою на ній належнісністю - з іншого? Більшість представників розроблюваної подосі етики на це запитання дають відповідь, яка щонайбільшого загострення набуває в Канта. А саме: за їхнім припущенням, особі лише в тому разі властива позитивна моральна цінність, якщо вона реалізує загальнозначимі цінності або додержується морального закону. Кант же здійснює ще один крок в цьому напрямі: для нього не тільки все належне є загальнозначимим, а отже, особистісної, тобто індивідуальної "належнісності" (на відміну від "нахилів") просто не існує, але й сам зміст цього належного визначається за такою формулою: "Чини так, аби максима твоєї дії загалом могла бути загальним принципом розумної істоти взагалі".

Висновок

Саме слово "особистість" можна вживати аж ніяк не всюди, де ми припускаємо наявність душі, я і навіті. усвідомлення стану й цінності власного я (наявність само свідомості й самооцінки).

Особистість передбачає одиничність, а також певний ступінь розвитку. Дитина демонструє наявність я, душі, самосвідомості; але цього ще замало аби визнавати її моральною особистістю. Лише "зріла" дитина є особистістю у повному розумінні слова.

Яким конкретним різновидом духовної діяльності не займалася б людина, її реалізує одна й та ж сама свідомість, що тим самим і засвідчує свою внутрішню сутність. Тому, коли ми звернемося до свідомості, зокрема мораль¬ної, в убранні її специфічних понять і визначень перед нами поставатиме зрештою не що інше, як людська свідомість узагалі, з властивими їй внутрішніми механіз¬мами, смисловим і ціннісним змістом.

Найперше, що впадає в око при теоретичному розгляді мо¬ральної свідомості, — це, зви¬чайно, сукупність певних норм, заборон та вимог, що регулюють людську діяльність і поведінку. Ця сукупність норм головним чином і становить безпосередній зміст моральної свідомості.

Згідно з існуючими визначеннями, моральна норма (від лат. norma — керівне начало, правило, взірець) є елементарною формою моральної вимоги, певним взір¬цем поведінки, що відбиває усталені потреби людсько¬го співжиття і відносин та має обов'язковий характер.

Зв'язок моральних норм з реальною практикою людського життя випливає також і з тієї обставини, що нормою називається, крім відповідного елементу свідо¬мості, ще й просто певний середній випадок або показ¬ник, певна усталена риса того чи іншого об'єктивного масового явища або процесу. Нерідко трапляється так, що проблема якоїсь норми загострюється в моральній свідомості саме тоді, коли дана норма втрачає свої позиції в реальному людському житті, тобто перестає бути для нього «нормою», — що, до речі, зовсім ще не свідчить про її суто моральну необґрунтованість.

Список використаної літератури1.Гусейнов А.А., Иррлитц Г. Краткая История Этики. - Москва: «Мысль», 1987.

2.Келли Дж. Психология личности. Теория личностных конструктов. - СПб.: Речь, 2000.

3.Малахов В.А. Етика: Курс лекцій. Навчальний посібник. – К.. 2000.

4.Миташкина Т.В., Бражникова З.В. Этика. История и теория морали. – Минск, БГПА «ВУЗ-ЮНИТИ» 1996.

5.Холл К. С., Линдсей Г. Теории личности: Пер. с англ. - М.: "КСП+", 1997. - 720 с.