Особливості літературного процесу в період українського культурного відродження ХIХ ст
У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше - в умовах урядових заборон і переслідування - процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності. М.Грушевський писав: “Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв”язок між інтелігенцією і народом...” Звідси - й особливості української літератури XIX ст. – народні теми творчості, реалізм і демократизм.
Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала “Енеїда” І.Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 р. без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії “Наталка-Полтавка”, “Москаль-чарiвник”.
Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор П.Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Є.Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Є.Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Т.Шевченка.
До харківського гуртка належав також Г.Квітка-Основ'яненко - основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні - написані з гумором, другі - сентиментальні, треті - дають реалістичні картини (краща - “Сердешна Оксана”), інші просякнуті народними віруваннями і переказами (“Конотопська вiдьма”). Квітка-Основ'яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.
Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. “Його творчість, - писав М.Грушевський, - це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості”. Широко відомі основні віхи життєвого шляху Шевченка: народження у сім'ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота “в наймах” і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком - художником І.Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В.Жуковського роботи К.Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з заслання. Перший “Кобзар” виходить у 1840 р. у Петербурзі, через рік - “Гайдамаки”. Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка - символ всієї української культури.
Суперечливість духовного життя України того часу відбилася в творчості письменника, лінгвіста, історика, публіциста П.Куліша. Це ім'я майже на півсторіччя незаслужено було забуте, але зараз викликає пильний інтерес. Прихильник культурно-національного відродження, Куліш болісно шукав шляхи до нього: від нелегального Кирило-Мефодіївського товариства - до літературної діяльності у петербурзькій “Основі”, від союзу з галицькою громадськістю - до надій на польську допомогу. Безперечним є значення його етнографічної збірки “Записки о Южной Руси”, історичного роману “Чорна рада”, тритомної історичної праці про національно-визвольну війну під керівництвом Б.Хмельницького “История отпадения Малороссии от Польши”.
Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок (М.Віленська). Її збірка “Народнi оповiдання”, повісті “Iнститутка”, “Кармелюк” приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту, вражають образами простих людей. Російською мовою розповіді переклав І.Тургенєв. Т.Шевченко у вірші “Марку Вовчку” звертається до неї як до продовжувачки справи свого життя.
Твори знаменитого українського байкаря Л.І.Глібова в руслі демократичних настроїв того часу в алегоричній формі зображали безправ'я простих людей, свавілля поміщиків, лицемірство, святенництво.
С.Руданський закінчив медичний факультет Петербурзького університету і працював лікарем в Ялті у Криму. Популярність йому принесли “співомовки” - сатиричні невеликі вірші, діалоги. Тільки після його передчасної смерті Олена Пчілка та інші письменники зібрали й опублікували його чудові, в стилі народних пісень, ліричні вірші.І.Нечуй-Левицкий створив у вітчизняній літературі жанр соціально-побутової повісті. Письменник, який багато років працював учителем в школах і гімназіях практично по всій Україні, чудово знав всі шари українського суспільства: життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблеми взаємин інтеліґенції і народу (“Кайдашева сiм”я”, “Микола Джеря”).
На революційно-демократичних принципах базувалася творчість Панаса Мирного (П.Я.Рудченко). Автор новаторських соціально-психологічних романів і повістей про народне життя, він підняв українську прозу до високого рівня художньої досконалості. Романи “Хiба ревуть воли, як ясла повнi?” (спільно з І.Біликом), повісті “Лихi люди”, “Лихо давнє i сьогочасне”, “Голодна воля”, п'єса “Лимерiвна” та інші його твори - це величезна художня епопея, яка відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст., особливо у післяреформений час. Новим для української літератури в творчості П.Мирного було те, що головна увага приділялася внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів.
Служінню ідеалам трудового народу присвятив творчість революціонер-демократ П.А.Грабовський, який помер на засланні у Тобольську. Розглядаючи літературу як “живу творчу силу суспільного руху”, він створив прекрасні революційні вірші (збірки “Пролiсок”, “З Пiвночi”, “Кобза”).
У 70-і роки приходить до літератури І.Франко. Людина різносторонньо обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці. Син селянина-коваля з-під Дрогобича, який насилу отримав можливість закінчити школу і гімназію, І.Франко так формулював своє кредо: “Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчував себе зобов”язаним віддати свою працю цьому простому народові”. Своєму принципу Франко слідував і в літературно-видавничій діяльності (альманах “Друг” у Львові), і в політичній боротьбі (декілька разів був арештований за соціалістичні погляди, брав участь в заснуванні Української радикальної партії), але найбільш вражаюче і послідовно - в літературній творчості: ліричні збірки “З вершин i низин”, “Зів”яле листя”, історична повість “Захар Беркут”, гостросоціальний “Борислав смiється”, поема “Моїсей”, психологічна драма “Украдене щастя”. І.Франко багато зробив для зближення літературного процесу в Західній і Східній Україні, для розширення контактів з європейськими літературами (був обраний членом багатьох наукових товариств, перекладав Байрона, Гейне, Гете. а також визначних поетів і письменників різних часів італійської, французької, англійської, норвезької, чеської, словацької, польської, російської, німецької, давньогрецької, давньоримської, давньоіндійської та інших літератур світу).
Яскравим явищем української літератури була творчість Лесі Українки (Л.Квітка-Косач). Вона розірвала коло традиційної самобутньої тематики, збагатила українську поезію, драматургію образами світової історії, глибокими художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських, етичних ідей. У її вихованні, освіті яскраво проявилися національні традиції, які склалися до 70-х років. Батько - учасник руху “Громад”, друг М.Драгоманова, мати - письменниця Олена Пчілка. І.Франко писав, що після шевченківського “Поховайте та вставайте” Україна не чула такого сильного, гарячого поетичного слова. З разючою мужністю Л.Українка протистояла особистій трагедії - вже в дитинстві її спіткала важка, невиліковна тоді хвороба. Вимушена подовгу жити на Кавказі, в Єгипті, Італії, вона ніколи не замикалася на лікуванні, вивчала історію, культуру, традиції країн, куди привела її доля. Від лірики письменниця йде до поем (“Давня казка”, “Самсон”, “Роберт Брюс”), і вінчають її творчість драматичні поеми (“У катакомбах”, “Касандра”) та поетичні драми (“Лiсова пiсня”).
У 90-х роках починається творчість М.М.Коцюбинського. У цей період він поступово звільнявся від культурницьких ілюзій і утверджувався на революційно-демократичних позиціях. Він розвинув жанр психологічної новели і продовжив традицію соціальної повісті. Вже в ранніх своїх творах показує благородство простих трудівників, пробудження в них почуття власної гідності, їх прагнення до свободи.
Таким чином можна виділити такі етапи розвитку української літератури в ХIX ст.:
- рубіж XVIII-XIX ст. і початок XIX ст. – поява перших творів рідною мовою (перш за все “Енеїда”);
- 40-50-і роки XIX ст. – творчість Т.Шевченка й оформлення української літературної мови, головне місце у тематиці займає реалістичне змалювання народного життя;
- друга половина XIX ст. – широка палітра літературних жанрів, поглиблення соціального, поява психологічного аналізу, збагачення проблематики, ускладнення образного ряду, особливо у творчості І.Франка, Л.Українки, об'єднання літературного процесу в Західній та Східній Україні.
* * *Аналіз розвитку різних сфер української культури дозволяє прослідкувати, як складалися долі українського відродження в XIX ст. Пояснити його закономірності допомагає відомий теоретичний висновок німецького вченого Гердера про основні етапи, які проходили європейські національні рухи. На першому етапі, як було показано, невелика група вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, побоюючись, що самобутність їх народу може зникнути. Другий, або культурницький етап став етапом відродження української мови, виникнення національної літератури і мистецтва. Це готувало етап створення політичних організацій, що висувають національні вимоги, аж до утворення незалежної держави.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К.:Лыбидь, 1991.-398 с.
2. Історія української культури /За загал. ред. Г.Крип'якевича. - К.:Либідь, 1994.- 656 с.
3. Ковальчук О.В. Українське народознавство. - К.:Освіта, 1992.- испр. и перераб. / Гл. ред. М.Д. Аксенова. - М.: Аванта, 1999.- 704с.