Походження моралі

Етика – це філософська дисципліна, що вивчає мораль, моральність. Від стоїків йде традиційний розподіл філософії на логіку, фізику й етику, що часто розумілася як наука про природу людини, тобто збігалася з антропологією. І. Кант розвив ідеї т.зв. автономної моральної етики як заснованої на внутрішніх самоочевидних моральних принципах (від авто і грецьк. nomos закон). Він наголосив на притаманній етиці власній закономірністі, можливість визначити будь-яке явище за його внутрішніми законами (на протилежність автономії існує гетерономія). Кант протиставив її етиці гетерономній, похідній із яких-небудь зовнішніх стосовно моральності умов, інтересів і цілей. У 20 ст. М.Шелер і Н. Гартман на противагу кантівскій „формальній” етиці обов’язку розробляли „матеріальну” (змістовну) етику цінностей. Втім, центральною для етики продовжує залишатися проблема добра і зла.

Слова „моральність”, „мораль”, „етика” близькі за змістом. Але виникли вони в трьох різних мовах. Слово „етика” походить від греч. ethos — вдача, характер, звичай. Його узвичаїв 2300 років тому Аристотель, що назвав „етичними” чесноти або достоїнства людини, які виявляються в її поведінці, такі якості, як мужність, розсудливість, чесність, а „етикою” — науку про ці якості. Слово „мораль” — латинського походження. Воно утворено від лат. mos (множ. число mores), що означало приблизно те ж, що ethos у грецькому — вдачу, звичай. Цицерон, дотримуючись прикладу Аристотеля, утворив від нього слова moralis — моральний і moralitas — мораль, що стали латинським еквівалентом грецьких слів етичний і етика. А „моральність” — від кореня „вдача”, уперше потрапило в словник російської мови в XVIII сторіччі і стало вживатися поряд зі словами „етика” і „мораль” як їхній синонім. Так з'явилися три слова із приблизно тим самим значенням. У практиці слововживання ці слова практично взаємозамінні. Мораль, моральність, один з основних способів нормативної регуляції дій людини в суспільстві; особлива форма суспільної свідомості і вид суспільних відносин (моральні відносини).

Мораль належить до числа основних типів нормативної регуляції, таких, як право, звичаї, традиції й ін., перетинається з ними й у той же час істотно відрізняється від них. Моральні норми здійснюються практично і відтворюються повсякденно силою масових звичок, соціальних установок, що виховуються в індивіді, оцінок суспільної думки, переконань і спонукань. Виконання вимог моралі може контролюватися всіма людьми без винятку і кожним окремо. Авторитет тієї або іншої особи в моралі не пов'язаний з якими-небудь офіційними повноваженнями, реальною владою і суспільним становищем, але є авторитетом духовним, тобто обумовленим його моральними ж якостями і здатністю адекватно виразити зміст моральної вимоги в тім або іншому випадку. Взагалі в моралі немає характерного для інституціональних норм поділу на суб'єкт та об'єкт регулювання. Мораль відбиває цілісну систему поглядів на соціальне життя, що містять у собі те або інше розуміння сутності („призначення”, „змісту”, „мети”) суспільства, історії, людини та її буття. Мораль, з погляду ідеалів, критеріїв добра і зла, і моральний погляд може знаходитися у критичному відношенні до фактично прийнятого способу життя. Узагалі ж, у Моралі, на відміну від звичаю, належне і фактично прийняте збігаються далеко не завжди і не цілком. Кожна із систем моральності, що панували, також має свої особливості.

Етика, як наука, також виникла не відразу і не раптом. Вона має глибокі історичні корені. Ми не будемо розглядати історію виникнення і становлення етики. Наша задача усвідомити її сутність і її взаємозв'язок з мораллю і моральністю. Розглянемо, як цей взаємозв'язок.

„Етика – та, що стосується моральності, що виражає моральні переконання, (ethos - звичка, звичай, вдача), філософська наука, об'єктом вивчення якої є мораль, моральність як форма суспільної свідомості, як одна з найважливіших сторін життєдіяльності людини, специфічна явище суспільно-історичного життя. Етика з'ясовує місце моралі в системі інших суспільних відносин, аналізує її природу і внутрішню структуру, вивчає походження й історичний розвиток моральності, теоретично обґрунтовує ту або іншу її систему”[3].

Розширення предмету етики випливало із трактування її завдань: етика була покликана навчити людину правильного життя, виходячи з її ж власної (природної або божественної) природи. Тому етика сполучала в собі теорію буття людини, вивчення пристрастей і афектів психіки (душі) і одночасне вчення про шляхи досягнення благого життя (загальної користі, щастя, спасіння).Мораль і моральність не є синонімами, що вони розкривають різні грані життєдіяльності людини і суспільства. Мораль розкриває матеріальну сутність життєдіяльності людини, а моральність – духовну сторону цієї життєдіяльності. З наведеного видно, що етика сполучає в собі дві сторони життєдіяльності – теорію буття людини і вивчення пристрастей і афектів психіки (душі). І тому сутність етики полягає в тім, щоб дати людям, особливо тим, що знаходяться на початку життєвого шляху, вчення про шляхи досягнення благого життя. Таким чином, етика пов'язує мораль і моральність у єдине ціле, утворивши тріаду „мораль-етика-моральність”.

Мораль як форма соціальної культури виконує цінносно-орієнтаційні та регулятивні функції. Першою у цій низці функцій виступає мотиваційна функція.

Моральні принципи мотивують людське поводження, тобто виступають як причини і спонукання, що викликають в особистості бажання щось зробити (або, навпаки, не зробити). У результаті виховання і самовиховання в людей виробляються установки, що змушують них – інколи навіть як би проти волі – робити ті вчинки, які має людина робити відповідно до норм моралі, і не йти ні на які дії, які не повинна робити, оскільки вони суперечать цим нормам. Чесна людина просто не може, скажемо, украсти що-небудь: у неї не підніметься рука на це. Навіть під гіпнозом люди відмовляються робити дії, які вони вважають для себе морально неприпустимими. Таким чином, моральні принципи, на відміну від інших норм і правил мислення і поведінки, укореняються в психіці і входять у саму структуру особистості як її власні, внутрішні мотиваційні фактори.

З цим пов'язана важлива особливість моральної оцінки людських учинків: ця оцінка визначається не тільки самим фактом здійснення якогось вчинку та його об'єктивних наслідків, але й мотивами вчинку, тобто тим, які суб'єктивні спонукання штовхнули людини зробити те, що вона зробила, які були її наміри при здійсненні вчинку. А моральна оцінка мотивів поведінки особистості переходить у моральну оцінку самої особистості. У залежності від того, наскільки моральні або аморальні мотиви, що звичайно спонукають особистість до дій, сама ця особистість вважається моральної або аморальною. Таким чином, мотиваційна функція моралі безпосередньо формує моральний вигляд особистості.

Далі слід розглянути конститутивну функцію. Слово „конститутивна” походить від лат. constitutus – той, що затвердився, встановлений. Це слово ужито тут для того, щоб позначити основну роль моральності в культурі. „Етичне є елементом культури, що конституює”[4], – писав Альберт Швейцар, видатний мислитель ХХ століття. Конститутивна функція моралі полягає в тім, що вона виступає як центральна, фундаментальна форма соціальної культури, що лежить в основі всіх інших її форм. Принципи моральності є вищими, чільними над всіма іншими формами регуляції поводження людей. Хоча вони в повсякденній практиці звичайно виступають як „неписані правила” поведінки, їхнє значення в житті суспільства можна порівняти зі значенням конституції – основного закону життя держави, якому повинні підкорятися всієї дії і правові акти громадян і організацій. „Суспільство ґрунтується на початках моральних: на м'ясі, на економічній ідеї, на перетворенні каменів у хліби – нічого не ґрунтується...”[5]. Усякий раз, коли будь – які цінності або регулятиви вступають у протиріччя з моральними, вибір необхідно робиться на користь останніх, інакше суспільство буде деградувати. Пріоритетність моральних принципів перед всіма іншими поширюється на будь-які людські взаємини і дії. У цьому сенсі моральним принципам підлеглі всі сфери людського життя і діяльності.

Крім того, мораль у суспільстві виконує координаційну функцію. Ця функція випливає з попередньої. Вона полягає в тому, що мораль у силу пріоритетності своїх принципів забезпечує єдність і узгодженість взаємодії людей у найрізноманітніших обставинах. Впевненість у тім, що людина поруч з вами дотримується тих самих моральних принципів, що і ви, дозволяє вам передбачати загальну спрямованість її дій, покладатися на неї і довіряти їй. Навіть не знаючи ані характеру людини, ані її звичок, навичок, умінь, ви можете заздалегідь визначити, що від неї слід і чого не слід очікувати. Дотримання людьми єдиних і загальних моральних принципів робить поведінку них передбачуваною. Моральність може виконувати координаційну функцію тільки в тому випадку, коли її принципи однакові для всіх людей, що вступають у взаємодію. Тому всяке співтовариство зацікавлене в загальній значимості моральних принципів – у тім, щоб усі його члени дотримували тих самих моральних цінностей і регулятивів. Соціальне значення моралі обумовлюється ще й її надіндивідуальним характером. Вона повинна бути одна на всіх, а не своя в кожного. Люди повинні по тим самим критеріях оцінювати, що є добро і що є зло.

Особливо слід наголосити на неприпустимості входження в економічне середовище й заняття економічною діяльністю людей, які не обізнані із основами християнської господарської етики.До засадничих проблем господарської етики християнства слід додати проблему так званої „позаморальної мотивації”. Це пов’язано з розробками деяких філософів, які провадились ще в 70-ті рр. ХХ ст., зокрема О.Г. Дробницького, В.Г. Іванова, О.Г. Харчева, М.М. Крутова. Ці філософи вважають за необхідне відокремити власне моральні мотиви від інших понять, які визначають багатоманітні спонукання людини до дії. Тобто, з цієї точки зору, найбільш відповідною назвою для цих спонукань є термін „позаморальні мотиви”. Втім, на наш погляд, не існує спонукань та мотивації, що не мали б морального компоненту в будь-якій сфері активності, зокрема соціальній. Виходячи зі згаданих методологічних позицій, М.М. Крутов заперечує існування моральної мотивації економічної діяльності, бо вона завжди стосується якогось безпосереднього економічного (матеріального) інтересу.

Але будь-яка дія, котру можна віднести до економічних (чи вужче – господарських), самим своїм змістом вже має певні моральні спонукання. Як приклад можна навести повсякденну дію, на яку зазвичай не звертають уваги –людина йде до крамниці купувати хліба. Ніхто не зосереджується на аналізі дії чинників господарської поведінки, внаслідок чого людина вибирає варіант купівлі хліба чи інших речей, потрібних у повсякденному побуті, попередньо заробляючи гроші на цей вчинок. Саме тому можна сказати, що у підґрунті господарських вчинків лежить та чи інша моральна мотивація. І одним із завдань викладання та вивчення християнської етики є те, щоб вона була саме та, яка не порушує моральних норм суспільства.

Таким чином, раніше питання, пов’язані з моральним аспектом основних економічних категорій, лишалися, на жаль, поза увагою фахівців. Такий підхід можна вважати невірним, виходячи з положення, що, хоч в даному випадку соціальна активність стимулюється змаганням за особистою користю та вигодами, проте вона опосередковано коригується та надихається моральними спонуканнями, відбувається у формах, які контролюються моральними принципами, визначеними в даному суспільстві, зокрема, релігійними нормами. Не можна погодитися з таким відокремленням економічної проблематики від моральних проблем, бо це призводить до системи позаморальної економіки, коли регулююча функція там, де вона стосувалася економічних процесів, покладалася не на мораль, а виключно на інші форми суспільної свідомості та соціальну регуляцію поведінки іншими засобами.

Література

1. Русское православие: вехи истории / Науч. ред. проф. А.И.Клибанов. - М. Политиздат, 1989. – 719 с.

2. Этика. Малый энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона // СПБ, 1904. Т. ХLI – 576 с. – С. 147-164. – С. 148.

3. Дробницкий О.Г, Іванов В.Г. Этика // Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С.С.Аверинцев и др. – 2-е изд. – М.: Сов. энциклопедия, 1989. – 815 с. – С. 775-778.

4. Швейцер, Альберт. Культура и этика. – М.: Прогресс, 1973. – 344 с. – С. 178.