Розвиток кіно після О.Довженка

Теперішнє становище пана Кіно в Україні зовсім не панське: своїми соромом та нешляхетністю воно перегукується лише з повоєнним «голодом», коли тодішній Генсек Сталін забажав бачити виключно шедеври і блискуче винайшов та втілив у життя політику «малокартиння». Відтак людство постило (до речі, як і тепер), час від часу ласуючи не бозна-якими стрічками. Як свідчать статистичні дані, в той час на рік в Україні виходило по одній-дві, інколи чотири картини, а траплялося, що й жодної. Доручали зйомки, як і зараз, майстрам. Роботи здебільшого виходили неживими, заідеологізованими («В степах України», «Щедре літо») або наративними, ілюстративними, певною мірою театральними («Тарас Шевченко»), але зовсім не шедеврами.

Пострадянський час був досить важким для розвитку кіномистецтва. В більшості нових незалежних країн різко знизилося кіновиробництво, були складнощі з фінансуванням, але саме через це кількість культових творів певною мірою навіть зросла. Фільм з нормального повсякденного явища став винятком, нормою стали фільми американські. Через це в кожній національній кінематографії були створені фільми, високо оцінені тим вузьким колом утаємничених, яким вдавалося їх переглянути. В Україні одним із таких став «Шум вітру» Сергія Маслобойщикова. Цю картину я подивився ще на відеокасеті перед черговим Московським кінофестивалем. Каюся, тоді я не взяв її в конкурс, оскільки вона здалася мені надто локальною. Після цього я переглянув «Шум вітру» на форумі кінематографії СНД і Балтії в Москві, але справжнє відкриття зробив для себе після перегляду в Києві, коли побачив, які дискусії і суперечки ця картина там викликала. Саме там вона стала справді культовою, і ця культовість потім поширилася і на території інших країн. В чому ж полягає дискусійність «Шуму вітру»? Річ у тім, що Сергій Маслобойщиков у цьому фільмі ніби прощався зі своїм минулим, прощався з інтелектуально-філософським кіно, а якоюсь мірою і з українським поетичним кінематографом. У своєму прагненні розпрощатися з минулим він не один. В українському кіно сьогодні знаходимо твори, які так чи інакше відштовхуються від великої поетичної традиції, яка принесла славу цьому кінематографу, і водночас шукають нові шляхи розвитку. Напевно, найбільш скандальний з цих фільмів - «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка. У Сергія Маслобойщикова дещо інші точки відліку, ніж у цього режисера, він прихильник традиційних оповідних мотивів, традиційної культури, літератури, інтелектуального кіно. Не випадково він поставив картину «Від Булгакова», присвячену долі видатного письменника, зроблену в ігровому варіанті реконструкції як достеменних, так і вигаданих подій. В титрах цього фільму чимало прізвищ, знакових не тільки для українського, а й для радянського кіномистецтва. Дикторський текст читає Роман Балаян (постановник «Польотів уві сні і наяву»), одним із продюсерів є Олександр Роднянський — помітний діяч українського і російського телебачення, головну жіночу роль виконує Алла Сергійко, дружина режисера і постійна муза його творчості. Взагалі, представники київської і московської інтелектуальної еліти з’являються майже в кожній картині Маслобойщикова.

Ще один культовий твір сучасного українського кінематографа – «Мамай» Олеся Саніна, фільм, витриманий в оперній стилістиці, в якому перекидаються містки між українською і татарською культурою і відновлюється єдність євразійського культурного простору. «Мамай» був відзначений журі різноманітних переглядів і кінофестивалів, висувався на «Оскар» у номінації «неангломовний фільм». Одне слово, відродження охопило не тільки російську, а й кінематографію сусідніх країн.

Українське поетичне кіно вже було. Свого часу наші режисери (чи то пак правильніше режисери УРСР) довели, що є що знімати, є як знімати і є найголовніше – те поетичне бачення кінокадру, яке дозволило робити шедеври. Злет українського кіно відбувався недовго – потім його таки придушили і змусили замовкнути. А потім довго й нудно переконували, що ми бідні й нещасні і режисерів у нас нема. Як нема й гарних акторів, операторів та всього іншого. Декого вдалося переконати, але не всіх. Не зважаючи на запальну антипропаганду кінопрофесії розвивалися. Інститути набирали студентів, любителі знімали своє кіно. І, звертаючись до слів одного мудрого політика, вийшло – маємо те, що маємо. А що ж наразі маємо?..

Цей рік в історії українського кіно запам’ятається надовго. Увійде в підручники, передаватиметься з уст старшого покоління в уста молодшого. Цей рік минув ще тільки наполовину, але вже став для нашого кінематографу тріумфом – невеличким, короткометражним, але тріумфом. Люди, які цікавляться кіно, здається мали б вже здогадатися про що йде мова. Звичайно ж про МКФ у Каннах та українську перемогу.Зі слів сценариста Наталки Конончук, фільм «Подорожні» потрапив туди майже випадково. Він не знімався навмисно для участі в цьому фестивалі. Це просто була дипломна робота режисера Ігоря Стрембіцького, яка знімалася три роки. Туди було вкладено душу і у Каннах перемогла саме душевність. Коротенький фільм – всього 10 хвилин. Чорно-біла плівка, непевність руху відеокамери, щирість і відкритість сюжету, нічого награного – все абсолютно природньо і буденно. Можливо саме таким і повинно бути справжнє Кіно?.. Такий кінематограф боїться Україна, але цінує Європа. Навряд-чи взяли б фільм про хворих, що лікуються в психлікарнях та живуть в інтернатах, до якогось українського фестивалю. «Подорожні» – це не просто фільм, це ціла галерея вишуканих кінокадрів, які хочеться бачити на стіні в симпатичній рамочці. Чи взагалі без неї. А не просто один раз на великому екрані. «Від того, що фільму дали золоту гілляку, він кращим не став...» – сказав режисер на київській прем’єрі у Домі кіна. Правильно, не став. Він був кращим ще до цього.

Але не тільки одним Каннським фестивалем жила Україна в 2005-му. За цих півроку, що минули, вже багато відбулося подій на ниві кінематографії. І перемог здобуто немало. Наприклад, згадаймо МКФ у Клермон-Феррані. Головний приз цього фестивалю отримав фільм «Проти сонця» та його режисер Валентин Васянович. Фільм також короткометражний документальний та чорно-білий, як і «Подорожні» (здається, що українським кінематографістам найкраще вдаються саме такі речі). Сам режисер висловився про своє творіння так: «Проти сонця» – це фільм про молоду людину, яка шукає ідеального супутника життя. Герой перебуває у творчому пошуку художньої форми, спираючись на свій життєвий досвід. А також, як може долає труднощі, що виникають у творчої людини під час сімейного життя». Валентин Васянович не новичок в кіно. Вже близько п’ятнадцяти років він здобуває професії, що пов’язані з фільмуванням (спочатку оператор, потім режисер і наразі він є випускником-аспірантом кафедри кінематографії Національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого). Тож цю нагороду можна вважати цілком заслуженим визнанням професіонала своєї справи.

А ще дозволю собі згадати тут і кінець 2004-го року. Якщо точніше – МКФ у Лос-Анджелесі та участь у ньому фільму «Тато» Олексія Росича. Ця дійсно геніальна робота отримала там «Золотий кадрик». Знову чорно-біла стрічка, правда цього разу вже півгодинна. В чому ж її геніальність? Перш за все тематика. Кіно про любов і свободу, але з використанням надзвичайно проблематичних засобів. Проблематика полягає в тому, що не кожен режисер наважується використовувати такі речі у своїх фільмах. Але Росич використав і дуже вдало. Безвихідь, антисемітизм, біль, відчай, жадоба, меркантильність, повна відсутність співчуття – стільки всього влізло в короткий хронометраж фільму. І вийшло таке собі застереження, попередження для всього суспільства в цілому. А ще цю стрічку нагороджено срібною медаллю Академії мистецтв України, та це вже так – між іншим...

Сьогодні молодь у Мінкульту теж не в пошані. Знайдеш гроші — знімай, не знайдеш — гуляй. Що там казати, коли навіть свої дипломні роботи студенти знімають майже за власний рахунок. Зрозуміло, що державні гроші витрачати на знаних, неначе, надійніше. Та чи це так? Адже останнім часом перед глядачем ідуть нескінченним рядом козаки чубаті з шаблями, дівки пишногруді з піснями, танці, сало та горілка. Горілка — невід’ємний атрибут майже всіх козацьких фільмів. Невдоволені закиди у бік режисерів геть безпідставні. Оскільки зображене авторами — не їхня примха, а історичний факт: аристократизм та етикет тодішніх героїв передбачали періодичне вживання до свинячого стану. Пияцтво козаків можна назвати легендарним.Звичайно, це не головний пафос історичних стрічок, хоча генетична пам’ять, безперечно, спрацьовує. Щодо роману українського кіно з історією, то він давній. Показовий анотований каталог «100 фільмів українського кіно», виданий до 100-річчя світового кінематографу. Погортавши його, нарахуєте понад 60 картин (зі ста!) тематично звернених саме до минулого. І десь 40 із них можна сміливо зарахувати до парафії історичних: епопеї, біографії, драми, трагедії, комедії, костюмовані стрічки. Пояснень такій затятості у фільмуванні минувшини декілька. По-перше, кінематограф — чий завгодно і завше шукав екзотичних сюжетів, аби привернути увагу публіки. А історичні сюжети — одні з найекзотичніших (інше питання, що на це треба мати достойне фінансування, бо найекзотичніше легко перетворити на профанацію). По-друге, кожна нація, кожна країна, кожна держава мають на чомусь стояти. І без певної історичної свідомості громадян просто неможливе довготривале існування державних утворень. Кожна влада, імперія пише чи диктує свою особливу історію, обгрунтовуючи власне існування. Вона компілює і асимілює найвигідніше і найпридатніше з давньої історії — таким чином вона творить свій історичний міф, формує новітній цілісний образ історії етносу, нації, країни, держави. Напевно, ця нова міфотворчість і приваблює багатьох митців-бранців міфів попередніх.

Українські кінорежисери просто-таки живуть і дихають пилом історії. «Талановиті» стрічки Засєєва «Чорна рада» та «Нескорений» Олеся Янчука торік вразили у саму печінку українського глядача. Нинішнього року мають стартувати «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка та «Богдан» Миколи Мащенка (в обох фільмах гетьманів грає колишній міністр культури Богдан Ступка). Як виняток, режисер з молодих Лесь Санін сфільмував «Мамая». Отже, з огляду на вітчизняне малокартиння, це може призвести до того, що найближчі роки нас підгодують (або й загодують) історичною спадщиною. А тим «москалям ненависним» та «американцям недалеким» хай навіть і не мариться сіяти в наші молоді голови своє чортове насіння, бо в нас Своя культура, Своя історія, Свої герої, Свій колорит, смак і запах. Що ж до ходульної шароварщини, то вона також Своя, суто українська.

Якщо окинути поглядом загальну ситуацію в кінематографі, то можна явно побачити, що навіть не зважаючи на недостатнє фінансування навчальних установ, відсутність необхідних технічних засобів для фільмування, наше кіно продовжує не просто жити, а й набирати обертів світового масштабу. Хочеться вірити, що не за горами той час, коли нагороджуватимуть і українські повнометражні стрічки. А наразі ж просто сподіваємося, що всі ті нагороди, які здобувають студенти університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого поза межами нашої держави, не лишаться непоміченими. І ще, якщо вам скажуть, що українського кіно як такого не існує – не вірте. Краще самі переконайтеся у його бурхливому розвитку на власні очі.