Місце гумору в українській культурі

В довготривалій боротьбі за свою національну ідентичність український народ виявляв не лише героїзм та волю до перемоги, а й розвивав критичне світосприймання. Це було своєрідним засобом духовного утвердження і самозахисту. Національна специфіка гумору є історично змінною, вона обумовлена постійними зрушеннями в соціально-політичному та економічному житті народу. Однак вивчення сміхової культури в історичному контексті ще не стало предметом глибинної уваги істориків. А між тим жарти добре розкривають вдачу людей. Про це добре сказав славетний давньогрецький філософ і історик Плутарх. У своєму життєписі Олександра Македонського він писав «часто... слово чи жарт краще розкривають вдачу людини, ніж битви...»

Вперше у вітчизняній традиції світ сміхової культури можна спостерігати у відомій пам’ятці періоду Київської Русі «Молінні Данила Заточеника». Це унікальне першоджерело ХII століття дає нам можливість вивчення витоків формування українського гумору, його місце в духовній культурі середньовіччя. Більш ніж півтора століття тому на це звернув увагу відомий російський дослідник С.П. Шевирьов. В «Слові Данила Заточеника», — писав він, — вперше знаходиться, як у малому зародку, малоросійський гумор, — ця особлива властивість наших південних русинів піднесена на вищий ступінь художності сучасним поетом (йдеться про М. Гоголя. — Авт. ) — це чарівне злиття сумного сміху й усміхненого суму, які знаходять примирення у світлорозумній думці, що виливається в найпростішу народну форму — руської приповідки чи Соломонової притчі».

Пізніше в литовсько-польську добу української історії об’єктом народної сатири стало панство, яке заради багатства відмовлялося від своєї національності. На рубежі XVI— XVII століть сатиричні стріли на адресу цієї верстви суспільства посилав Іван Вишенський. У своїй «Книжці» він висміював тих, хто «грошолюбивий» і «цукролюбивий», але не піклується про духовний бік життя. За оцінкою М. Грушевського, І. Вишенський «хотів протиставити всім сумнівам, питанням, суперечностям того бурхливого часу візантійсько- руський аскетизм, староруську «простоту».

Проти грошолюбства та лицемірства було спрямоване і сатиричне перо Івана Пастелія, попередника Григорія Сковороди. Його критика, як і у Вишенського, була звернена не лише до багатіїв України, а і до представників церкви, які порушували християнські канони. У вірші «Піснь Пастелія» він піднімає на глум таких пастирів:

Людям налагаєш пости твердії,

А сам чревом не владієш...

І пiдсумовує: «...Ти би за багатства і Христа продав».

Більш відомі культурному загалу гумор і сатира Григорія Сковороди. Він був не просто філософ і поет, байкар і педагог, а і, як доречно підкреслює дослідник К.Б. Сігов, «скоморох Божий»... що відважився служити «сердечному веселию» вірою і правдою». Класикою гумористичного жанру є вірш Г. Сковороди «Всякому городу нрав і права». Тут на вістря сатири попадають і кар’єристи, які для чинів «вугли панські труть», і купці, що «при аршині все лжуть», і юристи, що «строять на свій тон права» та ін. А цикл його байок «Олениця і кабан», «Голова і тулуб», «Бджола і шершень», «Баба та гончар» є однією з вершин українського народного гумору. Багато байок та іронічних афоризмів Сковороди базуються на народних прислів’ях та приказках. Особливий акцент варто зробити на таких: «Якби не був свинуватий, то не був би і багатий», «Пан не любить правди, як пес мила», «Нема гіршої долі, як жити без волі», «Яка пташка, така й пісня», «Не той козак, що за водою пливе, а той, що проти».

Всі знають, що гумор українських козаків відомий далеко за межами України. Як приклад достатньо привести «Лист-відповідь запорожців». Це була відповідь на ультимативний лист турецького султана Мухамеда IV, з яким він звернувся до козаків після вчиненого ними 1675 р. набігу на Кримське ханство. Султан намагався приголомшити запорожців своїми численними титулами і у відповідь отримав козацький саркастичний коментар до них. Стержнем листа є слова «Не будеш ти годен синів християнських під собою мати», але гумористичне обрамлення листа викликало щирий регіт не лише в українців протягом віків. Не випадково саме цей історичний сюжет викликав натхнення Іллі Рєпіна і високу оцінку його роботи світовою громадськістю.Новий етап у розвитку сміхової культури започаткував Іван Котляревський. Своєрідність його «Енеїди» проявляється в широкому використанні бурлескної традиції XVIII століття. Спираючись на досвід своїх здебільшого анонімних попередників, Котляревський підноситься до сатиричного викриття суперечностей феодально-кріпосницької системи в Російській імперії. Саме тому, як зазначають дослідники, Котляревському багато коштували «щоденні ходіння у цензурний комітет» в Санкт-Петербурзі. А на пропозицію царського генерала «перейти на російську мову», писати як Державін, Карамзін, Іван Петрович відповів: «Не для мене се, ваше превосходительство. Чи зможу зрівнятись у божественній майстерності зі згаданими піїтами? Але найпаче — я малорос і тому обов’язком своїм почитаю писати на мові рідної матері, земляків своїх». Але ще за життя письменника про «Енеїду» будуть писати українські і російські літератори, а згодом літератори і діячі культури Чехії, Польщі, Америки, Англії, Німеччини, Франції, Італії (наприклад, Шафарик, Ганка, Бандтке, Тальві, Коль, Хоєцький, Морфілл, Губернатіс).

Найбільшої відповідальності потребує аналіз сміхової культури, пов’язаної з іменами Тараса Шевченка та Миколи Гоголя. На думку відомого українського філософа Мирослава Поповича, для Гоголя характерна «та філософсько-естетична система, в якій карнавальний сміх сполучався с пастирським словом». При цьому Попович справедливо зауважує, що складові художньої сили Гоголя (і раціонально-проповідницький і карнавально-сміховий) сягають своїми коренями «в народну ярмарково-сміхову культуру». Що ж до Т. Шевченка, то коли він звертався до М. Гоголя: «Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже», він недооцінював сміхові аспекти своєї творчості. Його сміх ще в більшій мірі сполучається з проповідництвом і політичною критикою одночасно. Для прикладу достатньо проаналізувати комедію «Сон». Невипадково він взяв епіграфом до свого твору слова із Біблії «Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, иже знает его». Визнавши на початку свого твору, що «у всякого своя доля», він з іскристим гумором змальовує соціально-політичні контрасти своєї епохи. Кинувши ретроспективний погляд в недалеке минуле своєї Батьківщини, охарактеризувавши політичну еліту Росії, він полишає гумор і з гіркотою пише:

Тяжко, тяжко мені стало,

Так мов я читаю

Історію України.

Традиції сміхової культури М. Гоголя і Т. Шевченка в другiй половині ХIХ століття розвивали Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко. Український гумор цього періоду — це самобутня сторінка історії нашої культури. Марко Вовчок присвятила один iз найкращих своїх сатиричних творів «Інститутка» саме Т. Шевченку. Цей твір направлений на викриття соціальних вад того періоду. А гумор П. Мирного звернений до беззаконня влад, соціальних контрастів Російської імперії, жорстокості царя. В його творах «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія» та інших висміюється панування суспільної неправди, лицемірство представників української соціальної еліти, бездуховність людей. Кращі традиції українського гумору розвивав І. Франко. Про це яскраво свідчить викривальний пафос повісті «Основи суспільства», в якій показано процес розкладу і деградації польської шляхти, а також оповідання «Свинська конституція» та ін. Варто підкреслити, що М. Вовчок, П. Мирний, І. Франко щиро використовували джерела народного гумору, кращі зразки фольклору, казок, приказок. А І. Франко ще і займався дослідженням текстів до вертепних вистав (вертепних п’єс).

Українська сатира періоду першої революції в Російській імперії — це головним чином сатира газетно-журнальна. З’являлась вона переважно на сторінках періодичних видань після проголошення царським маніфестом 17 жовтня 1905 р. демократичних свобод і в тому числі свободи друку. Розвиток української сатири революційної доби пов’язаний з газетною «Громадська думка» (пізніше «Рада») та журналами «Шершень», «Рідний край», «Нова громада». Значну роль у розвитку українського гумору відіграв «Шершень», фактично єдиний на той час сатиричний журнал (він виходив iз січня по серпень 1906 р. під редакцією В. Лозинського). Редакція «Шершня» листувалася з Іваном Франком і прислухалася до його порад. В журналі дотепно висміювалась облудність царських свобод, безперспективність різних «теорій» розв’язання земельного питання.

Гумор радянської доби – це тема окремої розмови. Попри те що й тоді працювали видатні, талановиті митці (Остап Вишня, Федір Маківчук, Степан Олійник...), на творах цього жанру, безперечно, позначилась надмірна заідеологізованість – вогонь сатири був спрямований передовсім на «класових ворогів».

Тепер, коли Україна стала незалежною державою, гумористи стоять перед нелегким вибором — як не знизити гостроту пера й опанувати водночас нові, підказані часом теми. Якими будуть наслідки цього вибору — підкаже найближчий час.

Сучасний український гумор„Не буває лиха без добра” – втішає давнє народне прислів’я. І народ, як вже не раз виявлялося, не помилився. Нехай продажна влада протягом 13-ти років знущалася з України, як тільки хотіла і могла, зате здобутки нашої народної творчості непомірно зросли, з’явилися нові герої та жанри.

Зараз важко в Україні знайти людину, котра б не знала жодного анекдота про „ЛД” або „Янука” чи інших персонажів. Окрім анекдотів, з’явилися пісні, прислів’я, приказки. Не обминув процес політично-культурного „ренесансу” й кінематографічне, мультиплікаційне, скульптурне та образотворче мистецтва, чимало створено також і карикатурних шедеврів.

Прес-служба Конгресу Українських Націоналістів провела наукове дослідження проблеми українського національно-культурного „дива”, результатом якого стала ця фундаментальна праця, котру ми вирішили опублікувати з наявними фотоматеріалами, котрі відображають новаторські тенденції в українській культурі.

Почнемо з літератури і, насамперед, звичайно ж , з поезії. „Чья упитанная морда на меня глядит с биг- борда, чей тюремный лексикон до оскомины знаком? ...” – ось він, один з найперших і найпоширеніших словесних віршованих витворів! Його можна віднести до особистої лірики, так як тут виявляється особисте ставлення автора до особи, якій цей вірш „присвячено”. Є також приклади творів громадянської лірики, як от: „ Вставай Україно, вставай вже до бою, поки бандюки не керують тобою, бо прийде до влади Я.йце дурнувате, тоді Україні ніколи не встати!” – із сильним духовним піднесенням автор закликає народ до боротьби. Все це була класика, а от зразок поезії модернізму: „В нас ракети у космос запущено, переповнено в нас кладовища. Хай живуть Тимошенко та Ющенко!.. Коротше кажучи, голосуйте всі за Ющенка!”. Дуже цікава віршова форма, несподіване закінчення. Ми навели декілька прикладів з поезії, котрі зустрічалися нам в Інтернеті, ліфтах, на парканах чи стінах та приходили у вигляді SMS-повідомлень.

Особливої уваги заслуговують народні прислів’я та приказки. „Злочинців – за грати! Спокійно будем спати,” – класичний зразок сучасної української політичної приказки. Результатом спалаху народного генія став новий жанр – студентські народні прислів’я. Наприклад, „зека – на нари, тоді підем на пари”. Кілька зразків цього ж жанру, як от „ Кучма, Янукович, нари будуть поруч!”, ми подаємо в їхньому „живому” вигляді, з самісінького серця революції – майдану Незалежності.

Далі перейдемо до гумористичних жанрів. Для прикладу наведемо декілька коротеньких анекдотів. Ось найновіший: „Мер Москви Ю.Лужков пообіцяв зняти кепку, щоб стати схожим на Януковича, але потім відмовився, дізнавшись, що для цього треба зняти не свою кепку, а чужу”. В народі також побутує думка, що Віктор Федорович довго ві дмовлявся від участі в дебатах через те, що боїться камери. Окрім цього, від народу не приховаєш і те, що Леонід Кучма хотів би на третій термін, але Янукович – ні... Багатьом відомі цікаві подробиці життя українських політиків, зокрема Віктора Януковича, що став останнім часом найпопулярнішим негативним персонажем українського фольклору. Прикладом є те, що улюбленими його передачами є... чай, цигарки. Переглянувши ці матеріали, у кожного складеться певне уявлення про сучасний український гумор.

Одним із видів мистецтва, де творчий геній українського народу проявився найяскравіше, стала, звичайно ж, пісня. Найвідомішими зараз є пісні з компакт-диска „Веселі яйця”, де зібрано чимало народних шедеврів. Окрім цього, існують чудові неповторні переспіви „Мурки”, „Владимирського централа”, навіть саундтрека з фільму „ Ночной дозор”. На превеликий жаль, ми не можемо вмістити в публікацію музичні файли.

Щодо образотворчого мистецтва, то чудові зразки його можна побачити, звичайно ж, на майдані. На „виставкових” стендах ми бачимо як класичні зразки, так і чудові модерністські експерименти. Народна творчість охопила і мистецтво створення транспарантів, і листівок, і різних стендів, і просто картин, як „”Пора” пише листа Путіну”. Як бачимо, використовуються різні матеріали від простої кулькової ручки до пенопласту, включаючи шматочки фотографій, вирізок із газет та ще багато різних цікавих речей.

Схожу ситуацію маємо і в скульптурному мистецтві. Народ використовує як стандартні звичні матеріали (як на скульптурі „ Помаранчевий кінь революції”) – камінь, фарбу, так і незвичайні речі, результатом чого стали такі шедеври, як „Валянки для Людмили Кучми з лимоном” та „Привіт з далекої Америки” , „Маямі” й інші, котрі ми даємо вам можливість переглянути.

Великі досягнення були зроблені в кінематографії, мультиплікації та кліпмейкерстві, а також у створенні комп’ютерних ігор (усім відомі „Хамське яєчко”, „Янукогоді”). Чого лише вартий кліп „Політичний кан-кан”, мультики про Януковича (як „Рукавичка”), де також іноді фігурують Кучма, Тігіпко, Вітренко. Ви можете самі їх переглянути на „5-му каналі” або на „ТРК-Київ”.Хотілося закінчити цю працю серйозно і по-науковому, як воно й годиться. Отож, з усього, нами проаналізованого, можна зробити два важливих висновки. Перший: кожна знаменна подія в житті народу позначається на його свідомості і культурі. Другий: чим більше народ ненавидить владу, тим сильніше він з нею бореться, і основними його зброями завжди були, є і будуть єдність і гумор, а точніше - сатира. З наукової точки зору, ми вважаємо, що важливішим є другий висновок, і саме він віддзеркалює всю проблематику цього дослідження.