Культура середньовічного суспільства Київської Русі від язични-цтва до християнства

Культура середньовічного суспільства зосереджується насамперед на його релігійних віруваннях . В історії України маємо дві релігійні, а відтак і культурні епохи. Простежимо, як кожна з релігій впливала на тогочасние суспільство.

1. Дохристиянські вірування східних слов'ян.

Пантеон давньоруських язичницьких богів.

Суспільство Київської держави за ідеологічними ознаками було тісно пов'язане з хритиянською релігією. Проте до самого процесу формування нової спільноти і по-яви першої східнослов'янської держави має стосунок інша релігійна система - язич-ництво. Під ним слід розуміти частину величезного загальнолюдського комплексу первісних поглядів, вірувань, обрядів тощо, які приходять з глибини тисячоліть і стають основою всіх пізніших світових релігій.

"Немає більш туманного й невизначеного терміна, ніж "язичництво"; виникнувши в церковному середовищі, він спершу означав усе дохристиянське й нехристиянське; ним покривалась і ведична гімнографія Індії, і літературно оброблена міфологія кла-сичної Греції, і річний цикл слов'янських чи кельтських аграрних обрядів, і шаманство сибірських мисливців".

Ранні релігії класового суспільства були загалом досить розмаїтими. Це пояс-нюється особливостями розвитку тих чи інших народів кожна з таких релігій пов'я-зана з певною етнічною спільнотою і становить невід'ємну частину такої спільноти. Усі ці релігії були політеїстичними, тобто кожна з них являла собою сукупність культів великого числа богів. І хоча один із них вважався головним, жодна з таких релігій ще не мала ознак чітко виявленої стрункої системи. З цього погляду східно-слов'янське язичництво кінця I тисячоліття н.е. також відповідало "міжнародним но-рмам".

На початковому етапі формування Київської Русі язичницький світогляд на-ших предків являв собою складну суміш пережитків сивої давнини (уявлень, що ви-никли ще в часи первісного ладу) з новими їх формами, які вироблялися свідомістю в перебігу зародження класових відносин. Наприклад, широко зберігалося обожню-вання сил природи, тварин та рослин. Проте досить швидко ці стихійні сили набува-ють у релігійній системі уявлень вигляду людиноподібних божеств: русалок, бере-гинь, рожаниць. Водночас розвивається культ предків. Подальший розвиток суспіль-ства спричиняється до того, що на перший план поступово виходять божества, котрі уособлюють сили природи, від яких залежали праці землероба. У середньовічні часи саме землеробство було основним для слов'янського населення території сучасної України.

В IX - X ст. на Русі існували не лише наївні забобони села, а й державна язич-ницька релігія міста і соціальних верхів з добре виписаним космологічним епосом, з уявленням про божественне походження великокнязівської влади зі складним ритуа-лом і розгалуженим станом жерців, який володів таїнствами напрочуд деталізованої символіки, а також різноманітних магічних діянь.

Важливе місце в житті східних слов'ян посідали культові споруди: капища, святилища, - де стояли виконані з різного матеріалу зображення язичницьких богів. Згадуються вони в деяких писемних джерелах, зокрема, в "Слові о законі і длагодаті" митрополита Іларіона. Археологічні розкопки підтвержують свідчення про наявність у Київській Русі язичницьких культових споруд - вони виявлені в Києві, Чернігові, новгороді, інших містах і селах. Одне з них на Старокиївській горі (біля приміщення сучасного Національного музею історії України) 1908 року розкопав відомий архео-лог В.В.Хвойка. Час будівництва точно встановити не вдалося: Y/YI - X ст. н.е. Збе-рігся лише кам'яний фундамент, що складався з різних за величиною брил сірого пі-сковику. Навколо збереглися елементи підлого, виліпленої з товстого шару глини бі-луватого кольору. Поблизу знайдено багато кісток і черепів тварин. За висновком дослідника, залишки будівлі належали язичницькому капищу, а стовп являв собою жертовник, на якому протягом тривалого часу здійснювалися жертвоприношення.

В пошані у слов'ян були також священні дерева і дикі тварини, насамперед мо-гутні старі дуби й дикі кабани - вепри. Про полювання на вепра та урочисте спожи-вання його м'яса розповідається в літописах і билинах. Підтвердженням того "Доб-рий дуб", що міститься під Києвом на "Желяні", назва якого відбилася в наймену-ванні урочища, що згадувалося в літопису під 1169 роком.

Отже, наведені матеріали свідчать про те, що в дохристиянські часи у східних слов'ян була значна кількість культових споруд. Переважно святилища - капища, де стояли зображення язичницьких богів у вигляді статуй. Більша частина з них стояла просто неба і являла собою округлі чи овальні майданчики з ідолами та жертовника-ми посередині. І тільки окремі могли бути культовими храмовими будівлями (панте-он у Києві та деякі інші комплеси).Ще одним важливим джерелом для реконструкції релігійних поглядів слов'ян у дохристиянські часи служать поховальні пам'ятки - матеріальне відбиття тісно по-в'язаного з ідеологічними поглядами ритуалу. Найбільш раннім у слов'ян був обряд кремації, який для пам'яток кінця I тисячоліття н.е. фіксується в двох стадіях: трупо-спалення на стороні і на місці майбутнього поховання. У першому випадку померлих спалювали на загальному для усієї громади вогнищі. Як і в пізніших похованнях (за обрядом інгумації) небіжчикові клали різноманітний інвентар: побутові речі, прикра-си, амулети-обереги, кераміку, іноді знаряддя праці та жертовні страви. В багатих похованнях зафіксовані ще предмети озброєння й спорядження воїна, в окремих комплексах виявлені загнуздані коні та вбиті слуги (найчастіше - наложниці). В окремих могилах небіжчиків не виявлено - то булти меморіальні споруди (кенотафи) на честь померлих далеко від домівки.

Всі перераховані елементи похвального обряду вказують на те, що в уявленнях слов'ян перших століть існування Київської русі потойбічний світ нічим не відрізняв-ся від реального, а небіжчики, переступивши поріг смерті, продовжували своє "жит-тя" без суттєвих змін порівняно із земним.

Роміри окремих комплекіс за обрядом кремації і супровідний інвентар у ціло-му ряді могил на так званих дружинних некрополях перших століть існування русі дозволяють припускати, що у слов'ян так само як у скандінавів тих часів, існували судження про кшалт наведеного в тексті 2Саги про Інглінгів": "Тоді вірили, що чим вище здіймається, в повітря дим, тим вище посяде на небі місцетой, кого спалювали, і що він буде тим багатший, чим більше майна згорить разом із ним."

Яскравим прикладом такого поховання може бути чернігівський курган Чорна могила, написаний за князювання Святослава Ігоревича в 60-ті роки Х ст. Пам'ятку дослідив Д.Я. Самоквасов. Крім князя тут було поховано, ще підлітка та жінку. Біля померлих покладено різноманітні речі, що являлися необхідними для них на "тому світі": предмети озброєння і військового спорядження (шоломи, кольчуги, мечі), кін-ська упряж (стремена, сідло), побутові речі (ножі, ключі, замки, сокири, наповнений кістками тварин казан), довгі ритуальні ножи, елементи одягу, пикраси, монети, чис-ленні зливки кольорових металів - рештки розплавлених у вогні речей. Уногах небі-жчиків лежали забиті бики і коні. Б.О. Рибаков інтерпретував Чорну Могилу як захо-ронення князя місцевої династії.

Що стосується шляху досягнення іншого світу, а також його місцеперебування за уявленнями середньовічних слов'ян, слід зауважити, що інформація щодо цього в наявних писемних джерелах відсутня. Тому слід брати до уваги найбільш загальні вірування давніх індоєвропейців, до яких належало і східноєвропейське слов'янство.

У більшості індоєвропейських народів Космос був упорядкования і системати-зований у вигляді трьох просторово-часових пластів: нижнього (підземний світ), се-реднього (земний) і горішнього (небесний). Це так звана "концепція світового дере-ва". У східних слов'ян така модель досить підтверджується композицією Збруцького ідола.

Ведучи мову про тричленний поділ Космосу, слід враховувати, що в міфології чітко простежується циклічна структура часу, коли все йде по заведеному, раз і наза-вжди встановленому колу. Тому, кожен об'єкт, перебуваючи в одному зі вказаних "світів", через певний час переміщувався до іншого. Це положення важливе тим, що під час обряду кремації можна уявляти лише один початковий напрямок переміщен-ня померлого в прсторі - разом із димом угору, до "небесного світу". Та й згодом, коли вже ховали за обрядом інгумації, душа відлітала "на небо".

Підтвердженням цього є один із міфів Давньої греціії про Геракла, якого боги з поховального вогнища на хмарі під гуркотіння грому віднесли на Олімп.

Отже, прадавні уявлення слов'ян, у яких був присутній увесь міфологічний світ землеробів східної Європи в купі з відголосками уявлень, ще даніших часів, ні-чим не відрізнялися од світоляду сусідніх народів.

Але в суспільстві обов'язково мали бути особи, які досконало знали всі обряди і звичаї, стежили за неухильним дотрмиманням прадідівських канонів, а також допо-внювали традиції новими реаліями. Такі люди були й на Русі, їх називали волхвами, чаклунами, відунами.

Найдавніше літописне повідомлення про нихдатується 912 р. і міститься в по-вісті про смерть Олега. Йдеться в ній про чаклуна, який віщував князю Олегу смерть від власного коня.

Про існування волхвів в останні століття I тисячоліття н.е. свідчать також окремі поховальні комплекси, виявлені в різні роки на могильниках сучасних україн-ських земель. Це так звані "скорочені поховання" в яких померлого було покладено на бік з підігнути ногами. Таких поховань не багато, але вони все-таки присутні на деякому числі могильників.Такий звичай захоронення пояснюють етнографічні матеріали ХІХ-ХХ ст., в яких відбиті традиції давнішніх часів. Згідно з ними одну групу населення, дуже не-числену, ховали в мішках, підрізаючи або м'язи ступні щоб "померлий не ставав із домовини". Це були чаклуни, попередниками яких у довньоруські часи саме були волхви. На зламі І-ІІ тисячоліть, як і в пізніші століття люди бажали убезпечити своє існування від посиертних витівок з язичницьких жерців та чаклунів через зв'язування їх мотузками, обгортання саваном тощо, внаслідок чого із'являлось скорчене поло-ження кістяка.

На чолі пантеону поставлено Перуна - володаря грому і блискавок, покровите-ля великого князя та його єдиновладдя. Перун був грізним божеством. Але водночас це був і мудрий бог, адже його зображали сивою головою та золотими вусами. Н апосаді "першого сере перших" він змінив Рода. Згодом його не порубали, як інших ідолів, а під наглядом та в супроводі князівських слуг спустили до Дніпра й сплави-ли за межі держави.

Другим богом пантеону був Хорс. Окремі давні дослідники вважали, що це бог сонца і тепла. Наступний Даждьбог - одне з головним божеств язичницької Ру-сі. Під цим ім'ям обожнювалося сонце, яке згідно з віруваннями наших предків, да-вало життя, живило все наше середовище.

Антиподом Даждьбогу був в пантеоні 980 р. Стрибог - бог, який знищує доб-ро. В ньому ще уособлювалися холод, непогода. Наступним богом вважався Сі-маргл, образ якого трактується як охоронця зерна і посівів.

Єдиною представницею жіночої статті в цьому поважному зібранні богів була Мокош. Вона вважалася заступницею дому, родинного вогнища, покровителькою ткацтва, прядіння, вишивання та інших жіночих занять.

Сьогодні можна з певністю стверджувати відбір до пантеону 980 року був ці-леспрямованний і продуманний. Всі шестеро богів символізували основні аспекти економічного, політичного та військового зверхництва соціальної верхівки Київської держави .

Визначний політичний діяч Київської Русі великий князь Володимир Святос-лавович релігійною язичницькою реформою 980 року хотів спертися на авторитет окремих богів з різних куточків Східної Європи під час феодалізації підлеглих йому земель. Це засвідчує картографування знахідок амулетів-оберегів, що ототожнюва-лися з певними божествами, найбільш шановними в конкретних місцевостях. Так, символи Перуна частіше зафіксовані на археологічних пам'ятках Правобережжя Дніпра, а "сонячні" та "місячні" символи - на Лівобережжі.

Зміна функцій божеств окремих племінних угрупувань східних слов'ян має чи-сленні аналогії в багатьох народів світу на етапі переходу до цивілізації. Наведені матеріали цілком вписують релігію Київської Русі кінця І тисячоліття н.е. до політеї-зму - найбільш уставленої, майже повсюдної форми релігійно-міфологічних систем, що відповідала структурі давніх держав. Хоча поступово в усіх політеїстичних релі-гіях виокремлювалася фігура верховного, головного божества: у греків - Зевса, у ри-млян - Юпітера, у вавілонян - Мардука, у японців - Аматерасу, - зверхність одного бога майже ніде не спричинялася до зневаження всього сонму великих і малів богів. З перетворенням племінних богів на великі божества державного культу лише змі-нюються їхні функції. Відтепер боги охороняють недоторканість держави, захищя-ють її внутрішній устрій, освячують владу царя: цар - улюблений син богів або голо-вного бога, їхній помазанець.

Як і скрізь у світі, язичнцтво східних слов'ян віднайшло своє місце в новому історичному середовищі.

Поширення християнства на території Східної Європи

і причини його розповсюдження.

Паралельно з розвитком східнослов'янського язичництва на території східної Європи поступово розвивалася християнська віра.В першій половині І тисячоліття н.е. можна визначити дві місцевості в яких історики і археологи вбачали її поширен-ня - це Кримський півострів, де мешкало змішане грецьке й автохтонне населення.

Вже на зламі двох останніх століть середньовічний Корсунь (околиці суасного севастополя) вважався в історіографії центром проникнення нової релігії на східно-європейській землі, сполучною ланкою (Константинополь-Корсунь-Київ) між Візан-тійською імперією та Київською Руссю в часи християнізації останньої наприкінці І тисячоліття н.е.

Для підтвердження помітної ролі корсуня в християнізації східонєвропейсько-го населення використовувалася легенда про діяльність у цьому місті Климента - третього спадкоємця апостола Петра на єпископській кафедрі Риму. Створення першого єпископства в Крсуні датується періодом гонінь на християн за правління імператора Діалектіана, коли "мученики херсонеські" творили чудеса, проповідува-ли ідеї Христа і були розтерзані язичниками.Згідно з археологічними джерелами, для римського часу відомі лише окремі знахідки з християнською символікою. Згодом, у V-VII ст., вже з'являються перші кам'яні споруди для відправлення християнської служби - церкви у формі базиліки, а також поховальні склепи, в особливостях обладнання якої простежуються риси об-рядовості. Побічним підтвердженням того, що тільки в другій половині І тисячоліття н.е. в Херсонесі цілком перемагає християнська релігія, може служити факт існуван-ня тут обряду кремації тут аж до V ст. (проте цього ритуалу церква виступала найза-пекліше вже з часів перших вселенських соборів).

Другим регіоном розповсюдження ранього християнства було межиріччя Дніпра і Дунаю - місцевість, де жили носії черняхівської культури. Такій гіпотезі сприяли писемні джерела, які свідчать проте, що після засудження на Нікейському непокірні ареанські єпископи й священники були вислані до дунайських провінцій, де в цей час активно пересувалися варварські племена (народи з неантичними тра-диціями життя). Християнським наставником східних готів - одного з германських племен - став єпископ Ульфіла, який і переклав їм Біблію. Наслідком місіонерської діяльності засланих аріан, стало те, що чимало варварів прийняли християнство в єретичному варіанті, що згодом спричинило криваві події: боротьбу між послідовни-ками різних релігійних напрямків.

Піднесення християнства на більшій частині східнослов'янського світу розпо-чинається під час формування Київської держави, хоч язичництво продовжувало ще ровиватися протягом певного часу. Реальне знайомство східних слов'ян з новою ре-лігією сталося після походів на Крим та Амастридуі, особливо після вдалого походу на Константинополь. Саме тоді патріарх Фотій у своєму окружному посланні напи-ше:

"_ так звані Росси_ зараз змінили еллінське й нечестиве вчення, котре тримали до цього на чисту й правдиву, християнсь-ку віру;замість недавнього, ворожого для нас нашестя і великого насильства з любов'ю поставили себе вчині підданих та друзів. І так розпалила їх любов і ревність до віри, що вони прийняли єпи-скопа і пастира та вітали християнське богослужіння з особливим запалом і старанністю."

В цей час християнізація була лише однією з форм зв'язків різних народів із ві-зантійською імперією і спочатку усвідомлювалася, як справа політична, ніж релігій-на.

З погляду археології проникнення християнства до київського регіону ознаме-нувалося появою перших хрестоподібних підвісок, окремих грунтових захоронень та підкурганних ямних могил: поховання саме в землі, а не на її поверхні було однією з основних вимог нової віри. Але це ще не була перемога православ'я. Аж до кінця X ст. християнство, за зауваженням великого знавця церковної історії Є.Є. Голубинсь-кого, існувало на русі, як "приватна віра".

Археологічні дослідження слов'яноруських старожитностей на території Захід-ної Волині і літописних Червенських міст, підтверджують що на момент приходу "руського" панування з Подніпров'я, тут уже існували міста з правлячим класом фео-далів, який контролював населені східними слов'янами території. Такий ранній роз-виток феодальних відносин міг породити зацікавленість християнських доктрин. В добу середньовіччя реалізація економічних і політичних інтересів відбувалася за ви-користанням релігійних можливостей. У науковій літературі простежено спроби Ри-му і країн, що прийняли католицтво, включити до сфери своїх інтересів землі схід-них слов'ян та Київської Русі. Почалося це ще з часів княгині Ольги, коли германсь-кий імператор Оттон І 961 року направив лдо Києва місіонерів на чозі з єпископом Адальбертом. Відомо,що що ця спроба, як і інші , нне мала успіху.

Є також думка про так зване "слов'янське християнство", яке могло проникати на Русь із заходу, а саме це з країн, які самі сприйняли релігі. З Візантії: з Болгарії, Моравії та Чехії. Християнські впливи поширювалися на Русь завдяки постійним економічним і культурним відносинам, які сприяли зближенню цих слов'янських на-родів.

Проникнення християнських ідей з території сучасних Чехії і Словаччини під-тверджується тим, що на Русі знали житіє В'ячеслава та деякі інші старослав'янські пам'ятки великоморавського та давньочеського походження. І. Франко у своїй праці "Найстаріщі пам'ятки давньоруського писемництва" повідомлення про проживання в червенських містах двох учнів солунських братів - Наума і Горазда. Великоморавські традиції якоюсь мірою відбились і в поховальному обряді західноукраїнських земель.Переважне число дослідників бачили і бачать основну причину поширення, і офіційного визнання як державної релігії християнства за православним обрядом на Русі в невідповідності старих язічницьких поглядів, що склались за часів первісного ладу, новим відносинам державного рівня. Для освячення експлуатації широких мас панівній верхівці, на думку вчених, був необхідний новий бог. Після всебічної оцінки плюсів і мінусів різних релігійних систем верхівка давньоруського суспільства виб-рала саме християнство за православною обрядовістю як найбільш зручну ідеологіч-ну доктрину.

Послідовна перемога Христа над Перуном не була миттевістю. Викладені в розділі матеріали показують, що протягом перших віків існування Київської Русі нові ідеї сприймались язичниками не без труднощів. До якогось моменту процес цей проходив мирно і спокійно. Цьому сприяла віротерпимість християнських релігійних вчень, які "дозволяли існувати" всім божествам.

Відукінд Корвейський писав, що датчани вже визнаючи Христа,

"... тим не менше, дотримуючись звичаїв вітчизни, вклоня-лися ідолам. І сталося, що на якомусь бенкеті в присутності госу-даря виникла суперечка про пошану богів, коли датчане стали стверджувати, що Христос - бог, але є й інші боги, більш (могутні ніж Христос), позаяк можуть викликати перед льдьми ще більші знамення і чудеса". Зрештою, описана суперечка закінчилася тим, що "... король розпорядився визнавати богом одного тільки Хрис-та, наказав знищити ідолів у підкорених народів відтоді належно вшановував служителів і священиків господа".

Аналогічні події відбувалися й на Русі.

Прийняття християнства за

Володимира Святославича

Як вже відомо, в другій половині Х ст. на Русі склалося кілька осередків щеп-лення християнського віровчення. Воно дедалі більше знаходило своїх прихильників і в дружинному оточенні великого князя київського - тій панівній верхівці в державі, від якої фактично залежали кардинальні зрушення в системі ідеологічної організації тогочасного суспільства.

Проте, Володимир Святославович, котрий прийшов до влади 980 року на хвилі язичницької опозиції і через труп свого брата-християнина, змушений був до певно-го часу орієнтуватися на ту частину панівної верхівки, яка дотримувалася традицій-них язичницьких вірувань і була схильна більше до організації зовнішніх воєннопо-літичних акцій, ніж до внутрішнього облаштування Київської держави. В літописі 983 року засвідчується посилення проязичницьких настроїв панівної верхівки. Тоді "київські бояри і старці" вчинили справжн. Гоніння на християн.

Пристосування прадавніх язичницьких культів східних слов'ян до нових форм економічного і політичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодаль-ного сіспільства і його держави. Збереження язичництва перешкоджало рівноправ-ним відносинам Київської Русі з християнськими державами середньовічного світу. Тому панівна верхівка Київської Русі інтенсивно шукає нові релігійні структури, які найбільш вдало відповідали б її інтересам.

Модель християнства як найбільше відповідала системі політичного устрою Київської Русі, що була тоді єдиною раньофеодальною молнархією. Християнізація відкривала шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в політич-ній структурі тогочасного світу й входження до світової християнської спільноти.

Охрещення Володимира Святославича і навернення в християнство підданих його країни пов'язувалося літописцем із військовим походом київського князя на грецьке місто Корсунь. Про це розповідає "Повість минулих літ". Згідно з нею заво-лодівши Корсунем, Володимир посилає послів до візантійської столиці з посланням слідуючого змісту:

"Осе город ваш славний я взяв. Та чую ось я , що сестру ви маєте, дівчину. Тож якщо її не оддасте за мене, то вчиню вашому городу, що й сьому вчинив."

Стурбовані василевси направляють до Володимира своїх посланців, переказу-ючи князю через них, що віддадуть за нього заміж свою сестру тільки тоді, коли "ти охрестишся... і з нами єдиновірцем будеш". Володимир прийнявши охрещення в Ко-рсуні, взяв шлюб із грецькою принцесою Анною. Після цього князь повертається до Києва з багатими трофеями, а Корсунь віддає грекам, як віно принцесу.

Створена більш, як сто років після справжніх подій літописна повість про охрещення Русі і тепер залишається предметом гострих дискусій. Коли ж і де охрес-тився Володимир Cвятославович ? Крім корсунської версії, літописцям були відомі й інші "адреси" Володимирового хрещення. Зокрема, називають, ще Василів, одначе вже сама назва цього міста, збудованого на честь християнського патрона Володи-мира, свідчить про пізнішу зміну первісного текста. Є підстави вважати, що Володи-мир прилучився до християнства в Києві на початку 980 року. За обчисленнями А. Поппе, днем охрещення київського князя було обрано день Богоявлення Господня, який припав на 6 січня. Відповідно до церковних канонів, Володимир пройшов під-готовку до охрещення, так зване "оглашення", що за звичаєм тривало 40 днів.Охрещенню киян передувало знищення загальнодержавного язичницького пантеону, зовсім недавно спорудженого в центрі стольного граду. Князь наказав, як повідомляє літописець,

" поскидати кумирів - тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж він повелів прив'язати коневі до хвоста і волочити з го-ри по боричевому на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити його палицями... І коли ото волокли його на ручай до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро. І приста-вив Володимир до нього людей, сказавши: "Якщо де пристане він, то ви одпихайте його од берега, доки пороги пройде. Тоді облиште його." І вони вчинили звелене. Коли пустили і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й досьогодні зо-вуть Перунова рінь."

Це означало, що за межі їхньої держави випроваджувалося язичництво, посту-паючись місцем новій християнській релігіїї. Джерела свідчать, що відразу після знищення язичницьких ідолів у Києві розпочалася насильницька християнізація на-селення Новгородської землі. Восени 990 року і населення Суздальщини. Тут, на бе-резі річки Клязьма, було тоді й закладено місто Володимир, яке в майбутньому стало важливим церковним центром.

Тільки в першій половині ХІ ст. завершився процес навернення в християнство мешканців Муромської землі. Цікаво, що охрещення сов'янських і неслов'янських народів відбувалося не за одним церковним ритуалом.

За правління Володимира Святославича не всі давньоруські землі було цілком християнізовано, але є підстави вважати, що більшість населення формально прийн-яло нову віру. Було закладено основи церковної організації.

Отже, Володимиру Святославовичу належала вирішальна роль у справі запро-вадження християнського віровчення. Він розумів, що хритсянізіція підданих його країни відкриває до визнання за Київською державою самостійного місця в тогочас-ному християнському світі, уможливлює закріплення за її володарем нових знаків влади та титулатури.

Запровадження християнства в Київській державі наприкінці Х ст. було визна-чальною віхою історії України-Русі, повторним пунктом усього її подальшого істо-ричного розвитку. Ще за довго до офіційного проголошення християнства держав-ною релігією Русі воно знаходило своїх прихильників серед окремих соціальних груп населення давньоруського суспільства. Нові ідеологічні віяння, освячуючись тради-цією, поступово проникли в суспільну свідомість. Проте цей процес проходив пові-льно й хворобливо, спричиняючи неоднзначну реакцію різних соціальних груп, що не зрідка призводило до протистояння, сутичок і боротьби. Залежно від розстановки цих сил хритсиянське віровчення переживало тут свої падіння і злети. Короткі пері-оди підйомів змінювалися смугою переслідувань, за якою в їх суспільстві знов утве-рджувалася певна терпимість до християнства.

Разом із тим слід зазначити, що і язичництво не залишалося чимось незмін-ним, зазнавало певної еволюції. Релігійна реформа 980 року була спробою створення монетеїзму на місцевому слов'янському грунті. Вона, як показав час, виявилася не-спроможною задовольнити потреби ранньофеодального суспільства та його держа-ви. Необхідно було знайти таку релігійну структуру, яка найбільш вдало відповідала б інтересам Київської держави. З огляду на це запровадження християнства на Русі наприкінці Х ст. було наслідком свідомого вибору князя Володимира, всієї верхівки Київської держави. Збереження язичництва перешкоджало рівноправним стосункам Київської Русі з християнськими державами середньовічного світу, унеможливлюва-ло входження їх до світової християнської спілки. Запровадження за візантійським взірцем відповідало ситемі політичного устрою Київської Русі, що була тоді відносно єдиною ранньофеодальною монархією. Християнізація відкривала шлях до визнання за Київськоб державою самостійного місця в політичній структурі тогочасного світу й можливість закріплення за її володарем нових знаків влади та титулатури.

У другій половині ХІІІ ст. має місце подальше проникнення християнсько-го віровчення в усі сфери народного життя. Матеріали археологічних дослі-джень засвідчують перевагу християнської поховальної обрядовості в тогочас-ному селі, яке з погляду духовного життя було значно концервативнішим, ніж місто. Отже, саме до цього часу (друга пол. ХІІІ -

ХІV ст. ) слід віднести перемогу християнства над язичництвом.

Використана література:

I. Орест Субтельний. Історія України. Видання третє, перероблене і доповнене.Київ, "Либідь",1993.- 718 с.

II. Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до христи-янства. Навчальний посібник для учнів старших класів та студентів. Київ, "Глобус", 1996. - 224с.

III. Чубатий М. Історія християнства на Русі-Україні. - Т.1. - Рим-Нью-Йорк, 1965.

IV. Костомаров М. І. Слов'янська міфологія. - Либідь,1994.