ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ КУЛЬТУРИ

1. Сьогодні існують десятки, якщо не сотні визначень культури (американські антропологи Кребер і Клакон у книзі видання 1952 р. налічували 164 визначення). Зазвичай під нею розуміють рівень духовного (точніше, душевно-духовного) розвитку народу чи суспільства. Досягнення у мові, релігії, моралі, філософії, науці, мистецтві, системі освіти й виховання; власне, сукупність цих видів людської діяльності і звуть культурою. Іноді в поняття культури включають також право, державний лад, громадський устрій, етикет, суспільні звичаї і форми спілкування, а також економіку, промисловість, техніку, господарство. Однак все це, хоч воно також відбиває рівень духовного розвитку, доцільніше віднести до поняття цивілізації і, таким чином, розрізнити культуру від цивілізації. З цієї точки зору культура і цивілізація мають різні цілі: культура перш за все сприяє розвитку й вихованню людської душі, а цивілізація - розвитку і підтримці тіла, причому культура (принаймні справжня духовна культура) головну увагу приділяє розвитку кожної окремої душі та вже потім - певної громади людей (нації, народу, суспільства), а цивілізація - навпаки, має на меті головним чином соціальну організацію певного суспільства і вже остільки - кожну людину.

Зауважимо, що у своєму етимологічному значенні поняття “культура” бере початок в античності. Його можна віднайти в трактатах філософів та педагогів Стародавньої Греції та Риму. Спочатку у розумінні культури душі, розуму, тіла, що досягається шляхом цілеспрямованих вправ і виховання. Загалом, в античній свідомості розуміння культури ототожнюється з пайдеєю, тобто освіченістю. Так на думку Платона, пайдейя є керівництвом до зміни самої сутності людини. Відомий філософ М. Хайдеггер у цьому контексті уточнює, що “Пайдейя означає перетворення всієї людини в значенні триваючого перенесення її з кола найближчих речей, з якими вона стикається, в іншу сферу, де сутність виявляється сама по собі” .

У середньовіччі термін “культ” вживався частіше, аніж “культура” і уособлював здатність людини реалізувати власний творчий потенціал в любові до Бога, в богоугодній діяльності.

У сучасному розумінні поняття “культура” почало вживатися у XVII столітті, в працях німецького юриста та історіографа С.Пуфендорфа. Перше наукове визначення культури було здійснено англійським етнографом Е.Тейлором. “Культура в широкому сенсі складається у своєму цілому із знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і деяких інших здібностей і звичок, засвоєних людиною як членом суспільства”.

Філософи зазвичай відносять до культури все, створене людиною. Оскільки людські творіння виникають спочатку в думці, а потім об’єднуються в знаки і предмети, в культурі завжди є конкретний зміст – це визначений вид і спосіб творчості. Тому, з одного боку, в конкретному сенсі буття існує стільки культур, скільки є суб’єктів творіння (індивідуальний прояв), з іншого боку ми можемо мати справу лише з окремими формами культури (що утворюються на основі узагальнення родового ознакового простору, предмету діяльності, в тому числі – професійної). Звідси велика кількість визначень сутності категорії “культура”, її структури, механізмів відтворення та розповсюдження. Серед найбільш відомих науковців, які займаються дослідженням цієї проблеми, слід назвати вітчизняних вчених Є.С.Аверінцева, Є.С.Маркаряна, А.С. Гуревича, Л.С. Кертмана, М.С. Кагана, В.М. Межуєва Ю.М. Рєзніка, та закордонних - А.Кребера, К.Клакхома, У.Беккета, А.Радкліфа, Б.Маліновського та ін.

Так У.Беккет розглядає культуру як “міцні вірування, цінності і норми поведінки, що організовують соціальні зв’язки і роблять можливою загальну інтерпретацію життєвого досвіду. Є.С.Маркарян пов’язує культуру з технологією відтворення і виробництва певного типу людського суспільства, розглядаючи її не просто засобом освоєння світу, а як функціональну спрямованість цих засобів на розвиток суспільного цілого, позабіологічно відпрацьований спосіб діяльності.

Отже, оскільки феномен культури в цілому визначається як історично обумовлений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах організації життя і діяльності людини, нас в контексті формування професійної культури повинна цікавити її інформаційна складова та способи відтворення. У цьому контексті цікавим є тлумачення культури В.А.Сластьоніним, згідно якого культура – це система надбіологічних програм людської життєдіяльності, (діяльності, поведінки, спілкуванні) програм людської життєдіяльності, що розвиваються історично, забезпечують відтворення і зміни соціального життя в усіх його проявах. Ці програми представлені розмаїттям знань, норм, навичок, ідеалів, зразків діяльності і поведінки, ідей, гіпотез, вірувань, цілей, ціннісних орієнтацій та ін. Культура зберігає, накопичує і транслює цей досвід, генерує нові програми життєдіяльності.Із виокремленних Ю.М.Рєзніком загальних підходів до розгляду феномену культури: філософського, антропологічного, соціологічного “інтегралістського”, враховуючи необхідність забезпечення передачі досвіду соціокультурної групи працівників ОВС кожному співробітникові як умови формування професійної культури, доцільно, на наш погляд обрати соціологічний, де культура розглядається перш за все як поняття колективне. Це – спільні для даного колективу ідеї, традиції, цінності та правила поведінки, на основі яких формується колективна солідарність як основа соціокультурної самоідентифікації.

Крім того, в межах даного підходу розкриваються найбільш важливі соціальні функції культури, а саме – трансляції соціального досвіду, консервації (збереження) соціальної інформації та соціалізації.

Наразі слід відзначити метасистемний характер культури. Враховуючи, що метасистема – це система, що повинна описувати якості іншої системи, або систем, характеризується наднормативністю і творчою активністю, завдяки чому здатна керувати іншими системами і забезпечувати їхнє функціонування і розвиток.

Слід також розрізняти культуру в значенні описовому та пояснювальному. У першому випадку під культурою розуміють історично сформовані селективні процеси, що спрямовують дії та реакції людей за допомогою внутрішніх та зовнішніх стимулів. Культура як пояснювальне поняття характеризує виключно поведінку окремої людини, яка належить до певного суспільства, або соціальної групи.

Безумовно існують певні розбіжності в трактуванні загальної культури соціуму та культури певної соціальної групи. Тому для позначення будь –якої соціальної верстви, групи, використовується термін “субкультура”. Це поняття як методологічна категорія дозволяє виокремити соціально-прийнятні форми соціально-культурної диференціації (професійні, молодіжні, наукові тощо). У широкому розумінні під субкультурою розуміють часткову культурну підсистему “офіційної” культури, що визначає стиль життя, ціннісну ієрархію та менталітет її носіїв.

У своєму дослідженні Б.С. Єрасов виокремлює 10 типів субкультур, О.Шилова виокремлює 3 загальні типи субкультур: девіантну (злочинну), молодіжну і професійну. Разом з тим вчені відзначають, що не кожна соціальна група утворює власну субкультуру. Ми погоджуємося з М.М.Слюсаревським, що складовими субкультури і одночасно її ознаками є: знання (картина світу у вузькому сенсі), цінності, стиль і спосіб життя, соціальні інститути як системи норм, процедурні знання, навички, уміння, способи здійснення, методи, потреби та нахили

Надзвичайно важливим елементом духовного життя суспільства, поряд із суспільною свідомістю, є духовна культура.

Є дуже багато визначень сутності культури (термін "культура" походить від латинського cultura — обробка, виховання, освіта).

Поняття "культура" складне і багатогранне. Чима¬ло філософів та інших дослідників давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Саме слово "культура" латин¬ського походження і означає "обробіток", "догляд".

Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, оратор і державний діяч Цицерон (106—43рр. до н.е.). У культурі він вбачав, з одного боку, діяльність по перетво¬ренню природи на благо людини, а з іншого, — засіб удос¬коналення духовних сил людини, її розуму.

Пізніше слово "культура" все частіше починає вжива¬тися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьо¬му розумінні воно увійшло по суті у всі європейські мови. У середні віки поняття "культура" асоціюється з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, з доско¬налістю людини. Нарешті, у XVII ст. слово "культура" на¬буває самостійного наукового значення.

Німецький філософ XVII ст. Й.Рейдер відстоював ідею історичного прогресу людства, пов'язуючи його з розвит¬ком культур. Він підкреслював, що творення і засвоєння набутої людством культури є необхідною умовою станов¬лення людини, її "другим народженням".

Український філософ Г. Сковорода вперше поставив пи¬тання про культуру як окремий, незалежний від природи, символічний світ, у якому вищі цінності людського буття, все святе і божественне, розкриваються і побутують у сим¬волічній формі.

Сьогодні не існує загальноприйнятого визначення куль¬тури. У світовій літературі можна знайти більш як 500 визначень поняття "культура". Ось деякі з них:

• Культура — все те, що є результатом людської історії.

• Культура — як міра людяності людини.

• Культура — все те, що людина створила власним ро¬зумом, а не отримала від природи.

• Культура — це матеріальний і духовний прогрес як ін¬дивідів, так і різноманітних соціально-національних спільнот.

• Культура — водночас історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей люди¬ни, виражених у матеріальних і духовних цінностях, створених самою людиною.Традиційно розрізняють два основні напрямки культу¬ри — матеріальний і духовний, — відповідно до двох голов¬них сфер людської діяльності — матеріальної і духовної. Матеріальна культура охоплює всю сферу виробничої діяль¬ності людства та її результати: як знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби зв'язку, пам'ятники і монументи тощо. Духовна культура стосується області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та інші уявлення людей. Між матеріальною і духовною культурою існує тісна органічна єдність.

Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури надзвичайно збіднює її як ба¬гатогранне і цілісне явище.

Структура культури являє собою цілий макросвіт. Вона охоплює освіту, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. При цьому всі її елемен¬ти взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему та¬кого складного явища, як культура.

Також визначається певна типологія культури відпові¬дно до її носіїв. Залежно від цього необхідно виділити світо¬ву і національну культури. Світова культура — це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету.

Загальне визначення культури — це все те, що створено людиною. Тому в широкому аспекті культуру розглядають як сукупність результатів людської діяльності. У літературі культуру визначають як сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством; специфічний спосіб розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної і духовної праці; спосіб життєдіяльності людини з освоєння світу; міру ставлення людини до себе, суспільства і природи; сферу становлення, розвитку соціологізації людини в природному і соціальному оточенні.

Західні культурологи, незважаючи на різне розуміння ними суті культури, вбачають у ній примат духовного над матеріальним. Вони розуміють культуру як сукупність духовних символів (Вебер), форму розумової діяльності (Кассірер), систему знаків, комунікацію (Леві-Стросс), інтелектуальний аспект штучного середовища (Люнь).

Культура є органічною єдністю матеріального та духовного. В літературі прийнято розрізняти матеріальну і духовну культуру. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності людей та її результати. Сюди відносяться засоби виробництва і продукти праці, форми суспільної організації трудової діяльності людини.

Духовна культура насамперед охоплює сферу духовного виробництва — це сукупність форм суспільної свідомості, способів створення і використання духовних цінностей, форм комунікації людей. Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури збіднює її як надзвичайно багатогранне, цілісне явище. Визначається певна типологія культур.Так, зокрема, виділяють національну (українську, російську, французьку) культуру; регіональну (слов'янську, американську, африканську) культуру; культуру певних соціальних суб'єктів. Виділяють також певні культурні епохи: антична культура, культура середньовіччя, культура епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, фізична, моральна і т.д. В літературі називають також такі специфічні культурні пласти й культурні підрозділи, як масова, елітарна, молодіжна культура та ін., а також офіційна культура. Духовна культура — це різноманітний досвід життєдіяльності соціальних суб'єктів, що включає в себе найсуттєвіші результати суспільного досвіду народів щодо освоєння суспільного буття, соціуму в цілому, багатогранних духовних цінностей. Такий досвід має загальний, універсальний характер. У вузькому розумінні духовна культура являє собою спосіб взаємодії, взаємовпливу форм діяльності соціальних суб'єктів, що здійснюються в процесі духовного виробництва; це система соціально-духовних цінностей, спрямованих на формування та відтворення різноманітних, багатогранних духовних зв'язків та взаємин між людьми з метою збагачення духовного життя суспільства, його загального прогресу. Нарешті, духовна культура — це такий спосіб свідомої організації особистістю своєї індивідуальної сен-сожиттєвої діяльності в сфері духовного і матеріального виробництва, який забезпечує їй всебічну самореалізацію, самоздійснення її сутніс-нкх сил, різноманітних життєпроявів. Духовна культура як елемент духовного життя, суспільних, духовних відносин включає в себе певну систему цінностей, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, норм, традицій в органічній єдності з соціальною гуманістично значимою діяльністю людей щодо освоєння, творення буття. Духовна культура створюється діяльністю соціальних суб'єктів і спрямована на перетворення суспільного буття, розвиток сутнісних сил людини, зокрема її духовності, їх всебічну самореалізацію; це не тільки свідомість, а й соціальна активність, перетворююча діяльність особистості, яка вимірюється обсягом створюваних нею духовних, соціогуманістичних цінностей. Така культура свідчить про здатність кожної особистості до сприйняття передового, прогресивного в суспільному бутті, так само як і до його поширення, творення у відповідності з творчими силами та здібностями кожної індивідуальності; про готовність особистості до самовіддачі, саморозвитку своєї духовності як свого особистого, так і всього суспільства.Цінності духовної культури є діалектичною єдністю національного та загальнолюдського. Вона неможлива як без цінностей конкретної національної культури, так і без загальнонаціональних цінностей, вироблених людством. Ціннісний зміст духовної культури може виступати рушійною силою суспільного прогресу лише тоді, коли творчий потенціал такої культури грунтується на загальній системі цінностей, вироблених людством протягом своєї історії. Водночас цінності духовної культури мають яскраво виражене національно-специфічне, індивідуальне забарвлення. Так, цінності культури, що формуються в умовах нашої української дійсності, мають стати нормою практично-повсякденної діяльності, орієнтації її громадян, елементом самоцінності кожної індивідуальності, складовою гуманістичної творчості її народу, що є результатом тривалого розвитку України. В України своя особлива доля, яка зумовлена усім ходом її становлення як історичної індивідуальності; ця складова процесів суспільного буття зумовлена багатогранними чинниками загальнолюдського, загальнопланетарного і національно-особливого, специфічного тільки для України, для її народу, її етнокультури, тра- 516 дицій, менталітету — тобто для її індивідуальності. У такій індивідуальності України втілений дух її народу, його національна самосвідомість, самобутність та неповторність власного складного, суперечливого, яскравого і трагічного соціального, духовного досвіду. Духовна культура — це складний соціодинамічний процес розвитку і функціонування багатогранних процесів та явищ суспільного життя, що безпосередньо чи опосередковано впливають на її становлення, формування. Соціодинаміка такої культури передусім передбачає звільнення особистості, індивідуальності від форм суспільних, духовних відносин, що сковують її. Вона означає перехід від статичного існування особистості до динамічного, а також передбачає її автономію, перехід від тотальної регламентації до свободи усіх сфер життєдіяльності індивідуальності, духовного, соціального плюралізму. Вона означає перехід від одномірності до багатомірності, багатогранності, альтернативності економічних, соціальних, політичних, духовних процесів, що зумовлюють розвиток свободи людини, органічну самореалізацію індивідуальності, її духовності. Зрештою, соціодинаміка духовної культури передбачає перехід від тоталітарних чи примітивних інституційних форм її організації, формування, виховання до цивілізованих форм, які грунтуються насамперед на самоорганізації, самореалізації особистістю, індивідуальністю цінностей, що становлять сутність такої культури. В літературі виділяють певні соціальні функції духовної культури. Серед основних таких функцій — пізнавальна, комунікативна, регулятивна, прогностична, ціннісно-орієнтаційна, які органічно взаємопов'язані між собою. Але, на думку багатьох культурологів, філософів, інтегруючою функцією духовної культури є людинотворча функція. Міра розвитку духовної культури визначається мірою розвитку сутнісних цінностей людини, багатогранністю і багатоваріантністю форм самореалізації її духовного потенціалу, індивідуального самоутвердження. Підвищення ефективності і дієвості процесу формування духовної культури передбачає створення умов для смисложиттєвої самореалізації багатства духовності людини, адже основний зміст цінностей такої культури полягає в їх самовираженні і відтворенні. Розвиток духовної культури неможливий без утвердження її цінностей, зокрема на особистісному рівні, що дає змогу реалізувати потенціал унікальності, неповторності індивідуальності, її духовності, значення яких у прогресі суспільного буття постійно зростає. Здійснення цього пов'язане з подоланням поширеної у минулому й існуючої досі духовної деіндивідуалізації, сурогатів колективності, що утверджують дух одноманітності, однаковості, загальної маси, нав'язування індивіду стандартизованої позиції, і передбачає відмову від соціальних обмежень їхніх духовних орієнтацій.Реалізація незатребуваного на практиці духовного потенціалу особистості органічно взаємопов'язана зі створенням у суспільстві різнобічних умов для забезпечення духовної свободи людей, зокрема свободи їхніх духовних дій як необхідної умови для здійснення об'єктивно зумовленої відмінності творчих можливостей кожного, зміцнення втраченої у минулі роки самоцінності особистості, етнічної індивідуальності, що є основою динамічного саморозвитку, саморегулювання цінностей духовної культури. Надзвичайно суттєвим фактором оптимізації цілеспрямованої діяльності щодо духовного індивідуального самоствердження як основної ознаки особистості, її життєтворчості є створення умов для самоздійснення індивідуального стилю творчої духовної діяльності, комунікативної культури особистості. Підвищення ефективності процесу формування духовної культури — це процес руху до найбільш універсальних і багатогранних форм індивідуальної самореалізації її цінностей, у якому індивідуально-стильове самоздійснення з орієнта-' цією на суспільне значуще посідає особливе місце. Основою індивідуального стилю духовної самореалізації є виявлення і реалізація творчого потенціалу самобутності особистості, її національно-особливих рис, смисложиттєвих моментів її суб'єктивно-особистісного світогляду, світосприймання. При цьому, однак, важливо, щоб індивідуально-стильове самоздійснення цінностей духовної культури відбувалося в органічній єдності з процесом розширення горизонтів індивідуального світоглядного світосприймання до рівня соціальної, духовно значимої, загальнолюдської, планетарної свідомості. Серед різноманітних факторів, пов'язаних з індивідуальним духовним самоствердженням, особливе місце належить повноті емоційного сприйняття світу, без якого неможливі повноцінні життєпрояви особистості у сфері духовного життя, формування морально-безкорисливого ставлення до світу, до народів, які його населяють. Адже чим глибше індивід сприйняв і пережив цінності духовної культури, чим більше він витратив на це душевних та інтелектуальних зусиль, чим більше співчував, співпереживав, тим більшою мірою він здатний не просто до засвоєння, а до освоєння, творення такої культури, смисложиттєвої, соціальне значущої активності у сфері суспільних відносин. Ефективність процесу утвердження духовної культури, реалізації потенціалу особистості і суспільства зумовлені насамперед не зовнішніми обставинами, а головним чином внутрішньою активною діяльністю людини, працею її душі, власними почуттями і переживаннями кожної індивідуальності.

Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного окремого суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення гос¬подарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокре¬ма, виділяють національні культури — українську, російсь¬ку, французьку та ін.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та інши¬ми народами. В результаті такого спілкування відбуваєть¬ся взаємне культурне збагачення. І як наслідок — різні куль¬тури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різно¬манітнішими.

Світова культура — феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути ре¬гіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегрувальний процес. Національні ж мають диференційований характер.

У відповідності з носіями виділяють також культуру со¬ціальних суб'єктів (міську, сільську, професійну, молодіжну).

Упродовж розвитку людства виокремились певні куль¬турні епохи: антична культура, культура середньовічна, культура доби Відродження; окремі форми культури: полі¬тична, соціальна, правова, економічна, екологічна, фізич¬на, моральна і т.д.

Культуру потрібно культивувати, бо вона для кожного народу є джерелом стійкості і добра, фактором націо¬нальної гідності, водночас втілюючи історичний досвід самого народу, його творчий потенціал, служить під¬ґрунтям для духовного розвитку наступних поколінь. Про¬грес суспільства поєднується і супроводжується також куль¬турним прогресом.

2. Складна і багаторівнева структура культури визначає різноманітність її функцій в житті суспільства й окремої лю¬дини. Головною функцією культури, на думку багатьох вче¬них, є людинотворча, або гуманістична. Всі інші функції так чи інакше пов'язані з нею і навіть випливають з неї.Однією з найважливіших функцій будь-якої культури є передача соціального досвіду. Тому її називають інфор¬маційною. Культура виступає єдиним механізмом пе¬редачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, крім куль¬тури, суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною пам'яттю людства, а розрив культурних зв’язки між поколіннями призводить до її втрати (феномен "манкуртизму") з усіма негативними на¬слідками.

Іншою провідною функцією є пізнавальна. Вона тісно пов'язана з першою і випливає з неї. Культура, яка концентрує в собі кращий соціальний досвід багатьох людських поколінь, набуває здатності створювати сприят¬ливі умови для його пізнання і засвоєння.

Можна стверджувати, що суспільство інтелектуальне настільки, наскільки воно використовує багатющі знан¬ня, які містяться в культурному генофонді людства. Всі типи суспільств суттєво різняться між собою саме за цією ознакою. Одні з них демонструють надзвичайну здатність через культуру увібрати все краще, нагромаджене людь¬ми, і поставити собі на службу. Такі суспільства (наприк¬лад, в Японії) демонструють величезний динамізм у бага¬тьох галузях науки, техніки, виробництва. Інші — не здатні використати пізнавальної функції культури і все ще "ви¬находять велосипед", залишаючись на досить низькому щаблі розвитку.

Регулятивна функція культури пов'язана, перш за все, з визначенням (регуляцією) різних сторін, видів сус¬пільної і особистої діяльності людей. У праці, побуті, міжособистісних відносинах культура так або ж так впливає на поведінку людей та їхні вчинки, на вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мо¬раль і право.

Семіотична, або знакова (семіотика — вчення про знаки), функція також досить важлива для розвитку куль¬тури. Являючи собою певну знакову систему, без оволодін¬ня якою досягнення культури стають неможливими. Так, мова — засіб спілкування людей; літературна мова — важ¬ливий засіб оволодіння національною культурою. Спе¬цифічні мови потрібні для пізнання особливого світу му¬зики, живопису, театру.

Природничі науки (фізика, математика, хімія, біологія) також мають свої знакові системи.

Ціннісна (ціннісно-орієнтаційна) функція відобра¬жає важливий якісний стан культури. Саме система цінно¬стей формує у людини певні ціннісні потреби і орієнтацію. За характером і якістю цих потреб і духовних орієнтирів особи роблять висновки про рівень її культури. Моральні й інтелектуальні потреби і запити виступають основним критерієм відповідної оцінки серед людей.

3. Проблема співвідношення культури і релігії завж¬ди викликала велику зацікавленість серед вчених різних наукових шкіл і світоглядних орієнтацій. Цю проблему висвітлювали: П. Флоренський, М.Бердяєв, Б.Рибаков, Е. Тайлор, Д.Фрезер та ін.

Єдиної думки щодо співвідношення культури і релігії у вчених не існує. Одна з культурологічних концепцій — богословська, або релігійна; майже всі її представники виходять з того, що релігія є основою культури.

Інша культурологічна думка — атеїстична — і взагалі виключає релігію з поняття культури, вважаючи їх (куль¬туру і релігію) явищами різними, котрі протистоять одне одному. В основі останньої лежать погляди таких просвіти¬телів, як: П. Гольбах (1723—1789), К. Гельвецій (1715— 1771), Д. Дідро (1713-1784), Ж. Ламетрі (1709-1751). Відповідно до їхнього світогляду, — релігія гальмує духов¬ний прогрес людства.

Як бачимо, ці точки зору є прямо протилежними і, відпо¬відно, виключають одна одну. Крім них, звичайно, існу¬ють інші релігійно-філософські погляди.

Релігія і мистецтво мають спільні витоки і корені. Джере¬ла мистецтва містяться в людській праці, особливо в тій її частині, де найбільше проявляється людська ініціатива. Внаслідок свободи творчості людина створює знаряддя пра¬ці, розвиває спілкування з подібними собі, естетично ос¬воює світ.

Джерела релігії лежать у людській практиці, яка вира¬жає залежність людини від оточуючого світу; саме тоді у неї виникає бажання звернутися по допомогу до інших, могутніших, ніж вона сама, сил. Однією з ранніх форм релігії був фетишизм (від фр. — ідол, талісман), який ви¬являвся в пошануванні матеріальних предметів, наділених, на думку давніх людей, таємничими властивостями. Серед інших ранніх форм релігії існували анімізм (від лат. — душа), тобто віра в існування душі, і тотемізм (від слова "ототем", що означає "його рід") — фатальна віра в надприродний зв'язок між людськими родами і тваринами. Вони були типовими для первіснообщинного ладу і входили до скла¬ду тієї культури, яка відповідала даній стадії розвитку.З подальшим розвитком суспільства виникли політеїзм, народно-національні релігії. Класичним прикладом політеїз¬му (від грец. полі — багато, віра в багатьох богів) можуть бути давньогрецька і давньоримська релігії з їх величезною кількістю різних богів. До народно-національних нале¬жать іудаїзм, індуїзм, конфуціанство та ін. Сповідниками

таких релігій є, як правило, представники одного етносу, хоча можуть бути і особи іншої національності.

Народно-національні релігії являють собою специфічні системи релігійної культури, яким властива детальна ритуалізація повсякденної людської поведінки (спожи¬вання їжі, дотримання гігієнічних правил), специфічна обрядовість, сувора система релігійних правил і заборон, моральних норм і ціннісних орієнтацій, вироблених сус¬пільством.

Таким чином, у міру ускладнення суспільного організ¬му, його матеріальної і духовної культури більш вагомими стають і самі релігійні системи, утворюючи своєрідну підси¬стему цінностей.

У всесвітньо-історичному процесі різноманітні релігії відіграють неоднакову роль. Найбільш помітну виконують ті релігії, які прийнято називати світовими за кількістю віруючих: буддизм, християнство, іслам. Саме ці релігії виявили здатність максимально пристосовуватись до зміни суспільних відносин і вийшли далеко за межі територій, на яких спочатку виникли. Світові релігії ніколи не залиша¬лися незмінними, вони весь час трансформувалися відпо¬відно до ходу історії.

Вивчення історії релігії базується, значною мірою, на вивченні релігійних пам'яток, які є переконливими прикла¬дами зв'язку між релігією і культурою. Під релігійними пам'ятками ми розуміємо передусім культові споруди, па¬м'ятки релігійного мистецтва (живопису, музики), релігій¬ної літератури, релігійної архітектури.

Історія культури зберегла чимало релігійно-писемних пам'яток, серед яких — Веди, Біблія, Коран.

Крім літературно-писемних, світові релігії мають також і інші культурні пам'ятки: культові будівлі (храми, церкви, костели, монастирі, мечеті, синагоги), живопис (ікони, фрески, мініатюри), музику, обряди.

Маючи функціональний характер, багато релігійних пам'яток одночасно є видатними досягненнями світової культури. В їх створенні брали участь геніальні архітекто¬ри, художники, майстри фрескового живопису, іконописці, композитори. Тим самим релігія здійснила великий вплив на розвиток усіх видів мистецтва, а відповідно — культури взагалі.

4. Серед різноманітної діяльності людини особливе місце посідає наука як елемент культури, одна з її підсис¬тем. Без науки культура не може здійснювати свої основні соціальні функції. Поняття "наука" і "культура" не тотожні. Поняття "культура" значно ширше, адже наука не врахо¬вує всіх сфер матеріальної і духовної культури, наприклад таких, як мистецтво, моральні теорії і погляди.

Наука є феноменом культури. Вона збагачує людину, її духовний світ і тим самим сприяє його розвитку. Саме на¬ука виробляє певний механізм передачі знань новим поко¬лінням. Разом з тим, наука та її пізнавальна діяльність зна¬ходяться в залежності від умов соціально-економічного стану суспільства. В тому числі — його культури. Наука розвиваєть¬ся тільки на певному рівні соціально-економічного поступу суспільства, коли виникає потреба в наукових знаннях, і на певному рівні культурного прогресу, який формує сприят¬ливу атмосферу для виникнення і розвитку знань. Це озна¬чає, що наука народжується в надрах самої культури.

Для розвитку власне науки потрібні відповідні умови: певний рівень динаміки виробництва і суспільних відно¬син, розподіл фізичної і розумової праці, наявність широ¬ких культурних традицій, які забезпечують сприйняття досягнень інших народів і культур.

Такі сприятливі умови насамперед склалися ще в Старо¬давній Греції, де перші теоретичні системи виникли в VI ст. до н.е. Видатні мислителі Фалес і Демокріт намагалися по¬яснити дійсність через природні першовитоки, давньо¬грецький вчений Арістотель першим описав закономірності природи, суспільства і мислення. Тоді ж вирізнилися ок¬ремі галузі знань: медицина, геометрія, механіка, астроно¬мія, історія.

Ряд наукових галузей було збагачено в епоху Середньо¬віччя вченими Арабського Сходу і Середньої Азії: Ібн Сіна, або Авіценна (980-1037), Ібн Рушд (1126—1198), Ахмедаль-Біруні (973—1048); у Західній Європі через гнітюче пануван¬ня релігії народилася специфічна філософська наука — схо¬ластика, а також одержали розвиток алхімія й астрологія. Ал¬хімія сприяла створенню основи для науки в сучасному розумінні слова, оскільки спиралась на дослідження природ¬них речовин і передувала розвитку хімії та фармакології. Астрологія була пов'язана зі спостереженнями за небесними світилами і передувала розвиткові астрономії. Проте засил¬ля схоластики на цей час гальмувало розвиток природничих наук, зокрема медицини.Важливим етапом для науки стала епоха Нового часу. Визначальну роль у цьому відіграли потреби нового бур¬жуазного способу виробництва. На цей період було знач¬но підірвано панування релігійного світогляду, і в якості провідного методу дослідження утвердився експеримент (дослід). Глибокі перетворення в науці XVI—XVII ст. на¬зивають першою науковою революцією, я^ка дала світові імена Г. Галілея, І. Ньютона, Р. Декарта, Й. Кеплера, а в медичній сфері — А. Галлера, Ж. Ламетрі, Д. Морганьї, Г.Бурпава.

У XVIII ст. відкриття в галузі природничих наук були здійснені І. Кантом, А. Л. Лавуазьє, М. Ломоносовим.

У XIX ст. в науці відбуваються безперервні бурхливі пе¬ревороти у всіх галузях природознавства, а відповідно і в прикладних науках, пов'язаних з ним. Так, Т. Шванн і М. Шлейден створили теорію клітинної будови живих ор¬ганізмів, Ч. Дарвін — еволюційну теорію розвитку, Д. Мен¬делєєвим була відкрита періодична система хімічних еле¬ментів. Видатний бактеріолог Р.Кох винайшов збудників туберкульозу і холери.

Таким чином, на рубежі XIX — XX ст. відбулися вели¬чезні зміни в основах наукового мислення, що призвело класичну науку Нового часу до кризи. На новому етапі виходу із кризи відбулася наукова революція, яка розпо¬чалася у фізиці і охопила всі провідні галузі науки. Вона пов'язана з іменами фізиків-теоретиків М. Планка і А. Ейн¬штейна.

До середини XX ст. на одне з перших місць у природо¬знавстві вийшла біологія, де були здійснені такі фундамен¬тальні відкриття, як встановлення молекулярної структу¬ри ДНК Ф. Кріком і Дж. Уотсоном та відкриття генетич¬ного коду. Для розвитку медичної науки ці відкриття важко переоцінити, саме вони заклали нову основу для прогно¬зування спадкових захворювань і їх профілактики.

У сучасну епоху наукові дисципліни розподілено на три великі групи: природничі, гуманітарні і технічні. Галузі наук розрізняють за методами і предметами, поряд з цим різкої межі між ними не існує, низка наукових дисциплін займає міждисциплінарне становище, наприклад, біохімія, мікро¬біологія.

Загалом науку також розподіляють на фундаментальну і прикладну. Фундаментальні науки займаються пізнанням законів, які визначають розвиток природи, суспільства і мислення (фізика, математика, хімія). Мета прикладних наук — використання результатів фундаментальних наук для вирішення не тільки пізнавальних, але і соціально-практичних проблем. До прикладних наук відноситься і ме¬дична, основним завданням якої є збереження здоров'я лю¬дини та власне людства в цілому. Сучасна медична наука, виконуючи своє основне завдання, використовує найновіші досягнення в царині інших наук. Таким чином, вона про¬довжує розвивати і поглиблювати надбання культури, які виробило та нагромадило людство протягом тисячоліть.