Система культурологічних знань

1. Загальне поняття культурології, культорологічних знань

Культурологія є наукою (точніше, групою наук з різним рівнем спеціалізованості по предмету), що вивчає культуру у всіх змістах і аспектах її розуміння. Однак, відсутність єдиної загальноприйнятої визначення феномена культури веде до найширшого розкиду думок із приводу об'єкта і предмета культурології.

Цей розкид думок варіюється в діапазоні визначень культури від тотальної сукупності усіх позабіологічно знайдених і позабіологічно наслідуваних форм (технологій і продуктів) усякої людської діяльності до граничної локалізації розуміння культури в якості лише духовно-творчого початку в людському бутті.

При цьому в першому випадку об'єктом культурології стає увесь світ штучних порядків (речей, споруджень, окультуреної території, історичних подій, технологій діяльності, форм соціальної організації знань, понять, символів, мов комунікації і т.п.), створених людством, а предметом - закономірності, по яких цей світ штучних порядків формується, функціонує й еволюціонує, а сама ж культурологія перетворюється в деяку "супернауку" про все людське, зверхприроднє, претендуючи на роль абсолютного інтегратора усього філософського, соціально-наукового і гуманітарного знання.

В другому підході, навпроти, об'єкт культурології зводиться лише до суми шедеврів інтелектуальної і художньої творчості, предмет - до виявлення инновативно-творческой "субстанції" у людській психіці, а "зона відповідальності" дисципліни - до проміжку між антропософією і мистецтвознавством. Зрозуміло, це крайні позиції, між якими лежить безліч проміжних визначень як культури, так і вивчаючої її культурології.

Хоча дискусії по позначеній проблемі, зважаючи на все, ще далекі від завершення, пропонується в операциональних цілях (тобто не претендуючи на вичерпання предмета дискусії власне кажучи) стосовно до освітньої сфери зупинитися на розумінні феномена культури як сукупності механізмів по здійсненню соціальної взаємодії людей, що забезпечують ценностно- значеннєву, нормативно-регулятивну і знаково-комунікативну функції цієї взаємодії, а також нагромадження, кумуляцію і трансляцію соціального досвіду спільної життєдіяльності. При такому підході об'єктом культурологічного пізнання залишаються будь-які спеціалізовані і неспеціалізовані області людської життєдіяльності, її технології і продукти (результати), а предмет пізнання жорстко локалізується на зовсім визначеному аспекті, властивої цієї діяльності, - на історично вироблених нормах, зразках і правилах здійснення тієї чи іншої діяльності, відібраних суспільством на підставі практичного досвіду їхньої соціальної прийнятності і допустимості їхньої соціальної ціни і наслідків, а також соціальної значимості одержуваних при цьому чи продуктів результатів .

Наявність такого роду норм і правил має на увазі дія механізмів по селекції й узагальненню історичного соціального досвіду, акумуляції його в ціннісних ориентациях (тобто тих установках цього досвіду, що у найбільшій мері сприяють підвищенню рівня соціальної интегрированности людей), впровадженню і поширенню цих ориентаций, їхньої стандартизації, символізації і т.п., що є основною соціальною функцією духовно-творчої (идеациана-льной) культури, а також роботу механізмів по практичному регулюванню життєдіяльності людей відповідно до цих норм, що відноситься вже до сфери компетенції культури політичної, правовий, економічної, військової і т.п. Такого роду селекція і регуляція ведуться як в інституціональних областях культури, так і в конвенціональних областях (мораль, моральність, етикет, моди, смаки, суспільна думка й ін.).

Таким чином, культурологія (цикл культурологічних наук) може бути визначена як один з интегративних напрямків у соціально-гуманітарному науковому знанні, що коштує в одному ряді з історичними, соціологічними і психологічними науками.

Подібне визначення будується на наступних підставах. Серед наук про види і форми людської діяльності можуть бути виділені науки, зосереджені на вивченні визначених спеціалізованих галузей, виділюваних по предметі цієї діяльності. Це науки про технології соціальної організації і регуляції людської діяльності і взаємодії (політична, юридична, економічна, військові, етика й ін.), науки про технології пізнання, социа-льной комунікації і трансляції соціального досвіду (науковедческие, педагогічні, філологічні, искусствоведчес-кие, естетика й ін.) і науки про технології виробництва матеріальних продуктів (технічні, сільськогосподарські й ін.).

Однак, крім наук, що досліджують людську діяльність по її предметі, існує і ряд наук, що вивчають різні аспекти взаємодії людей незалежно від предмета її (його) деятельностного додатка. Це насамперед такі аспекти, як генетико-хронологи-ческий (історичні науки), мотиваційний (психологічні науки), структурно-функціональний (соціологічні науки), структурно-просторовий (соціальна географія) і, нарешті, ценностно-нормативно-коммуникативний (культуро-логические науки).Примітно, що в групі наук, що досліджують людську діяльність у її аспектних вимірах, виразно виділяється кілька планів такого пізнання:

- структурирующие досліджуваний аспект діяльності по предметно- функцио-нальному принципі і по соціально-функціональних групах її виконавців; наприклад, історія галузей діяльності (економіки, права, мистецтва, релігії й ін.) і соціальних груп її виконавців (станів, класів, професій і т.п.) чи соціологія галузей діяльності і груп її чи виконавців психологія діяльності по галузях і професійній психології її виконавців і т.п.;

- структурирующие досліджуваний аспект діяльності по просторово- історичному принципі, а її виконавців - по інституціональній приналежності (державної, етнічної, конфесіональної), наприклад, історія країн, народів, религий і історичних чи епох соціальна специфіка різних держав, етносів, конфесій і історичних чи епох психологічна специфіка націй, етносів, конфесіональних груп і історичних епох і т.п.;

- структурирующие досліджуваний аспект діяльності по його внутрішній функціональній логіці; наприклад, внутрішня логіка побудови історичного знання і система історичних субдисциплин, методологія історії, теорії історичної еволюції, прогресу, цивілізацій і ін. чи внутрішня логіка і субдисциплини соціологічного знання, методологія соціології, теорії соціальних процесів, інститутів та інше;

- структурирующие досліджуваний аспект діяльності за технологіями і сферами його практичного застосування (прикладна область); наприклад, технології соціального проектування, планування і регулювання, технології соціальної взаємодії та інше чи те ж саме в області психології і т.п.

У принципі, ту ж саму структуру має і культурологічне знання як наука, що вивчає такого ж роду аспектний зріз людської життєдіяльності. Ці структурні плани культурології можуть бути охарактеризовані в такий спосіб:

- культурологічний рівень вивчення спеціалізованих галузей діяльності (предметно-функціональний принцип структурування), на якому здійснюються дослідження екстраутилитарних, ценностно-нормативних параметрів цієї діяльності, що нормують і регулюють її за критеріями соціальної прийнятності тих чи інших способів її здійснення. Устанавливающих пороги допустимості соціальної ціни і соціальних наслідків цієї діяльності, що акумулюють і канонізують історичний досвід подібної діяльності в плані її соціальної ефективності. Формуючих "класичні" вимоги до технологій і норм навчання за фахом, що формують етику професійної взаємодії фахівців і форм їхньої практичної роботи. Спеціальні внутрішньогалузеві мови, що створюють, і семиотические коди професійної комунікації і взаєморозуміння, а також розробляють ієрархію критеріїв визначення соціальної цінності продуктів (результатів) цієї діяльності, престижність тих чи інших функцій і статусу її виконавців, професійну атрибутику, етику, моду, свята, традиції і т.п.;

- "емпірична" культурологія (просторово-історичний принцип структурування), вивчає минулі (соціально дезактуализированние) і дійсні (сохраняющие соціальну актуальність) процеси породження, функціонування, мінливості й елімінації культурних явищ у їхній конкретно-історичному ( щоспостерігається) прояві. Вона структурирует їх по історичних епохах, регіонам, цивілізаціям, державам і етносам, розглядаючи головним чином у якості атрибутирующих маркерів відповідних історичних співтовариств і тому акцентує увага по перевазі на локальних і унікальних рисах кожного з досліджуваних феноменів. Вона формує моделі опису й інтерпретації національних і епохальних культурних систем за допомогою співвіднесення й узагальнення відповідним чином локалізованих рис різних "галузевих" культур виділеного чи регіону епохи і т.п.;

- "фундаментальна" культурологія (принцип структурування по внутрішній функціональній логіці) досліджує основні закономірності виникнення, існування і мінливості культурних явищ, структурирует і узагальнює цей матеріал головним чином по внутрікультурних процесуальних функціях і значенням (повсякденна і спеціалізована культури, культурні інститути, культурна семантика, соціологія і психологія культури, її онтологія і гносеологія, культурні процеси, форми, артефакти й ін.). Нею розробляються методологія і методи вивчення культури, принципи моделювання культурних процесів і т.п.;

- прикладна культурологія (прин-цип структурування по сферах і технологіям практичного застосування) розробляє методи, підстави і технології прогнозування, проектування і регулювання социокультурних процесів. У поле її зору - основні напрямки культурної політики, мети і методи діяльності мережі культурних інститутів, задачі і технології социокультурного взаємодії, культурно-просветитель-ской і досуговой роботи з населенням, охорони і використання культурної спадщини і т.п.Зрозуміло, виявлення і дослідження цього комплексу ценностно-смис- лових, нормативно-регулятивних і соціально-комунікативних аспектів людської діяльності і свідомості, поєднуваних у понятті "культура", має досить умоглядний характер. У реальному житті людини і суспільства історична, соціальна, психологічна і культурна складові зв'язані нерозривно. Проте, описана вище соціальна функція культури має настільки самодостатню значимість, що вивчення її в рамках науки й у сфері загальної і фахової освіти представляється зовсім необхідним.

З усього сказаних стає очевидним, що культурологічне знання покликане вирішувати цілий комплекс специфічних освітніх і виховних задач у системі утворення.

Умови виникнення основних напрямків, шкіл і концепцій у культурології

У сучасному значенні слово "культура" стало вживатися в XVII столітті. У якості самостійного воно з'явилося в працях німецького юриста й історіографа Самуеля фон Пуфендорфа (1632-1694). У XVIII в. складається вже перший впливовий напрямок у культурології - просвітительське. До кінця ХХ століття в культурології існувало більш 800 визначень культури, так чи інакше трактують це соціальне явище. Розглянемо умови, що визначили такий бурхливий ріст культурологічного знання.

ХVІІ-XVIII вв. характеризуються поруч переміщень у розвитку європейського суспільства. Насамперед, мануфактурне і ремісниче виробництва, на основі яких будувалося благополуччя міської культури, вичерпали до цього часу свої можливості в області росту продуктивності праці. Назріває перехід від ремесла до механічного виробництва, від аграрної культури - до промислової, індустріальної. У ХVІІІ в. починається промислова революція, що поступово охоплює галузь за галуззю, країну за країною. Відбувається створення трехзвенной системи машин, перехід від ручної праці до механізованого виробництва з новими якостями працівника.

Криза охоплює і формаційні основи культури. Феодальна суспільна формація в Європі доживала свої останні роки, на зміну їй йшов капіталізм із його специфічним культом наживи і погоні за прибутком. Явно виявляється політичний, ідеологічний конфлікт між економічно пануючою буржуазією і політично пануючими феодальними колами.

Змінюється роль науки в суспільстві. Вона починає перетворюватися в безпосередню продуктивну силу. Зростає інтерес до науки, науковому знанню. Якщо "знання - сила", то цю силу треба використовувати. Застосування науки у виробництві стає прибутковим, а виходить, економічно необхідним.

Якщо завдяки механіці вдається домогтися грандіозних успіхів у виробництві, то що принесуть відкриття в області культури? Дослідження в області соціальних явищ обіцяють панування над самим суспільством і людиною. Тим більше, що промисловий переворот загострює політичні процеси в Європі, що усі частіше здобувають форму конфліктів, порушує питання про політичне панування перед новим класом - буржуазією.

Перетворення науки в безпосередню продуктивну силу змінює її вигляд, функції. Емпіричний етап у розвитку наукового знання, коли наука описувала, систематизувала, класифікувала вже існуючі явища, змінюється іншим, більш складним. Тепер наукове знання повинне пояснити існуючі явища, дати рекомендації практиці для її зміни, тобто воно здобуває концептуальну форму. Відбувається диференціація суспільства, промисловості, науки. З долі диваків-одинаків наука перетворюється в самостійний інститут суспільства. Виділяється ряд галузей знання, що одержали відносну самостійність і концептуальну форму: "політологія", "соціологія", "культурологія".

У самої культурології складається ряд напрямків, що претендують на статус базових, основних початків нової науки. Цьому сприяє ряд відкриттів, зроблених археологією, історією, етнографією, біологією, філософією і т.д. Як правило, дослідники абсолютизируют роль окремих елементів культури приватного характеру і не в силах скласти собі картину розвитку культури в цілому. Це приводить до подальшої диференціації, відокремленню окремих частин, фрагментів культурологічного знання.Процес відокремлення відбувається по різних підставах, у різних варіантах. Так, виділення мети дослідження і визначення засобів, методів, процедур її досягнення дозволяє виділити таку частину культурологічного знання, як напрямок. Як підставу для виділення напрямків культурології звичайно вказують зміст того компонента культури, що підлягає вивченню. Наприклад, дуже довго культура ототожнюється з "культом", а культ - зводиться до релігійного культу. Таким чином, культуру намагаються вивести з релігії, не звертаючи уваги на те, що в суспільстві існують і інші форми культури зі своїм змістом, наприклад, "культура побуту". Особливий напрямок у вивченні культури утворять дослідження художньої культури, фізичної культури, виробничої, економічної, політичної й іншої культур. Усі вони, володіючи якимись загальними якостями, властивій культурі взагалі, відрізняються своєрідністю їхнього прояву в тій чи іншій області людської діяльності. Якщо "напрямок" у культурології визначається насамперед метою дослідження, то "підхід" у вивченні культури виділяється на основі способу, шляху досягнення мети, засобів, методів, методик дослідження.

Важливим критерієм для виділення напрямків культурології виступає рівень узагальнення, що досягається, використовується в тій чи іншій частині дослідження. За рівнем узагальнення можна виділити насамперед загальфілософський рівень дослідження, при якому досягається найвищий рівень узагальнення. У такому випадку мова йде про конструювання "філософії культури", покликаної вирішити питання про найбільш загальні закономірності розвитку і функціонування культури, про первинний - вторинних, визначальних - обумовлені її зв'язки і відносинах, про можливість пізнання і розуміння культурних явищ. Більш низький рівень узагальнення і більш високий рівень конкретизації досягається в "соціології культури" чи "соціальної культурології", оскільки тут мова йде про специфічні форми культури, характерних для того чи іншого суспільства і для суспільства в цілому. Ще більш низький рівень узагальнення присутнє на мікрорівні, при якому відбувається вивчення окремих культурних явищ: "культури:" "родини", "побуту", "людини"; якого-небудь етносу і т.д.

Дуже часто в культурології напрямок дослідження виділяється в залежності від історичного періоду: наприклад, "культура древніх цивілізацій", "культура Відродження" і т.д. По регіонах - "культура Мезоамерики", "культура Сходу" і проч. По країнах - "культура Росії", "Англії" і т.п. Іноді ці напрямки поєднуються з історичними періодами, у такому випадку ми одержимо такі дослідження, як "культура Росії Нового часу", чи "культура середньовічної Франції" і ін.

Складні форми, що здобуваються культурологічним знанням після виділення в ньому різноманітних напрямків і підходів, змушують звертатися до досліджень, де предметом вивчення виступає сама культурологія. У цьому випадку ми одержуємо метаисследования, у яких аналізуються її відносини до реальної культури суспільства і з'являється своєрідна "гносеологія культури".

Як правило, той чи інший напрямок розвивається не одинаком - ученим, на свій страх і ризик вивчаючим цікаву для нього, але байдужну для суспільства проблему. Те чи інший напрямок досліджується співтовариством учених, об'єднаних спільністю наукового інтересу, методик, підходів, концепцій. Таке співтовариство вчених одержало назву культурологічна школа.

У рамках культурологічних напрямків і підходів, різних шкіл формуються різноманітні концепції. Концепції - це системи наукового знання, що мають вероятностний характер, проблематичний, гіпотетичний, тобто ще не перевірені практикою.

У культурології до кінця ХХ століття склалася безліч напрямків, підходів дослідження. Маються досить сформовані школи і впливові концепції. У той же час, це різноманіття культурологічного знання не привело до створення загальновизнаної теорії культури. Це свідчить про те, що культурологія, незважаючи на свою затребуваність практикою, ще не завершила перехід від емпіричної стадії дослідження, коли вона виступала скоріше у формі "культурографии" подібно тому, як це було характерно для "географії", "етнографії" і інших наук. Виходить, культурологічне знання носить ще перехідний характер. Наприкінці цього переходу культурологія повинна перетворитися в теоретичну науку, повною мірою виконуючу роль безпосередньої продуктивної сили, що виконує прогностичну і перетворить функції в суспільстві.

Просвітительський напрямок у культурології

Освіта - це культурно-історична епоха, характерна для Європи XVIII століття. Своя назва ця епоха одержала по характерних концепціях, у яких абсолютизировалась роль науки, наукового знання, його розуміння як визначального фактора розвитку суспільства.Більшість мислителів цієї пори вважали, що для "виправлення" людини і суспільства досить "просвіщати" людини. Навчати його, передавати йому знання, накопичене людством, формувати його здатності до розумної діяльності. Просвіщати - значить "культивувати" розум. Прихильниками Освіти були такі відомі мислителі, як Вольтер (Ф. М. Аруе), Ж. Ж. Руссо у Франції. У XIX столітті їхню лінію в Німеччині продовжили И. Кант, Ф. Гегель, И. Г. Гердер і ін. У Росії до цього напрямку примикали В. Новиков, А. Н. Радищев, В. А. Жуковський, Г. Р. Державін і інші письменники, публіцисти, поети, філософи.

Як правило, діячі Освіти розглядали культуру як духовний продукт суспільства, ігноруючи світ матеріальної культури. Визнаючи культуру як духовне утворення, просвітителі збіднювали його характер, усуваючи з полючи своєї уваги культуру почуттів - мир емоцій, переживань, настроїв, тобто психічну складову духовності. Ядром духовності з'являвся розум, і його продукт - наукове знання, здатність досягати істини в тій чи іншій формі, здійснювати розумну, раціональну діяльність. У цих представленнях просвітителі спиралися на своїх попередників, мислителів XVII століття, що відмовилися від антропоцентризму, що зажадали очистити розум від "оман", "ідолів", "" його здібності, щозатемнює, до пізнання. Так, Рене Декарт вважав, що людина, що виросла в пустелі, без спілкування з іншими людьми, без навчання і виховання, здатний силоміць свого розуму відкрити всі ті істини, якими розташовує уже все людство. Декарт вважав, що розум повною мірою присущ усім людям і по суті однаковий за всіх часів, тобто не розвивається. Усі рівною мірою розумні, кількісне розходження між людьми не істотно, тому для розуму всякі авторитети зайві і шкідливі. Вони лише "затемнюють" природне світло розуму, позбавляють його самостійності.

Діячі Освіти вважали, що керуючись розумом, тобто науковим знанням, людина перетворить суспільство, створює його за законами істини, справедливості, добра, краси і т.п. Суспільство - саме по собі розумно, гармонійно. Але його псують "удачі", нерозумно улаштовані інститути, темрява і неуцтво юрби, що сліпо вірить в авторитети, її "неосвіченість". Людини, а виходить, і суспільство, можна виправити, тому що по природі своєї вони "правильні", розумні. Виправити людини можна шляхом навчання - грамоті, науці, ремеслам і т.д. Крім цього, треба викорінювати "темряву" людей. Бороти з "пороками" - злодійством, пияцтвом, розпустою. "Виправляти" удачі, викривати неправда, ілюзії, марновірства юрби.

Задачу освіти людей повинна вирішувати утворена еліта. Вона не зв'язана з матеріальним світом, тому вільна від "чистогану", від егоїзму, вона прагне до істини і сама тому здатна поширювати її в неосвіченій масі.

Найважливіший засіб зміни суспільства - перетворення людини, його "освіта", навчання, зрозуміле як чисто раціональний процес передачі й освоєння "знання". У цьому процесі немає місця насильству, він здійснюється добровільно по обидва боки. Насильство в суспільстві породжує зло, а зло - породжує зло. Неможливо перемогти зло за допомогою зла, вважали просвітителі. Тому треба відмовитися від насильницьких, немирних засобів перетворення суспільства. Головне - це поступовість перетворень, чисто кількісні зміни, що відбуваються безупинно, без усяких "стрибків". Таким чином, просвітителі заперечували необхідність революційних змін, і відстоювали ідею еволюції в розвитку людини і суспільства.

Цей комплекс ідей, що загалом характеризують просвітительський напрямок у культурології, дуже незабаром показав свою неспроможність. У 1789-1794 р. у Франції відбувається революція, у яку виявилися утягнені і багато просвітителів. Саме життя, практика, показала спрощеність концепцій просвітителів, їхня неспроможність. Тому, хоча ці ідеї продовжували існувати, розвиватися, вони вже не одержували настільки широкого поширення в суспільстві. Епоха Освіти як цілісна характеристика культури завершилася, а от концепції просвітителів, у якій мері вони розробляють роль знання в перетворенні людини і суспільства - залишилися і розвиваються і понині. З просвітительськими ілюзіями Європа покінчила не відразу. У деяких країнах вони зберігали пануюче положення й у XIX столітті. Так, наприклад, стосовно до Росії ми говоримо про діяльність просвітителів і на початку XIX століття.

Еволюціонізм у системі культурологічних заниний

Ми бачимо, що одним з недоліків просвітительських концепцій у культурології було нерозуміння природи соціальних змін узагалі, культури зокрема, спроба звести їх до чисто кількісних процесів. Сукупність такого роду концепцій одержала назву "еволюціонізм".

У суспільстві, у будь-якім його явищі, а виходить, і в культурі, ми можемо спостерігати явища що розвиваються, у яких спостерігаються переходи від нижчого до вищого, від однієї якості до іншого, і залишаються в одній якості, тобто що нерозвиваються, незмінні. Особлива увага дослідників залучають явища, що розвиваються.Відомо дві форми змін. При першої процес протікає поступово, безупинно, за рахунок кількісних чи зменшень збільшень. Такий процес одержав назву "еволюція". Друга форма розвитку протікає більш складно. Тут спостерігається поява нової якості, а значить преривши поступовості, стрибок. Такий розвиток одержав назву "революція".

Еволюціонізм - це плин, що визнає лише одну форму розвитку - безупинну, що протікає без стрибків, прерива поступовості, за рахунок кількісних змін.

Стосовно до культури еволюціонізм затверджує, що:

1. Культура створюється свідомо, усвідомлено, вона "діється", її творець - "творець". Еволюціонізм затверджує постулат "створення" культури - "креаціонізм" культури. У кожного культурного предмета є свій творець, творець, затверджує еволюціонізм. У художній формі ці ідеї висловлював Томас Карлейль у книзі "Герої, шанування героїв і героїчне в історії". Він виділяє типи героїв, відзначає факт їхньої сакралізації: вождь племені, пророк, поет, священик, письменник, правитель - от творці історії.

Ми не будемо заперечувати тезу про те, що в багатьох продуктів культури є свої творці. Але є і світ культури, що створюється за спиною людини, де окремий творець невідомий. Такими є суспільні відносини між людьми, що мають матеріальний характер.

2. Еволюціонізм затверджує також теза про те, що творці культури шляхом утвору, збагачують її, премножать. І це вірно, але лише частково. Адже в історії ми зустрічаємо і факти загибелі культури, її умирання.

Еволюціонізм це визнає, але зводить процес відмирання культур, їхнє преходіння до катастроф. Катастрофа - це раптове руйнування предметів, зокрема, культур. Прикладами катастроф можуть служити природні катаклізми, війни, повстання і т.д. Але еволюціонізм розглядає катастрофи як явища, що мають зовнішню для них причину, що завжди виникають під впливом зовнішніх для них факторів, він не виділяє внутрішніх причин, що підводять явище до загибелі, умиранню.

Одним з варіантів еволюціонізму, зокрема, "катастрофізму", виступила теорія "регресу" (деградації), упадка. Але знову ж, цей занепад розглядається, що як виникає під впливом, утручанням ззовні. Ідеї катастрофізму вже в 30-50е рр. просліджуються у творчості Арнольда Тойнби, у 70-80е рр. - у Л. Н. Гумилева.

У сучасних умовах ідеї еволюціонізму включають ще ряд положень. Зокрема, затверджується положення про постійну зміну культури як процесі ускладнення, кількісного росту, усунення хаосу, посилення організації, порядку. По думці прихильників сучасного еволюціонізму, культура - духовне явище, а виходить, має раціональний, розумне, початок. Тому все ірраціональне підлягає усуненню з культури. Тому що культура і розум - явища організовані, що упорядковують, те все неорганізоване, стихійне підлягає раціоналізації.

Еволюціонізм визнає, що культура має свої стадії, ступіні розвитку. Наприклад, дикість - варварство - цивілізація. Але затверджує теза про те, що перехід від однієї стадії до іншої - безупинний і постійний, тому що рушійною силою такого роду переходів є посилення розумності, організованості в суспільстві, у культурі, Виходить, основна лінія (і причина) еволюції культури - наростання раціоналізму. У такому випадку, що супроводжують культурі явища еволюціонізм повідомляє її головними джерелами розвитку, тобто зовнішні фактори повідомляє внутрішніми.

Ще одного характерне для еволюціонізму положення, зв'язане з визнанням західної культури вершиною цивілізації, - европоцентризм. Оскільки західна культура досягла висот у забезпеченні благополуччя населення, задоволенні матеріальних потреб, те всі інші культури повинні взяти культуру Заходу як зразок для наслідування. Але випередження "Заходом", тобто розвитими капіталістичними країнами, інших держав у культурному розвитку - це відносно короткострокова ситуація. Велику частину своєї історії "західні", європейські країни доганяли "схід", азіатські народи. Таким чином, у цьому положенні еволюціонізм не враховує досвід історії культури. Ситуація може змінитися, і тоді "заходу" прийдеться доганяти "схід".

Для еволюціонізму характерне визнання "росту" культури, при цьому зміни допускаються тільки убік "кращого". Але саме "краще" розуміється спрощено, як більш "складне". Таким чином, і в цьому питанні еволюціонізм абсолютизирует одну сторону розвитку культури - її "ускладнення", але ігнорує іншу, не менш важливу - збереження її "простоти".Таким чином, для еволюціонізму характерно спрощене розуміння процесів розвитку культури, механістичне, метафізичне їхнє тлумачення. Він не враховує всього багатства зв'язків і відносин, з якими зв'язане розвиток культури, і намагається звести різноманіття форм зміни до якийсь одній, що найбільше часто зустрічається в історії, найчастіше зовнішньої для культури. Еволюціонізм не піднявся в розумінні розвитку культури до ідеї її саморозвитку за рахунок дозволу внутрішній, властивій культурі имманентно, протиріч. Еволюціонізм не розглядає протиріччя як джерело розвитку, але вважає його перешкодою, гальмом, випадковістю в культурному процесі.

Еволюціонізм абсолютизирует одну форму змін у культурі - кількісну. Тому і прогрес культури зводиться до процесів її ускладнення, збільшення кількості зв'язків і відносин, прогрес розуміється як перехід від "простого до складного", а не як перехід від "нижчого до вищого".

Представниками еволюціонізму були Г. Спенсер, О. Конт, Е. Дюркгейм, Е. Тейлор, Д. Фрейзер, Л. Морган, Н. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнби й ін.

Еволюціонізм тісно зв'язаний з іншими плинами в культурології, є присутнім у тих чи інших напрямках і школах.

Цивілізаційний напрямок у культурології

Основні ідеї цивілізаційного напрямку були закладені ще в XIX столітті. Зокрема, вони представлені в роботах Н. Данилевського "Росія і Європа" (1869 р.) і О. Шпенглера "Захід Європи" (1918 р.).

У 1920-1930х рр. цивілізаційні ідеї перепліталися з геополітичними. Але між ними маються і розходження: представники "цивілізаційного" напрямку бачили джерело розвитку культури в духовних факторах, геополітичного - у географічному просторі і політичній силі. Значний інтерес до цивілізаційного напрямку в культурології викликав у 30-50е рр. А. Тойнби своєї двенадцатитомной роботою, що у Росії одержала назву "Збагнення історії".

У Росії ідеї цивілізаційного напрямку одержують розвиток у роботах Н. Бердяєва, К. Леонтьева, Л. Карсавина, Т. Федотова, И. Ільїна й ін.

Розглянемо основні положення цивілізаційного напрямку.

Н. Данилевський, якого можна по праву вважати основоположником цього напрямку, виділив як базову категорію поняття "культурно-історичний тип", що для нього тождественен з цивілізаційним. Культурно-історичний тип - це такий початок, що додає своєрідність цивілізації. Культурно-історичний тип має свій історичний термін існування, свій початок і неминучий кінець, тобто проходить цикл у своєму розвитку. У підставі культурно-історичного типу лежить духовне явище, характер народу, що позначається на існуванні мови. Початку цивілізації одного культурно-історичного типу, вважав Н. Данилевський, не передаються народам іншого типу.

Хід розвитку культурно-історичних типів подібний розвитку багаторічних рослин, це приводить до того, що період цивілізації кожного типу порівняно дуже короткий, виснажує його сили і вдруге не повертається. По Н. Данилевському, період цивілізації - це час, протягом якого народи, що складають тип, почавши з нижчої фази - "етнографічної форми" - закінчують тим, що заспокоюються, старіють в апатії, чи самовдоволенні розпачі. Для різних народів, вважав Н. Данилевський, період цивілізації коливається від 400 до 600 років.

Пізніше К. Леонтьев підтримає ідею Н. Данилевського про те, що кожна культура розвивається по визначеному циклі від народження до розквіту й упадку. Він виділить три фази в розвитку культури:

1. первинна простота;

2. квітуча складність;

3. вторинне спрощення.

Освальд Шпенглер (1880-1936) у своїй праці "Захід Європи", що вишли в Німеччині в 1914 р., а в Росії - у 1923 р., висловив дві фундаментальні ідеї. Він указав на радикальну протилежність культури і цивілізації, вважаючи, що цивілізація - ступінь заходу культури. Кожна культура, розкладаючи, перетворюється в цивілізацію, а цивілізація є неминуча доля культури. Друга ідея була зв'язана з розумінням будівлі культури, що відкидає безперервність і прогрес як риси її історії. Тобто культура - це організм, що проходить стадії зародження, вищої крапки розвитку і смерті. Для кожної стадії характерні свої, незмінні, ознаки, риси.

Згідно О. Шпенглеру, цикл кожної культури укладається в той самий часовий інтервал - 1000-річчя. Він містить у собі чотири періоди, фази, тривалістю, приблизно, 200-300 років:

1. зародження ("весна");

2. розквіт ("літо");

3. старіння ("осінь");

4. смерть ("зима").

Розвиток культури позначається на розвитку людей. Усі видатні особистості у своєму житті відтворюють фазу тієї культури, до якої вони належать.Іншим видним представником цивілізаційного напрямку в дослідженні культури був Арнольд Тойнби (1889-1974). У своїй основній роботі "Збагнення історії" А. Тойнби одним з перших мислителів на Заході ясно показує однобічність "фактографічного" підходу до вивчення культури й основна увага приділяє теоретичній, логічній обробці матеріалу, створенню загальної теорії. Базою для узагальнень є вивчення особливостей розвитку: спершу - 21, а потім - 37 цивілізацій. Кожна з цивілізацій, вважав А. Тойнби, унікальна. Одна цивілізація не може перетворитися в іншу. У житті будь-якої цивілізації від її виникнення до історичного кінця можна знайти повторювані, порівнянні елементи. А. Тойнби порівнює традиційне суспільство і цивілізацію і звертає увагу на та обставина, що для цивілізації характерне розвиток, нацеленность у майбутнє. У цьому виявляється більш фундаментальний закон Всесвіту - діалектика активного і пасивного почав, Инь і Ян. Стан Инь - сила інерції, статики, воно характерно для примітивного, традиційного суспільства. Стан Ян присуще цивілізації, це активний, динамічний принцип.

Аналіз виникнення цивілізації дозволяє А. Тойнби затверджувати, що тут діють ті ж два принципи. Примітивне суспільство застигає і зіштовхується з Викликом середовища, на якій йому треба дати Відповідь. Таким чином, Виклик спонукає до росту, активності, руху. У Відповідь на Виклик, суспільство переводить себе в більш високий стан і існує аж до наступного Виклику. Таким чином, діалектика розвитку цивілізації описується формулою: "Відповідь-виклик-І-відповідь".

А. Тойнби аналізує закономірності пошуку Відповіді на Виклик середовища і також формулює її у виді алгоритму: "Повернення^-догляд-І-повернення". Зштовхнувши з Викликом, творча меншість залишає звичну для нього культуру, іде за її межі. Це дозволяє йому зосередитися на творчій роботі. Знайшовши Відповідь на Виклик, меншість повертається у свою культуру, до нетворчої більшості, починає поширювати нові ідеї, одержує підтримку і здійснює Відповідь.

Усередині кожного з етапів можна виділити більш дрібні періоди, у яких діє той же двотактний алгоритм чергування і сполучення почав - Инь і Ян, активного і пасивного, статичного і динамічного.

А. Тойнби - супротивник ідей "зумовленості" у долях культур і цивілізацій. Завжди є можливість пошуку Відповіді, але не завжди ця Відповідь знаходиться, чи він не є правильним, тому що здатність діяти не залишається незмінної. Шлях порятунку - вузький, але він є, вважає А. Тойнби. Треба лише знову знайти здатність діяти.

Структурно-функціональний напрямок у культурологічних дослідженнях

Для нього характерні:

Відмовлення від принципу історизму, тобто визнання "розвитку" у тім чи іншому виді;

Відмовлення, отже, і від еволюціонізму;

Визнання існування стійких, незмінних, що нерозвиваються явищ, "структур" - вони однакові для всіх суспільств, народів, культур.

Існують загальні функції у всіх культурах. Вони утворять "функціональну єдність" культур. Культура є ціле, інтегроване з безлічі частин (елементів), кожен елемент відповідає визначеної потреби, функції. Ця функція задана цілим, культурою (чи її компонентами). Існує диференціація структур - тобто їхній поділ. Це викликає диференціацію функцій. Єдність суспільства забезпечується єдністю його культури, виробництвом і відтворенням функцій (ритуал, норми, традиції і т.д.).

Функціональний^-структурно-функціональний підхід (СФП) розробляли в основному в рамках так називаної "культурної антропології" такі вчені як: А. Кребер, Р. Бенедикт, М. Мид, Б. Еванс-Причард і ін. (США), а також Б. Малиновски, А. Радклиф-Браун (Англія) і ін.

У рамках СФП, чи, як його ще називають, "структуралізму", "функціоналізму", "культура" розглядалася як щось стоящее поза історією, як незмінне, що залишається завжди в тім же якості - "структурі". Але виявилося, наприклад, що система споріднення історично рухлива і не має постійну структуру.

Що позитивного дав функціоналізм? Допоміг позбутися від зневажливого, принизливого відношення до культури "відсталих" народів - "дикунів", "варварів", що аж до ХХ століття вважалися "некультурними", "докультурними". У той же час СФП має свої слабості, розкритиковані деякими вченими. Зокрема, Р. Милл показав, що в рамках СФП не може бути сформована ідея конфлікту, розбіжності, тобто протиріччя в цілому, у суспільстві, історії; таким чином, усі "революційні" плини виявляються поза теорією.Ми познайомилися лише з деякими з напрямків, шкіл, концепцій, що склалися в культурології. Їх значно більше. Багато дослідників відзначають, що до кінця ХХ століття існувало більш 800 визначень культури, так чи інакше розуміючих її соціальну природу, границі і форми її існування. Це достаток визначень свідчить про особливий інтерес, що склався стосовно цього соціального феномена, про значимість культури в житті сучасного суспільства. Сформоване різноманіття визначень культури - свідчення складної природи, що має реальна культура в сучасному суспільстві; її відрізняє динамічний характер, різкі зміни, що часом не дозволяє створити досить закінчену систему її опису. Але за цим різноманіттям визначень ховається і зміна положення культури в житті суспільства, її перетворення в ядро і двигун соціальних змін.

Якщо ще на початку ХХ століття прогрес суспільства асоціювався із соціальними революціями, політичними колізіями і потрясіннями, то до кінця ХХ століття в суспільства з'явилися "культурні" способи дозволу конфліктів, і тут соціальний прогрес перетворюється в безупинний ланцюг культурних модернізацій, новацій, реформ.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кун Т. Структура наукових революцій. - М., 1977. - С. 11.

2. Вижлецов Г. П. Аксіологія культури. - C. 65.

3. Ионин Л. Г. Соціологія культури. - М., 1997. - С. 21.

4. Риккерт Г. Природа і культура. - Культурологія. ХХ століття.

5. Дильтей В. Типи світогляду і виявлення їх у метафизическихисистемах. Культурологія. ХХ століття. - М., 1995. - С. 252, 254.

6. Сорокін П. Людина, цивілізація, суспільство. - М., 1992. - С. 218.