ПАЛАЦ ПРАЦІ В ТУРІНІ

Якщо Міс ван дер Рое можна назвати в архітектурі співцем скла і металу, то видатного сучасного італійського інженера і архітектора П'єра Луїджі Нерві — співцем залізобетону. Обидва вони, за висловом японського архітектора Кендзо Танге, ідуть у фарватері граничних можливостей будівельної техніки і досягають максимальної художньої виразності у використанні цих будівельних матеріалів

Протягом своєї історії італійська архітектура майже ніколи не втрачала чіткої виразності й класичної гармонійності, традиції якої сягають ще в античні часи. Саме ця гармонійна логіка притаманна П'єру Луїджі Нерві (нар. 1891 р.), талановитому інженерові з великим художнім смаком. Розроблені ним збірні залізобетонні елементи не тільки відкрили великі можливості цих конструкцій, а й несподівано розкрили їх художню виразність. На основі винайденого ним так званого армоцементу Нерві створює різні варіанти легких залізобетонних конструкцій. Здебільшого він працює разом з архітекторами, але в більшості споруд, в яких брав участь, основний художній ефект створюють розроблені ним конструкції. Однією з найкращих споруд П'єра Нерві є Палац Праці в Туріні, збудований у 1961 р. Це гігантський зал (у ньому була розташована промислова виставка), квадратний у плані, розмірами 158X158 м, а висота його 23 м. Перекрито споруду 16 бетонними плитами, кожна з яких спирається на одну опору. Фасад Палацу — суцільна скляна стіна, її рівномірно розділяють вертикальні металеві ферми. Переступивши поріг Палацу, мимоволі зупиняєшся від здивування. Серед величезного просторого залу вільно стоять велетенські зірчастого профілю колони, які звужуються вгору, а під стелею розпускаються у фантастичні ребра зонтів. Між плитами видно небо.

Дивлячись на конструкції турінського Палацу Праці, я пригадав слова самого Нерві: «Усі конструктивні проблеми — це синтез, в якому не можна відокремлювати художнє натхнення від технічної думки. Визріваючи в результаті інтуїції і роздуму, вони рухають уперед мистецтво».

Мені довелося бути в Туріні через кілька років після будівництва Палацу Праці. Величезний зал був порожній; інженер, який мене супроводжував, із сумом розповідав, що приміщення не використовується, і що є думка віддати його в аренду окремим фірмам, які, розгородивши зал, улаштують свої приміщення. Така доля може чекати визначний шедевр архітектури в капіталістичному світі.